Пол Андерсон – Патруль часу (страница 3)
Навчання почалося з фізичного та психологічного вишколу. Доти Еверард навіть не усвідомлював, як неповносправно жив раніше — що тілесно, що духовно: він був наполовину тим, ким міг бути. Спершу довелося важко, але врешті-решт він зміг насолоджуватися цілковито контрольованою силою м’язів, емоціями, які завдяки дисципліні почуттів стали глибшими, швидкістю й точністю чітко усвідомлених думок.
У ході навчання йому поставили психологічний блок: відтепер він був нездатен розповісти про Патруль, навіть натякнути на його існування невтаємниченим людям. Хай що чинитиме вплив на нього, для Еверарда це стало так само неможливо, як підстрибнути до Місяця. Окрім цього він досконало вивчив ту роль, яку мав грати на людях у двадцятому столітті.
Штучно створена темпоральна мова, щоб патрульні з усіх епох могли спілкуватися між собою, не переймаючись тим, що їх може зрозуміти хтось чужий, була дивовижним поєднанням логічності й виразності.
Раніше Еверард думав, що трохи тямить у військовій справі, але тепер йому довелося опановувати бойові техніки та засоби, якими люди користувалися протягом п’ятдесяти тисяч років — починаючи від холодної зброї бронзової доби й закінчуючи циклобластером, здатним знищити цілий континент. Арсенал, який йому мають видати після повернення до рідного часу, буде обмежений, але Менса можуть викликати й до інших епох, а використовувати невідому для того періоду зброю дозволяли вкрай рідко.
Ще він вивчав історію, природничі науки, мистецтво, філософію, а також щонайдетальніші особливості вимови й поведінки. Останнє стосувалося лише проміжку від 1850-го до 1975-го року; якби довелося вирушити до іншого часу, то всі потрібні знання він набув би завдяки гіпнонавчанню. Саме цей метод дозволив Еверардові завершити весь курс за три місяці.
Він ознайомився зі структурою Патруля часу. Десь далеко «попереду» лежала загадкова Данелліанська цивілізація, але прямий контакт з нею заледве чи й підтримувався. Патруль було влаштовано на кшталт напіввійськової організації, з рангами, проте без особливих формальностей. Історію було поділено на регіонально-часові округи, у кожному з яких працювала розгалужена мережа відділень із штаб-квартирою в найбільшому місті, розміщеною у вибраному двадцятирічному періоді й замаскованою якоюсь діяльністю, як-от торгівля. У Еверардовому часі було три округи: Захід, Росія і Азія з центрами відповідно в Лондоні, Москві й Бейпіні[1]. Усі три головні відділення існували в безтурботних 1890–1910 роках: тоді приховати справжню мету організації було куди легше, ніж у наступних десятиліттях, коли працювали менші осередки, на кшталт Ґордонового. Звичайний внутрішньочасовий агент був прикріплений до своєї епохи, де провадив звичне життя, нерідко маючи офіційну роботу. Зв’язок між роками забезпечували кур’єри та крихітні автоматичні капсули з розподільним механізмом, який запобігав нагромадженню повідомлень в одному моменті.
Уся організація була така неосяжно велика, що Еверардові годі було усвідомити реальність усього того, що відбувалося. На його долю випало щось нове й захопливе — оце й усе, що Менс міг осягнути всіма рівнями своєї свідомості… поки що.
Його наставники виявилися приязними до учнів і були не проти спілкування. Сивочолий ветеран, який брав участь у Марсіанській війні 3890 року, а тепер учив Еверарда керувати космічними кораблями, якось їм сказав:
— Ви, хлопці, схоплюєте все досить швидко. Ось кого вчити справжня мука, то це рекрутів із доіндустріальних часів. Ми вже навіть не намагаємося дати їм щось більше, ніж самі лише ази. Був у нас тут один римлянин доби Юлія Цезаря. Доволі кмітливий хлопець, але ніяк не міг зрозуміти, що автомобіль — це не кінь і з ним треба інакше поводитись. Що ж до вавилонян, то подорожі в часі просто не вписуються в їхню картину світу. Доводиться годувати їх байками про битви богів.
— А якими байками ви годуєте нас? — запитав Вітком.
Досвідчений космонавт пильно поглянув на нього.
— Ми кажемо вам правду, — врешті відповів він. — Ту її частину, яку ви спроможні збагнути.
— А як ви опинилися на цій роботі?
— Мене збили над Юпітером, — зітхнув чоловік. — Від мене тоді й лишилося небагато. Мене підібрали, дали нове тіло. Всі мої загинули, і мене також вважали мертвим, тож не було особливого сенсу вертатися додому. Життя під владою Керівного Корпусу не надто приємне. От я й погодився на роботу тут. Добре товариство, спокійне життя, відпустки в будь-якій епосі. — Космонавт вишкірився. — Постривайте-но, ось потрапите в часи занепаду Третього матріархату, тоді дізнаєтеся, що таке справжня забава!
Еверард мовчав, зачарований видовищем величезної Землі, що оберталася на тлі зоряного безміру.
Американець потоваришував зі своїми однокурсниками. Нічого дивного: всі вони були рідні духом, адже до Патруля набирати людей однакового типу, сміливих і розумних. Дійшло навіть до кількох романів. Жодних драм, як у «Портреті Дженні»[2]: шлюби були дозволені, і закохані могли вибирати рік, у якому хотіли б оселитися. Еверардові теж подобалися дівчата, але він не втрачав голови.
Як не дивно, та найближче він зійшовся з мовчазним і похмурим Віткомом. Було в цьому англійцеві щось, що викликало приязнь: освічений, добрий хлопець, та водночас якийсь немов розгублений.
Одного дня вони вибралися верхи на конях, чиї далекі пращури тепер розбігалися перед своїми гігантськими нащадками. Еверард прихопив із собою рушницю, сподіваючись підстрелити лопатозуба[3], якого запримітив був поблизу. Обидва чоловіки мали на собі світло-сірий шовковистий однострій Академії, в якому було прохолодно навіть під палючими променями жовтого сонця.
— Дивно, що нам дозволяють полювати, — зауважив американець. — А якщо я застрелю якогось шаблезубого тигра — очевидно, в Азії — який мав би зжерти одного з тих пралюдей-комахоїдів. Хіба це не змінить майбутнього?
— Ні, не змінить, — відказав Вітком, який встиг просунутися далі за свого товариша у вивченні теорії часових подорожей. — Розумієш, наш континуум можна уявити як сітку з цупких Гумових стрічок. Його важко деформувати, він завжди намагається повернутися до свого… е-е… «попереднього» стану. Один комахоїд не важливий, важить загальний генофонд їхнього виду, який приведе до появи людини. Це так, якби я вбив у Середньовіччі одну вівцю, то цим самим не знищив би її нащадків, якими до 1940 року могли б стати всі вівці. Натомість вони й далі існуватимуть, із точнісінько такими самими генами, дарма що матимуть іншого предка. Річ у тім, що на такому тривалому відтинку часу всі вівці — або ж люди — є нащадками
Якусь хвилю Еверард мовчав. Чути було тільки порипування шкіряних сідел і шурхіт високої трави.
— Мені дуже шкода, — зітхнувши, промовив він нарешті. — Може, хочеш поговорити про це?
— Хочу. Але немає багато про що говорити. Її звали Мері Нельсон. Вона служила в Жіночих допоміжних повітряних силах. Ми збиралися одружитися після війни. У сорок четвертому вона була в Лондоні. Сімнадцяте листопада — я ніколи не забуду цієї дати. Її вбило під час фау-бомбардування. Мері зайшла до сусідів у Стретемі[5]: вона була у відпустці — розумієш? — і жила у матері. Той будинок, до якого вона пішла, зрівняло з землею, а на її власному не лишилося ні подряпини.
В обличчі Віткома не було ні кровинки. Він дивився перед себе порожніми очима.
— Мені буде страшенно важко не… не повернутися назад, лише на кілька років назад, щоб побачити її. Тільки побачити її знову… Але ж ні! Не можу.
Еверард ніяково поклав руку товаришеві на плече. Далі вони їхали мовчки.
Навчання тривало. Кожен рухався у власному темпі, але програма була збалансована, і вони всі разом закінчили вишкіл. Після короткої офіційної церемонії відбулася гучна вечірка, де всі розчулилися й заходилися домовлятись про майбутні зустрічі. А потім кожен повернувся до того самого року, з якого прибув, ба навіть до тої самої години.
Еверард вислухав Ґордонові вітання, отримав від нього список цьогочасних агентів (декотрі з них обіймали посади в таких сферах, як воєнна розвідка) і повернувся до свого помешкання. Пізніше йому, можливо, підшукають якусь важливу роботу, пов’язану з відстежуванням інформації, поки що ж його обов’язки — для податкових органів він був зазначений як «спеціальний консультант „Енджиніринг Стадіз Компані“» — полягали тільки в тому, щоб переглядати щодня з десяток газет, вишукуючи ознаки мандрівок у часі (цього його навчили в Академії), і бути готовим до виклику. Сталося так, що перше завдання Еверард знайшов собі сам.