Пол Андерсон – Патруль часу (страница 81)

— Атож, — втрутився Солберн, що стояв опліч брата, — цієї ночі Водан прийде по тебе, праволомцю, і лиха та оселя, до якої він тебе забере.

Досередини вдерлося ще більше нападників. Ліудеріс вишикував їх у пошарпану лаву.

— Уперед! — загорлав Гагавульф.

Германаріх давав накази своїм людям. Більшості бракувало чи шолома, чи кольчуги, чи щита, чи меча. Але кожен мав принаймні кинджал. Тервінги також не мали на собі багато заліза. Вони переважно були поселяни, які могли дозволити собі хіба що металеву каску й обладунок з твердої шкури і які бували в битвах лише тоді, коли король скликав ополчення. Ті ж, кого зібрав Германаріх, були професійними воїнами: вони могли мати господарство, човен тощо, але передусім жили воєнною справою. Вони були добре вимуштрувані й уміли стояти пліч-о-пліч зі своїми побратимами.

Королівські ратники схопилися за козла й стільниці й затулилися ними. Ті, хто мав сокири й відступив перед нападом, рубали палиці своїм товаришам з підпор і дерев’яної оббивки стін. Окрім ножів, за зброю правили й оленячі роги, зірвані зі стіни, і гостряк пивного рога, і обламаний римський келих, і вихоплене з вогнища поліно. Меч і сокира не надто надавалися в такій битві, коли тіло притиснуте до тіла, товариш заважає товаришеві, усі тиснуть, спотикаються й послизаються на крові й поті. Зі списів і топорів користі також було небагато: лише закуті в панцир оборонці, що стояли на лавах перед троном, могли бити й колоти тервінгів згори.

Битва стала безладною, сліпою, наче лють неприборканого Вовка.

Та все ж Гатавульф, Солберн та їхні найкращі мужі пробивали собі дорогу. Вони тиснули, напирали, сікли, рубали й кололи посеред ревища і вереску, брязкоту й гупання, просуваючись вперед і вперед, наче вихор, що змітає все на своєму шляху, — аж доки не дісталися своєї цілі.

Щит проти щита, клинок проти клинка вони зітнулися з королівськими надвірниками. Германаріх не бився в передній лаві, однак, не ховаючись, сміливо стояв на своєму троні, розмахуючи списом. Час від часу він стинався поглядом з Гатавульфом чи Солберном, і тоді кожен ненависно шкірився.

Старий Ліудеріс був тим, хто пробив стрій оборонців. З його стегна й передпліччя цебеніла кров, але сокира тервінга трощила направо й наліво. Він дістався аж до лав і розчерепив голову Сібіхо.

— Однією змією менше, — помираючи, прохрипів старий войовник.

Гатавульф і Солберн переступили через його тіло. Германаріхів син кинувся перед батька. Солберн зітнув хлопчака. Гатавульф ударив мечем. Ратище Германаріхового списа переломилося навпіл. Гатавульф ударив знову. Король поточився назад, до стіни. Перетята правиця безвладно повисла вздовж тіла. Солберн рубонув ізнизу й підтяв королеві ліву ногу. Германаріх скрутився, далі шкірячи зуби. Брати здійняли клинки для смертельного удару. Їхні споборники захищали спини ватажків від решток королівської варти.

Аж тут хтось з’явився.

Битва вщухла, але не відразу, а так, як розходяться брижі на воді від кинутого каменя. Люди стояли, роззявивши рота й витріщивши очі. У неспокійній півтемряві, яка через тисняву здавалася ще густішою, вони ледве-ледве бачили, що зависло в повітрі над королівським троном.

На скелетуватому коні, кістки якого були із заліза, сидів високий сивобородий чоловік. Капелюх і плащ не давали змоги роздивитися його як слід. У правиці чоловік тримав спис. Його вістря, здійняте над усієї іншою зброєю й чітко окреслене в пітьмі під дахом, зловило відблиск вогню. Знамення? Передвісник лиха?

Гатавульф і Солберн опустили мечі.

— Праотче, — видихнув старший брат, порушуючи тишу, яка так раптово запала. — Ти прибув нам на підмогу?

Гримкий нелюдський голос виголосив безжальну відповідь:

— Братове, надійшла ваша загибель. Прийміть мужньо те, що вам роковано, і ймення ваші житимуть у віках. Германаріху, твій час іще не настав. Накажи своїм людям обійти тервінгів і вдарити на них ззаду. Нехай діється з вами всіма воля Вірд!

І він щез.

Гатавульф і Солберн стояли, немов громом ударені.

Скалічений і закривавлений Германаріх спромігся, проте, закричати:

— Слухайте! Ті, хто б’ється з ворогом, тримайтеся! Решта обійдіть їх через задні двері! Слухайте слово Водана!

Першими отямилися його охоронці. Радісно закричавши, вони напосіли на ворога. Приголомшені й нажахані тервінги відступили, і битва завирувала знову. Солберн лишився позаду, розкинувшись під високим троном у калюжі крові.

Королівські воїни кинулися надвір через невеличкий задній вихід і оббігли будинок. Більшість тервінгів були всередині, тож ґрейтунги, переважаючи числом, швидко здолали тих, хто лишимся на подвір’ї. А що не мали кращої зброї, то видирали із землі брукове каміння й кидали ним. Місяць уже зійшов і давав достатньо світла.

Далі ратники з ревом зачистили передпокої. Озброївшись, вони тиснули на ворога ззаду і спереду.

Жорстока й запекла була січа. Тервінги, знаючи, що смерті не уникнути, билися до загину. Гатавульф сам нагромадив перед собою стіну з убитих ворогів. Коли він упав, небагато лишилося ґрейтунгів, щоб порадіти з цього.

Не було б серед них і короля, якби його люди швидко не перев’язали йому рани. Вони винесли Германаріха, ледь притомного, з палат, у яких відтоді мешкали самі тільки мертві.

1935

— О Лорі! Лорі!

372 рік

Ранок приніс дощ. Вітер завивав і періщив зливою, застилаючи все довкола поселення непроглядною завісою, аж здавалося, ніби решта світу лежить у руїнах. Холодні й важкі, наче град, краплини барабанили по дахах спустілого Георота.

У порожній залі темрява була немовби ще густіша. Палали вогнища, горіли світильники, та сяйво їхнє не могло розігнати тіней. Повітря було вологе.

Посередині зали стояли троє. Розмова їхня була не та, яку провадять сидячи. З вуст їм вихоплювалися примарно-білі хмаринки пари.

— Загинули? — отупіло перепитав Алавін. — Усі до одного?

Мандрівець кивнув.

— Так, загинули, — повторив він. — Хоча в оселях ґрейтунгів скорботи буде не менше. Германаріх живий, але покалічений у руку й ногу і втратив двох синів.

Ульріка гостро глянула на нього.

— Якщо це сталося минулої ночі, — мовила вона, — жоден земний кінь не приніс би тебе до нас із цією новиною.

— Тобі відомо, хто я, — відказав Мандрівець.

— Невже? — Вона простягнула до нього руки із зігнутими, наче кігті, пальцями. Голос її зірвався на вереск: — Якщо ти справді Водан, то він — нікчемний бог, який не зміг чи не схотів допомогти моїм синам у притузі.

— Тихше, тихше, — попросив її Алавін, кидаючи збентежений погляд на Мандрівця.

Той лише м’яко сказав:

— Я сумую разом із вами. Та волю Вірд ніхто не владен змінити. Коли чутки про те, що сталося, дійдуть сюди, можливо, будуть розповідати, буцімто я був там і навіть урятував Германаріха. Знайте ж, що проти часу безсилі навіть боги. Я вчинив те, що я приречений вчинити. Пам’ятайте: зустрівши кінець, який їм було призначено, Гатавульф і Солберн захистили честь свого роду й укрили свої ймення славою, яка не потьмяніє, доки житиме їхнє плем’я.

— Але Германаріх досі топче землю, — відрубала Ульріка. — Алавіне, обов’язок мститися тепер переходить до тебе.

— Ні! — відказав Мандрівець. — Алавін має важливіше завдання. Він повинен врятувати кров роду, дати йому нове життя. Ось чому я прийшов до вас.

Мандрівець обернувся до юнака, що дивився на нього широко розплющеними очима.

— Алавіне, — мовив він далі, — мені відомо прийдешнє, і тягар цей тяжкий. Та іноді мені вдається використати свої знання, щоб відвернути лихо. Слухай мене уважно, бо це востаннє, коли ти чуєш мене.

— Мандрівче, ні! — скрикнув Алавін. Повітря сичанням вихопилося в Ульріки крізь стиснуті зуби.

Сивочолий здійняв вільну від списа руку.

— Незабаром настане зима, — мовив він, — та за нею прийдуть весна й літо. Листя облетіло з дерева твого роду, але в коренях його дрімає сила, і воно зазеленіє знову — якщо сокира не зрубає його. Поквапся. Хай Германаріх і поранений, він прагнутиме раз і назавжди покінчити з твоїм непокірним родом. Ти не збереш такої сили, як він. Якщо лишишся тут, загинеш. Подумай. У тебе все готово, щоб вирушити на захід, а вестготи приймуть вас радо, тим паче, що цьогоріч Атанаріх зазнав поразки від гунів на Дністрі і йому потрібні нові надійні люди. За кілька днів ти вже можеш бути в дорозі. Коли Германаріхові прислужники прийдуть сюди, то знайдуть лише згарище на місці Георота, адже ти підпалиш його, щоб не лишати на поталу королю й ушанувати пам’ять своїх загиблих братів. Ти не втікатимеш, ні. Ти вирушиш у нові землі, щоб там викувати міцне майбутнє. Алавіне, тепер ти відповідаєш за кров твоїх прабатьків. Бережи її.

Обличчя Ульріки спотворила лють.

— Авжеж, гарно стелиш, як завжди, — тремтячи, вигукнула вона. — Не слухай його лукавих слів, Алавіне. Стій на своєму. Помстися за моїх синів — за Тарасмундових синів.

Юнак натужно сковтнув.

— Ти насправді хочеш… щоб я пішов… коли вбивця Свангільд, Рандвара, Гатавульфа й Солберна… коли їхній убивця живий? — затинаючись, звернувся він до Мандрівця.

— Тобі не можна тут лишатися, — суворо відказав той. — Якщо лишишся, то віддаси останнє життя, що походить від твого батька, — віддаси королеві, разом із життями Гатавульфового сина, його дружини й твоєї матері. Немає безчестя у тому, щоб відступити, коли ворог переважає.