Пол Андерсон – Патруль часу (страница 4)
3
Дивне відчуття — читати газетні заголовки і знати з більшою чи меншою певністю, що станеться далі. Новини сприймалися без напруги, проте з’явився смуток, адже Еверардова доба була трагічна. Тепер він розумів Віткомове бажання повернутися в минуле і змінити історію.
Але, певна річ, можливості окремої людини надто обмежені. Йому годі змінити щось на краще, хіба якимось дивом; найпевніше, він усе зіпсував би ще більше. Вирушити в минуле й убити Гітлера, японських і радянських лідерів? А що як на їхнє місце прийде хтось іще гірший? Що як атомну енергію так і не відкриють, і пишний розквіт Венеріанського відродження ніколи не відбудеться? Біс його зна…
Еверард поглянув у вікно. На тлі гарячково-багряного неба спалахували вогні; вулицею сунув нескінченний потік автомобілів, безликий натовп кудись поспішав. Звідси Менс не бачив веж Мангеттену, але уявляв собі, як вони бундючно пнуться до хмар. І все це — лише один вир у річці, що плинула від тихомирних краєвидів передлюдських часів, де він нещодавно побував, до незбагненного данелліанського майбутнього. Скільки мільярдів і трильйонів людських істот жило, сміялося, плакало, працювало, сподівалося й помирало в її водах!
Що ж… Еверард зітхнув, набив люльку й відвернувся від вікна. Довга прогулянка не заспокоїла: розум і тіло прагнули дії. Але вже пізно, та й… Він підійшов до книжкової полички, майже навмання вибрав книжку і став читати. Це була збірка оповідань вікторіанської та передвоєнної епох.
В око впала побіжна згадка. Щось про трагічний випадок у Аддлтоні й незвичну знахідку в давньому бритському кургані. Нічого більше. Гм… Подорож у часі? Еверард усміхнувся сам до себе.
І все ж…
«Ні, — подумав він. — Це божевілля».
А втім, не завадить перевірити. Написано, що цей випадок стався в Англії 1894 року. Можна переглянути старі номери лондонського «Таймсу». Однаково більше нічого робити… Можливо, саме тому Еверардові й доручили це нецікаве завдання вишукувати інформацію в газетах: щоб його мозок, знудившись, зазирав до кожного закапелка.
Коли відчинялася громадська бібліотека, Еверард уже стояв перед її дверима.
Він знайшов повідомлення про подію, яка була датована 25 червня 1894 року й кількома наступними днями. Аддлтон, невеличке селище в графстві Кент, насамперед вирізнялося маєтком часів короля Якова, що належало лордові Віндему, і могильним курганом невизначеного віку. Власник маєтку, завзятий археолог-аматор, разом зі своїм родичем Джеймсом Ротергайтом, працівником Британського музею, взялися розкопувати курган. Лорд Віндем натрапив на доволі бідне поховання: кілька предметів, геть зітлілих і поїдених іржею, людські й кінські рештки. Була там ще скринька в неочікувано доброму стані, що містила злитки з невідомого металу, імовірно якогось сплаву свинцю чи срібла. Лорд Віндем невдовзі тяжко занедужав, симптоми вказували на смертельне отруєння невідомою речовиною. Ротергайт, який до скриньки заледве чи й заглянув, не захворів; побічні докази свідчили про те, що він підсипав лордові якоїсь східної отрути. Двадцять п’ятого числа лорд Віндем помер, і того самого дня Скотленд-Ярд арештував його родича. Ротергайтова родина винайняла відомого приватного детектива, якому завдяки майстерному обґрунтуванню, підкріпленому дослідами на тваринах, удалося довести, що підозрюваний невинний і що смерть спричинено «смертельними випарами» зі скриньки. Скриньку разом з її вмістом викинули до Ла-Маншу. Усі вітають один одного. Щасливий кінець. Завіса.
Еверард сидів мовчки в довгій тихій залі. Газетній статті бракувало подробиць. Але щонайменше вона наштовхувала на певні висновки.
Чому ж тоді вікторіанське відділення Патруля не дослідило цієї справи? Чи таки дослідило? Певна річ, вони б не повідомляли в газетах про свої результати.
А втім, краще все-таки надіслати доповідну записку. Повернувшись додому, Еверард узяв одну з невеличких поштових капсул, якими його забезпечили, поклав туди доповідь і набрав на панелі керування адресу лондонського відділення і дату: 25 червня 1894 року. Він натиснув на кнопку пуску, і капсула зникла, а повітря з легеньким свистом втягнулося на те місце, де вона щойно стояла.
За кілька хвилин капсула повернулась. Еверард відкрив її і дістав звідти аркуш паперу тогочасного великого формату з акуратним машинописним текстом — ну звісно, адже тоді вже винайшли друкарську машинку. Він швидко, як його навчали, пробіг очима листа.
«Шановний пане добродію!
Одписуючи на Ваше послання від дня шостого місяця вересня 1954 року, цим свідчу його отримання й складаю панові дяку за його пильність. Зазначена Вами справа в нашому часі допіру почалась, ми ж наразі намагаємося не допустити замаху на життя Її Величності, а також працюємо над Балканським питанням, жалюгідною торгівлею опієм із Китаєм та ін. Звичайно, ми можемо, завершивши всі поточні справи, повернутися назад і взятися до згаданого Вами випадку, одначе належало б уникати таких часових парадоксів, як-то перебування у двох місцях воднораз, адже це може бути зауважено. Тим-то ми були б вельми вдячні, коли б Ви разом із кваліфікованим британським агентом стали нам до підмоги. У разі якщо не дістанемо відмови, чекатимемо Вас за адресою Олд-Озборн-Роуд, 14-В, 26 червня 1894 року опівночі.
Далі йшов список просторово-часових координат, що так не пасував до кучерявого стилю листа.
Еверард зателефонував Ґордонові, отримав його згоду й домовився взяти часоліт на складі «компанії». Відтак кинув повідомлення Чарлі Віткому в 1947 рік, отримав відповідь лише з одного слова: «Звісно», — і подався по свій транспорт.
Пристрій скидався на мотоцикл без коліс і керма, обладнаний двома сидіннями й антигравітаційним рушієм. Еверард задав координати Віткомового часу, натиснув на пуск і опинився на іншому складі.
Лондон, 1947 рік. Якусь хвилину Еверард сидів, думаючи про себе самого, на сім років молодшого, що в цей час навчався в коледжі у Штатах. А потім Вітком проштовхнувся повз охоронця і простягнув руку.
— Радий тебе знову бачити, старий, — привітався англієць; його марне обличчя освітилося знайомою Еверардові навдивовижу чарівною усмішкою. — То що, до вікторіанської епохи?
— Схоже на те. Застрибуй.
Еверард виставив нові координати. Цього разу вони мали потрапити до кабінету, приватного й захованого від сторонніх очей.
Вони миттєво опинились в ньому. Дубові меблі, товстий килим, яскраві газожарові сітки — усе це справляло неочікувано сильне враження. Електричне освітлення вже існувало, але «Делгаузі Робертс» був солідний торговий дім, що не відступався від традицій. Мейнвезерінг власною особою підвівся з крісла й підійшов, щоб привітатися з ними. Це був дебелий, помпезний чоловік з пишними бакенбардами й моноклем. Але, крім цього, від Мейнвезерінга віяло силою, а його бездоганну оксфордську вимову Еверард ледве розумів.
— Добривечір, джентльмени! Сподіваюся, подорож була приємною? Ох… авжеж… прошу мені пробачити. Ви ж новачки в нашому ділі, адже так? Перший раз завжди трохи спантеличує. Пригадую, як мене колись приголомшив візит до двадцять першого століття. Геть нічого британського… А втім, це res naturae, річ природна, тільки ще одна грань нашого вічно непередбачуваного Всесвіту, еге ж? Даруйте мені брак гостинності, ми тепер справді страшенно зайняті. Один німець-фанатик з 1917 року дізнався таємницю подорожей у часі від необачного антрополога, викрав машину й прибув до Лондона, щоб убити Її Величність. Ми тут з ніг збилися, шукаючи його.
— І знайдете? — запитав Вітком.
— Авжеж. Але робота збіса важка, джентльмени, а надто через те, що мусимо діяти в цілковитій таємниці. Я волів би залучити до справи приватного слідчого, але єдиний, хто міг би нам допомогти, занадто кмітливий. Він працює за принципом: коли відкинути все неможливе, те, що лишається, хай яким неймовірним воно здається, і є правда. Боюся, мандри в часі можуть видатися йому не такими вже й неймовірними.
— Закладаюся, що це той самий детектив, який розслідував аддлтонську справу, чи то пак буде її розслідувати завтра, — сказав Еверард. — Але це не важливо; ми знаємо, що він доведе невинність Ротергайта. Має значення інше: є велика ймовірність того, що в часи давніх бритів відбуваються якісь оборудки.
— Точніше, саксів, — виправив його Вітком, який сам перевірив усю інформацію. — Багато хто плутає бритів і саксів.
— А також саксів і ютів, — м’яко додав Мейнвезерінг. — До Кенту, як я пригадую, переселилися племена з Ютландії… Ага. Ось ваше вбрання, джентльмени. І гроші. І документи — для вас усе підготовлено. Я часом думаю, що ви, польові агенти, навіть не уявляєте, скільки кабінетної роботи вимагає підготовка навіть до зовсім незначної операції, кхе-кхе. Перепрошую. Ви вже маєте план дій?
— Думаю, що так. — Еверард узявся скидати із себе одяг двадцятого століття. — Ми обоє знаємо достатньо про вікторіанську добу, щоб дати собі раду. Мені, одначе, доведеться лишитися американцем… ага, я бачу, ви це відобразили в моїх документах.
Мейнвезерінг мав понурий вигляд.
— Якщо, як ви кажете, випадок із курганом потрапив навіть до відомого літературного твору, то невдовзі нас завалять доповідними. Ваша виявилася першою. Потім надійшло ще дві, з 1923 і 1960 років. Боже, як я хотів би, щоб мені дозволили мати робота-секретаря!