Пол Андерсон – Патруль часу (страница 84)

Він першим спустився зі сторожової вежі. Унизу майже нічого не нагадувало про війну. За десятиліття від свого заснування Старий Табір розрісся, став чимось на кшталт поселення, у якому не всюди панував суворий армійський порядок. Тепер він був переповнений біженцями й залишками експедиційних військ. Але Луперк дав усьому лад: солдатів належним чином розквартирували й розставили на позиціях, цивільних приставили до корисної роботи чи принаймні прибрали з-під ніг, щоб не плуталися.

У сутінкових закутках панував спокій. На якусь хвилю Луперкові вуха перестали вловлювати дикунські наспіви. Думки легата полетіли далеко, через простір і час, через Альпи на південь по узбережжю блакитного-блакитного моря, до затоки біля величних гір, де затишно влаштувалося містечко, а в ньому — будинок, дворик з трояндами, Юлія, діти… Публій, мабуть, виріс, став зовсім дорослим, Луперкілла — вже молода пані, а Марк… чи має він і досі труднощі з читанням?.. Листи приходили так рідко, так нерегулярно. Як вони, його рідні, що роблять саме в цю годину там, у Помпеях?

«Облиш спогади. Тепер у тебе є нагальніші справи».

Луперк узявся до своїх обов’язків: оглядав, планував, давав вказівки.

Запала ніч. Довкола фортеці запалали величезні вогнища, біля яких бенкетували й упивалися германці, що награбували амфор з вином без ліку. Невдовзі чоловіки затягли своїх хрипких воєнних пісень. Десь позаду пронизливо, наче хижі птахи, скрикували жінки.

Один за одним, ватага за ватагою, варвари спиналися на ноги, хапали до рук зброю і кидалися на мури. У темряві їхні списи, стріли й метальні сокири розтинали тільки повітря. Римляни натомість добре бачили нападників у світлі їхніх же вогнищ. Дротики, пращі, катапульти нищили їхні лави, першими вибиваючи найпомітніших і найвідчайдушніших.

— Та це ж наче полювати на птахів у Єгипті, клянусь Геркулесом! — радісно вигукнув Алет.

— Цивіліс також це бачить, — зауважив Луперк.

Справді, за кілька годин снопи іскор шугнули вгору, блимнули й щезли, коцюби розкинули поліна й вуглі, а черевики й покривала загасили полум’я. Через ці застережні заходи германці, здавалося, знавісніли ще більше. Ніч була безмісячна, а зорі затягнуло імлою. Билися тепер майже наосліп, врукопаш: коли завдаєш удару, почувши якийсь шум або побачивши, що на тебе суне густіша темрява. Легіонери, однак, зберігали дисципліну. Вони кидали з мурів каміння й оббите залізом кілля так влучно, як тільки могли прицілитися. Коли гуркіт і метушня підказували їм, що нападники приставляють драбини, римляни відштовхували їх щитами, а потім метали вниз дротики. Тих, хто діставався нагору, зустрічали мечами.

Десь після півночі битва вщухла. На якийсь час запала майже тиша, не чути було навіть передсмертних стогонів. Германці, незважаючи на небезпеку, порозшукували й позабирали своїх поранених, а римлян при світлі каганців оглядали військові лікарі. Луперк знову піднявся на свій спостережний пост і став дослухатися. Невдовзі він почув чиюсь палку промову, потім крики, потім знову пісню смерті. Легат похитав головою.

— Вони повернуться, — зітхнув Луперк.

У перших променях світанку він побачив облогову башту, що поволі сунула до преторіанських воріт. Її штовхали кілька десятків воїнів, тимчасом як решта нетерпляче тупцювали позаду, а Цивілісів добірний загін чекав осторонь. Луперк мав досить часу, щоб оцінити становище, вирішити, що робити, розставити своїх людей на позиції і налаштувати оборонне знаряддя, яке на його наказ спорудили були солдати й біженці-ремісники.

Облогова башта наблизилася до воріт. Германці залізли в неї, розмахуючи мечами, жбурляючи дротики й каміння і готуючись кинутися на захисників. Легат віддав наказ. Римляни принесли на мури палиці й кілки і під прикриттям щитів і пращників заходилися відштовхувати облогову башту й гатити по ній. Так вони зупинили башту, а тоді взялися її руйнувати. Їхні товариші тим часом зробили вилазку й напали на ворога з обох боків.

Цивіліс послав на підмогу своїх ветеранів. Римські інженери висунули над мурами підйомну балку. Залізні щелепи на кінці ланцюга описали дугу й, стулившись на котромусь германцеві, висмикнули його. Натхненні успіхом, інженери перемістили противаги. Балка зробила півколо, щелепи роззявилися, і їхній бранець упав на землю всередині табору. Там на нього вже чекала обслуга бойової машини[149].

— Полонені! — закричав Луперк. — Мені потрібні полонені!

Підйомна балка сягала по здобич знову й знову. Це був повільний пристрій і незграбний, але водночас новий і незрозумілий для варварів, він пригнічував їхній бойовий дух. Луперк не знав, наскільки сильне сум’яття у ворожих лавах спричинило це знаряддя. Та цього, либонь, достеменно ніхто не міг сказати. Знищення облогової башти й злагоджена атака вишколеної піхоти й без того завдали варварам чималих прикрощів.

Муштровані війська б вистояли, оточили б римлян, які зробили вилазку і яких вони значно переважали числом, і вирубали б до ноги. Але ці ватаги варварів не мали загального командування, окремі ватажки командували лише тими, хто був коло них. Ніхто не знав, що діється на інших ділянках битви. Ті, хто опинився в смертельній скруті, так і не дочекалися підкріплення. Германці були втомлені після довгої безсонної ночі, чимало з них втратили багато крові, але ні їхні товариші, ні боги не прийшли їм на допомогу. Мужність зрадила їх, і вони побігли. Решта орди безладною лавиною кинулася за ними.

— Хіба ми не будемо їх переслідувати? — поцікавився ординарець.

— Це було б фатальною помилкою. — У Луперка промайнула здивована думка, чому він щось пояснює цьому хлопчакові, замість просто наказати стулити рота. — Вони не запанікували по-справжньому. Бачиш, зупиняються перед річкою. Вожді зберуть їх, а Цивіліс сяк-так поверне до тями. Утім, не думаю, що він дозволить собі ще такі спроби штурму. Він візьме нас в облогу.

«І намагатиметься схилити до зради своїх земляків, які є тут, серед нас, — подумки додав легат. — Але тепер принаймні я можу бодай трохи поспати».

Як же він втомився! Здавалося, голова його повна піску, а замість язика теліпається шкураток.

Та спершу на нього чекали обов’язки. Луперк спустився сходами й пройшов уздовж померію[150] до місця, де підйомна балка скидала свою здобич. Двоє лежали мертві: чи то опиралися надто затято, чи то обслуга перестаралася. Один стогнав і кволо корчився в пилюці. Ноги його не ворушилися: мабуть, зламаний хребет, краще відразу перерізати горло. Ще троє лежали зв’язані під наглядом вартових. Сьомий бранець, також зі зв’язаними зап’ястками й спутаними ногами, стояв прямо. Плечиста постать була споряджена в однострій когорти батавських допоміжних військ.

Луперк спинився перед ним.

— Що скажеш, солдате? — спокійно запитав він.

Губи германця ховалися в заростях бороди й вимовляли латинські слова з гортанним акцентом, але не тремтіли.

— Ви здобули полонених, але це все, що ви здобули.

Легіонер здійняв меч, та Луперк помахом руки спинив його.

— Стеж за своїм язиком, — порадив він бранцеві. — У мене до тебе й твоїх товаришів є кілька запитань. Допоможете мені, і з вами поведуться не так жорстко, як мали б.

— Я не зраджу свого володаря, хай що ви мені робитимете, — мовив батав. Він був такий виснажений, що ці викличні слова прозвучали безживно. — Нехай за свідків мені стануть Воєн, Донар і Тів.

«Їхні головні боги — Меркурій, Геркулес, Марс. Принаймні так ми, римляни, ототожнюємо їх. Та це не має значення. Думаю, він твердий у своєму слові і його не зламати тортурами. Але, звісно, треба спробувати. Може, його товариші виявляться не такими непохитними. Не те щоб я насправді сподівався, ніби комусь із них відомо щось корисне. Усе це марнування часу. Хоча… — легат загорівся слабким вогником надії. — Може, про це він захоче розповісти…»

— Гаразд, але скажи мені, який біс вами оволодів? Це ж божевілля — ось так іти на приступ. Цивіліс, мабуть, усе волосся видер собі на голові.

— Він не хотів цього допустити, — визнав бранець. — Але воїни зробилися некерованими, і він… ми… лише могли спробувати бодай якось організувати їх. — Батав по-вовчи вишкірився. — Може, тепер вони затямлять науку й візьмуться за справу як слід.

— Але що ж спричинило цей наступ?

Ураз голос полоненого піднісся, очі запалали.

— Ми вибрали хибну тактику, це правда, але слово було правдиве. І є правдиве. Воно прийшло від бруктерів, що приєдналися до нас. Воно прийшло від Веледи.

— Веледи? Хто така, ця Веледа?

— Віщунка. Вона закликала всі племена до повстання. Богиня повідала їй, що Рим приречений на загибель і перемога буде за нами. — Батав випростав плечі. — Роби зі мною що хочеш, римлянине. Ти згинеш, ти і вся твоя смердюча імперія.

2

У заключні десятиліття двадцятого століття за фасад амстердамському відділенню Патруля часу правила дрібна експортно-імпортна фірма. Її офіс зі складом розміщувалися в Індійському кварталі, де люди з екзотичною зовнішністю не привертали багато уваги.

Рано-вранці одного травневого дня в прихованій частині будівлі з’явився хроноцикл з Менсом Еверардом. Патрульному довелося зачекати якусь хвилину біля виходу, адже двері показали, що по той бік хтось проходить — очевидно, звичайний працівник компанії, якому не слід знати, що за стінною обшивкою ховається потайний хід. Відтак ключ спрацював, і двері відчинилися. Пристосування видалося Еверардові дещо незручним, але, мабуть, воно відповідало місцевим умовам.