Пол Андерсон – Патруль часу (страница 83)
Король дістав кинджал. Лезо клинка зблиснуло в сяйві зірок і спалахах блискавиць. Якусь хвилю воно тремтіло в Германаріховій руці. Щось бубонів вітер.
— Годі! — скрикнув король.
Відгорнувши бороду, він приклав лезо до шиї з правого боку. Очі, немов самохіть, знову здійнялися до Воза. Щось біле маяло там, клаптик хмарини — чи Свангільд, що їде поруч з Мандрівцем? Германаріх зібрався на всій тій відвазі, яка йому ще лишилася. Він натиснув лезом і потягнув.
Кров ринула з перетятої горлянки. Король осунувся й повалився на дах. Останнє, що почув Германаріх, був грім. Він звучав, як тупіт гунських коней, що несли на захід темряву.
Морська зоря
I
Удень Ньєрда мандрувала разом з тюленями, китами й рибами, яких вона створила. З пальців своїх вона пускала за вітром мартинів і морське шумовиння. А на краю світу Ньєрдині доньки танцювали під її пісню, що викликала дощ із небес або змушувала хвилі ряхтіти світлом. Коли зі сходу насувала темрява, Ньєрда лягала на ложе й укривалася ніччю. Але часто вона підіймалася рано-вранці, задовго до сходу сонця, мала-бо пильнувати свого моря. На чолі її сяяла вранішня зоря.
Аж ось одного разу на морський берег приїхав Фрей.
— Ньєрдо! Озовися! — гукнув він.
Відповіддю йому був лише плескіт прибою. Тоді Фрей підніс до вуст свій ріг Кликун і подув у нього. Баклани з криками знялися зі шхер. Тоді він видобув меча й ударив плазом по боці бика Землетрясця, на якому сидів. Від ревища бика забили джерела й мертві королі попрокидалися у курганах.
Тоді Ньєрда прийшла до нього. Розгнівана, вона припливла на крижаній брилі, огорнута туманом, тримаючи в руці невід, яким ловила кораблі.
— Як ти насмілився потривожити мене? — жбурнула вона холодні й важкі, наче градини, слова.
— Я хочу взяти тебе за дружину, — відказав їй Фрей. — Твої перса, що сяють здаля, осліпили мене. Я відіслав свою сестру геть. Земля марніє, і вся рость сохне у полум’ї мого жадання.
Ньєрда розсміялася.
— Що можеш дати мені ти, чого немає у мого брата?
— Оселю під високим дахом, — відказав він, — жертвоприношення, тепле м’ясо на тарелях і гарячу кров у кубку, владу над сівбою і жнивом, над зачаттям, народженням і старістю.
— Щедрі дари, — визнала вона. — Та що коли я їх відкину?
— Тоді життя на землі загине й, гинучи, прокляне тебе, — застеріг він. — Стріли мої полетять до коней, запряжених у Колісницю Сонця, і вразять їх. Коли впаде охоплена полум’ям Колісниця, море закипить, а потім застигне від холоду ночі, яка не матиме світанку.
— Ні, — відказала вона, — бо спершу я нарину хвилями на твої володіння й затоплю їх.
Якийсь час вони мовчали.
— Обоє ми сильні, — мовила врешті Ньєрда. — Не руйнуймо світу, що лежить поміж нас. Я прийду до тебе оповесні зі своїм посагом — дощем, і ми разом ходитимемо землею, благословляючи її. Твоїм дарунком мені буде той бик, на якому ти сидиш.
— Цей дар надміру дорогий, — заперечив Фрей. — У бикові спочиває сила, що наповнює земне лоно. Він розкидає ворогів, б’є їх рогами й топче копитами, спустошує їхні поля. Гори тремтять під його ходою.
— Можеш лишити його на суходолі й користатися ним, як і донині, — відказала Ньєрда, — поки він не стане мені потрібен. Але бик буде мій, і врешті-решт я закличу його до себе назавжди. — Помовчавши ще яку хвилю, вона додала: — Щоосені я полишатиму тебе й повертатимуся до свого моря. Але щовесни приходитиму знову. Так буде цього року, і так буде щороку віднині.
— Я сподівався на більше, — мовив Фрей, — але гадаю, якщо ми не об’єднаємося, боги війни матимуться ще вільніше, ніж досі. Одначе судилося так, щоб було по-твоєму. Я чекатиму тебе, коли сонце поверне на північ.
— Я прийду до тебе райдугою, — пообіцяла Ньєрда.
Так було. І так є.
1
З фортечних валів Старого Табору[148] відкривався доволі похмурий краєвид. На сході виблискував обмілілий цьогоріч через посуху Рейн. Германці переправилися через нього без труднощів, тимчасом як судна з припасами для фортець на лівому березі часто сідали на мілину й, перш ніж встигали зрушитися, потрапляли до ворожих рук. Немовби навіть річки, давні охоронці імперії, покинули Рим. Пошерхле листя в лісах на тому березі й у перелісках на цьому вже буріло й починало опадати. Хліба на полях засохли ще до того, як війна перетворила їх не на болото, а на сірий порох, що під бронзовим небом укривав чорні згарища там, де колись стояли людські оселі.
Але тепер земля дала новий врожай: проросли драконові зуби — орди варварів. Кремезні світляві воїни громадилися довкола своїх ознак, принесених зі священних гаїв і кривавих обрядів, — паль або нош із черепами чи грубими різьбленнями ведмедя, кабана, зубра, тура, лося, оленя, рисі, вовка. Призахідне сонце палахкотіло на вістрях списів, умбонах щитів, подекуди на шоломі, ще рідше на кольчузі або кірасі, знятій з убитого легіонера. Більшість варварів ішли в бій без обладунку, в туніці й обтислих ногавицях або ж оголені до пояса, іноді в накинутих на плечі волохатих звіриних шкурах. Вони гарчали, гавкали, репетували, ревли, тупотіли — звуки, що скидалися на перекоти далекого грому, що наближався.
Насправді далекого. Вдивляючись у тіні, що пролягли до ворожого війська, Муній Луперк розгледів довге волосся, стягнуте у вузол на скроні або на тімені. Такі зачіски мали свеви, плем’я із самого осердя германських земель. Свевів було небагато, вочевидь, лише невеличкі ватаги подалися сюди за своїми ватажками-паливодами. Однак це свідчило, як далеко сягнув заклик Цивіліса.
Більшість варварів заплітали свої гриви в коси; декотрі фарбували їх у рудий колір або вкладали так, щоб вони стирчали на ґалльський манір. Це були батави, каннінефати, тунгри, фризи, бруктери та інші місцеві племена — особливо небезпечні, і то не так своєю чисельністю, як тим, що добре знали римську тактику. Ого! А онде загін тенктерів, що скакали на своїх куцих кониках так вправно, наче були кентаврами. Здійняті списи й знамена, до сідел приторочені бойові сокири — повстанська кіннота!
— Неспокійну сьогодні матимемо нічку, — промовив Луперк.
— Звідки ви знаєте, пане? — голос ординарця звучав не зовсім твердо.
Той був ще зовсім хлопчиком, Луперк поспіхом узяв його після того, як загинув досвідчений Рутілій. Коли п’ять тисяч солдатів і вдвічі або й втричі більша кількість цивільного супроводу змушені відступити з поля бою до найближчої фортеці, береш те, що є, особливо не перебираючи.
Луперк стенув плечима.
— З часом починаєш розуміти, що у них на думці.
Були й очевидні ознаки. За річкою, позаду стовпища чоловіків на цьому боці, зміївся дим над казанками й рожнами. Жінки й діти з околиці прийшли, щоб надихати воїнів на битву. Тепер вони знову затягли своє поспів’я. Поки Луперк слухав, воно ширилося, набирало сили — рване, зі стрижневим ритмом: ха-ба-да, ха-ба, ха-ба-да-да. Дедалі більше вух дослухалося до нього, дедалі більше хаос вихорився над табором.
— Не думаю, що Цивіліс захоче напасти, — сказав Алет. Луперк звільнив ветерана-центуріона від командування вцілілими рештками його підрозділу й призначив радником у свій штаб. Алет показав на частокіл, що стримів над земляними валами. — Він заплатив високу ціну за останні атаки.
Здуті, посинілі трупи валялися серед мішанини з вивалених нутрощів, скипілої крові, понівеченої зброї, уламків примітивних облогових щитів, під якими варвари намагалися штурмувати ворота. Де-не-де трупи лежали в рові. Із роззявлених ротів повивалювалися язики, які об’їдала мурашва й жуки. У багатьох ворони вже видзьобали очі. Кілька птахів досі бенкетували, наїдаючись перед настанням ночі. Носи вже призвичаїлися до смороду, який пом’якшувала вечірня прохолода, і лише коли подув вітру приносив його просто в обличчя, легіонери морщилися.
— Він може собі це дозволити, — відказав Луперк.
— І попри це, пане, він же не якийсь дурень чи невіглас, хіба ні? — стояв на своєму центуріон. — Він маршував з нами протягом двадцяти років чи й більше. Я чув, бував аж в Італії і вислужився до найвищого звання, яке тільки можна здобути в допоміжних військах. Він мусить знати, що в нас закінчується їжа й усе решта. Розумніше виморити нас голодом, ніж кидатися в атаку на регулярні війська з їхнім воєнним знаряддям.
— Правду кажеш, — погодився Луперк. — Наважуся припустити, що такими й були Цивілісові наміри після того, як йому не вдалося взяти фортецю приступом. Але ж ти знаєш: ці дикуни не будуть слухатися його так, як слухалися б римляни. — Криво посміхнувшись, він додав: — Хоча наші легіони останнім часом теж не надто дисципліновано себе поводять, правда?
Він уп’яв погляд в острівець спокою, довкола якого нуртували ворожі орди. Залізо зблискувало рівними рядами, де під штандартами своїх підрозділів відпочивали воїни; припнуті коні спокійно їли овес; щойно злагоджена з необробленої деревини, але міцна двоповерхова облогова башта стояла на колесах. Там розташувалися Клавдій Цивіліс, який раніше служив Риму, і його одноплеменці, що брали участь у походах і разом з ним вчилися військової справи.
— Германців знову щось розбурхало, — мовив легат. — Якісь новини, чиєсь підбурювання, чи примха, чи… чи щось інше. Хотів би я знати, що саме. Але повторюю: на нас чекає неспокійна ніч. Нумо готуватися.