Пол Андерсон – Патруль часу (страница 82)
— Т-так… я міг би найняти військо у вестготів…
— Не буде потреби. Послухай мене. За три роки ти почуєш звістку про Германаріха, яка втішить тебе. Кара богів спостигне його. Даю тобі слово.
— Чого воно варте, твоє слово? — зневажливо кинула Ульріка.
Алавін набрав побільше повітря, розправив плечі, якусь хвилю постояв так, а тоді ваговито промовив:
— Мовчи, мачухо. Я чоловік у цьому домі. Ми вчинимо так, як радить Мандрівець.
Та за мить у ньому знову озвався хлопчик:
— Але ж, велителю, прабатьку! Невже ми більше ніколи тебе не побачимо? Не покидай нас!
— Я мушу, — відказав Сивочолий. — Так треба для вашого блага. — І несподівано додав: — Атож, краще мені піти негайно. На все вам добре! Прощавайте!
Він рушив через сповнену тінями залу й вийшов за двері, у дощ і вітер.
43 рік
Патруль тримав у кількох місцях, розкиданих по епохах, бази відпочинку для своїх працівників. Одним із таких місць були Гаваї до прибуття полінезійців. Хоча курорт цей існував протягом кількох тисяч років, ми з Лорі вважали себе щасливцями, коли вдалося забронювати там котедж на один місяць. Правду кажучи, ми підозрювали, що Менс Еверард заради нас натиснув на деякі свої важелі.
Утім, він ані словом не прохопився про це, коли наприкінці нашої відпустки навідався до нас. Менс був невимушено люб’язний, ходив з нами на пікнік, серфив, а потім віддав належне вечері, яку приготувала Лорі. Лише після цього він заговорив про те, що лежало позаду й попереду на наших світових лініях.
Ми сиділи на терасі, що прилягала до будинку.
Прохолодна синява сутінь збиралася в садку, лягала на розбуялий довкола ліс. На сході берег стрімко уривався в море, що мінилося, наче живе срібло; на заході вечірня зоря мерехтіла над Мауна-Кеа. Жебонів потічок. Це місце зцілювало душі.
— Отже, ти готовий повернутися? — поцікавився Еверард.
— Так, — відповів я. — І тепер уже буде значно легше. Підґрунтя закладено, основну інформацію зібрано й опрацьовано. Мені потрібно буде лише записати пісні й перекази в тому вигляді, в якому вони виникли, і простежити, як вони змінювалися.
— Лише! — вигукнула Лорі, добротливо кепкуючи, і заспокійливо накрила мою долоню своєю. — Що ж, принаймні ти оговтався від свого горя.
— Ти впевнений у цьому, Карле? — стишивши голос, запитав Еверард.
Відповідаючи йому, я був спокійний.
— Так. Певна річ, зі мною назавжди лишаться болючі спомини, але така вже людська доля. Мені є пригадати і багато чого доброго, і тепер я знову здатен це робити.
— Ти, звісно, розумієш, що більше не можна так перейматися, як раніше? Це хвороба багатьох із нас. — Невже його голос ледь помітно затремтів? Еверард швидко провадив далі: — Коли таке трапляється, людина мусить перехворіти й одужати.
— Розумію, — підказав я і гмикнув. — А хіба тобі ще не відомо, зрозумів я чи ні?
Еверард пихнув люлькою.
— Не зовсім. Оскільки решта твоєї роботи відбудеться без нетипових для польового агента ускладнень, я не став витрачати свого життєвого ресурсу й ресурсів Патруля на подальше розслідування. Я прибув сюди не в офіційних справах — лише як друг, що просто хоче дізнатися, як ти. Можеш не казати мені нічого, про що тобі хотілося б промовчати.
— Ах ти ж старий добродушний ведмедю, — всміхнулася до нього Лорі.
Я почувався не надто впевнено, але ковток коктейлю «Ром колінз» мене заспокоїв.
— Що ж, я розкажу все, що тобі цікаво, — почав я. — З Алавіном усе буде гаразд — я подбав за це.
Еверард нашорошився.
— Як? — запитав він.
— Не хвилюйся, Менсе. Я діяв обережно, здебільшого не напряму. Щоразу ховався під іншою маскою. Кілька разів він бачив мене, але не впізнав. — Я провів рукою по гладенько, на римський манер, виголеному підборіддю. Волосся я теж підстриг коротко, а за потреби патрульний має доступ до щонайдосконаліших маскувальних технологій. — Так, Мандрівець пішов на спочинок.
— Це добре. — Еверард розслабився й відхилився на спинку крісла. — То що ж стало з тим хлопцем?
— З Алавіном? Він повів досить таки значну ватагу готів, серед них і свою матір Ереліву разом з її родиною, на захід, де приєднався до Фрітіґерна. — (Він
— Гм… Цікаво, а він пізніше згадував про нього?
— Як мені видається, він не надто розводився про мене. Звісно, якщо його нащадки — а він вдало одружився, — якщо його нащадки зберегли якісь перекази, то, мабуть, вважали мене якимось духом, що тиняється десь на їхній прабатьківщині.
— Прабатьківщині? А, так, звісно. То Алавін більше ніколи не повернувся до України, так?
— Ні, навряд чи. Змалювати тобі події тих років?
— Так, будь ласка. Я трохи вивчав ту добу, коли працював над твоєю справою, але не цікавився пізнішими деталями. До того ж після цього на моїй світовій лінії спливло вже чимало часу.
«І чимало всякого тобі довелося зазнати», — подумав я, а вголос сказав:
— Отож, 374 року Фрітіґернові підданці з дозволу імператора перетнули Дунай й осіли у Фракії. Невдовзі й Атанаріх переселився до Трансильванії. Натиск гунів ставав надто сильним. Протягом кількох років римські урядовці гнобили й визискували готів — інакше кажучи, правили ними. Зрештою готи вирішили, що з них годі, і повстали. Запозичивши від гунів ідею кінного війська, вони розвинули її й організували власну, важку, кавалерію, яка в битві під Адріанополем 378 року знесла римське військо. Алавін, до речі, відзначився в тій битві, і звідти почався його шлях до того високого становища, якого він згодом досягнув. 381 року новий імператор, Феодосій, уклав мир із готами, і більшість їхніх воїнів вступили на римську службу як федерати, себто союзники. Далі — нові конфлікти, битви, міграції, адже відбувалося Велике переселення народів. Підсумовуючи історію мого Алавіна, скажу, що після бурхливого, але довгого і загалом щасливого життя він помер у королівстві, яке вестготи заснували в південній Ґаллії. Його нащадки відіграли провідну роль у формуванні іспанської нації. Отож, як бачиш, я можу спокійно покинути цю родину й повернутися до роботи.
Рука Лорі міцно стиснула мою.
Сутінки переходили в ніч. На небі загорілися зорі. Жар в Еверардовій люльці червонясто блимав, наче маленька зірка. Сам патрульний здавався темним громаддям, горою, що здіймалася проти західного небокраю.
— Атож, — замислено мовив він, — начебто щось таке пригадую. Але ти розповідаєш про вестготів. А остготи, Алавінові земляки? Вони ж завоювали Італію, чи не так?
— Так, але це було згодом, — відказав я. — Спершу їм довелося зазнати жахливих поневірянь. — Я замовк. Слова, які я мав сказати, ятрили ще не цілком загоєну рану. — Мандрівець не збрехав. Свангільд було відомщено.
374 рік
Германаріх самотньо сидів під зоряним небом. Голосив вітер. Здалеку долинало вовче виття.
Вісті гінців схвилювали його людей, і він не зміг довго терпіти їхнє нажахане шепотіння. Король наказав двом воїнам допомогти йому дістатися сходами на плаский дах укріплення. Вони посадовили його на лаву біля парапету і накинули на згорблені плечі хутряний плащ.
— Ідіть! — гаркнув він, і воїни, у серцях яких оселився страх, поквапилися геть.
Германаріх дивився, як на заході догоряло сонце, тимчасом як на сході громадилися синяво-чорні грозові хмари. Вони покрили вже добру чверть неба. Раз по раз між ними шугали блискавки.
Над ранок буря буде вже тут. Поки ж прибув лише її передвісник, вітер, по-зимовому холодний посеред літа. Де небо було ще чисте, міріади крихітних зірок сяяли чужим, безжальним світлом. Германаріх намагався відвести погляд від Воданового Воза, що кружляв довкола вічно зверненого на північ Тівазового Ока, але сузір’я Мандрівця немов притягувало його.
— Я не шанував вас, боги, — пробурмотів король. — Вірив лише у власні сили. Ви ж виявилися куди підступніші й жорстокіші, ніж я гадав.
Він сидів, могутній володар, кривий на руку й ногу, не здатний нічого вдіяти, коли почув про те, що ворог переправився через річку й розчавив копитами військо, яке повинне було його спинити. Германаріх мав би міркувати, що робити далі, роздавати накази, гуртувати свій народ. Під мудрим проводом вони ще могли дати ворогові відсіч. Але в голові у короля було порожньо.
Та ні, не порожньо. Його череп — ці кістяні палати — заповнювали мертві воїни, мужі, які полягли в бою з Гатавульфом і Солберном, цвіт західних готів. Були б вони цими днями живі, вони б відкинули гунів разом з Германаріхом на чолі. Але Германаріх теж помер, у тій самій кривавій битві. Лишився тільки каліка, якому постійний біль підточував розум.
Він не міг зробити для свого королівства нічого кращого, окрім як передати його старшому із живих синів, покладаючи надію, що той буде достойніший і зможе перемогти гунів. Германаріх вишкірив зуби до зірок. Він добре знав, яка оманлива ця надія. На остготів чекала поразка, плюндрування, різанина, полон. Якщо вони й здобудуть знову свободу, то станеться це, коли він, Германаріх, уже давно перетвориться на порох.
Він? О, яким це було б щастям! Чи ж лише його плоть? Що чекає на нього по той бік темряви?