Пол Андерсон – Патруль часу (страница 80)

— Зможеш, — суворо промовив він. — Ти повернешся зі мною на базу. Негайно. У тебе була одна ніч сну. Це все, що ти можеш собі дозволити, доки не закінчиться ця історія. Заспокійливих тобі теж не можна. Ти повинен відчути все, що станеться, відчути аж до живих печінок. Тобі треба бути повністю зосередженим. Крім того, біль — це найкращий спосіб затямити науку назавжди. І що важливіше, мабуть: якщо ти не пропустиш того болю крізь себе, як це передбачила природа, ти ніколи його не позбавишся. Він мордуватиме тебе, ти перетворишся на загнану людину. Патруль заслуговує на краще. Лорі заслуговує на краще. І навіть ти сам заслуговуєш на краще.

— Про що ти? — запитав я, тимчасом як жах хвилею здіймався довкола мене.

— Ти мусиш закінчити те, що почав. Що швидше ти це зробиш, то краще, краще насамперед для тебе самого. Яка це буде відпустка, коли ти знатимеш, що в тебе лишилася незавершена справа? Це знищить тебе. Ні, спершу виконай свій обов’язок, а коли матимеш його позаду на своїй світовій лінії, тоді можеш відпочивати й відновлювати сили.

Я похитав головою, не заперечливо, а лише зачудовано.

— Я десь помилився? Де? Я ж регулярно звітував. Якщо я знову зайшов за межі дозволеного, чому ніхто не навідався до мене й не пояснив цього?

— Саме це я тепер і роблю, Карле. — У його голосі почулося співчуття.

Еверард сів навпроти мене й узявся набивати люльку.

— Причинно-наслідкові петлі часто бувають дуже підступні, — мовив він.

Попри м’який тон, його слова вразили мене й остаточно привели до тями. Він кивнув.

— Атож. У нас тут петля. Мандрівник у часі стає причиною тих самих подій, які він вирушив досліджувати чи щось іще з ними робити.

— Але ж… не може бути… — запротестував я. — Як, Менсе? Я ж не забув правил. Я ніколи їх не забував, ніколи й ніде. Так, звісно, я став частиною минулого, але частиною, що вписувалася в те, що вже існувало. Ми ж розмовляли з тобою про це, і… і я виправив ті помилки, яких припускався.

Еверард клацнув запальничкою. Я аж здригнувся від несподіваного звуку.

— Кажу ж: петлі можуть бути дуже підступними, — повторив він. — Я докладніше ознайомився з твоїм випадком: мене непокоїло відчуття, що щось тут не так. Я не лише перечитав твої звіти, які, до речі, цілком задовільні, але неповні. Хоча тут мало твоєї провини. Навіть якби ти мав більше досвіду, то, мабуть, прогледів би ймовірні наслідки, тому що був тісно пов’язаний з подіями. Мені ж довелося зануритися з головою у ту добу й проштудіювати її вздовж і впоперек, знову й знову, аж доки нарешті я все збагнув.

Він глибоко затягнувся люлькою.

— Технічні деталі справи можемо знехтувати, — повів він далі. — Суть полягає в тому, що твій Мандрівець став постаттю куди значнішою, ніж ти це усвідомлюєш. Видається, що чимало поем, переказів, легенд, які століттями передавалися з вуст в уста, змінювалися, перехрещувалися, впливали на життя людей, — чимало з них завдячують йому своїм виникненням. Не міфічному Воданові, а людині, яка фізично була присутня там, себто тобі.

Я вже бачив, що він хилить до цього, і приготував відповідь.

— Цей ризик був прорахований ще від початку. Таке трапляється. Це не катастрофа, якщо виникає такий зворотний зв’язок. Завдання нашої команди — відстежити фольклор, усний і писемний. Що надихнуло на його створення — не має значення для дослідження. Як і для подальшої історії… байдуже, жив протягом якогось часу чи ні той чоловік, що його певні особи взяли за одного зі своїх богів… якщо чоловік цей не зловживає своїм становищем. — Я завагався. — Хіба не так?

Еверард зруйнував мою кволу надію.

— Не обов’язково. Не у твоєму випадку, це точно. Розумієш, причинно-наслідкова петля, яка зароджується, завжди небезпечна. Вона може викликати резонанс, і зміни в історії стануть множитися катастрофічно. Єдиний спосіб не допустити цього — замкнути петлю. Змій Уроборос[147], що кусає себе за хвіст, не може пожерти більше нічого.

— Але… Менсе, я ж відпустив Гатавульфа й Солберна на смерть… Так, визнаю, я намагався запобігти цьому: гадав, що загалом для людства це не має жодного значення. Але мені не вдалося. Навіть у такій дрібниці континуум непіддатливий.

— Звідки ти знаєш, що тобі не вдалося? З’являючись серед своїх нащадків протягом кількох поколінь, ти зробив більше, ніж просто передав їм свої гени. Присутність Водана підбадьорювала їх, спонукала на великі вчинки. І ось тепер результат вирішальної битви з Германаріхом видається дуже непевним. Якщо повсталі віритимуть, що Водан на їхньому боці, то цілком можуть узяти гору.

— Що? Ти маєш на увазі… О, Менсе!

— Цього не повинно статися, — мовив він.

Нестерпний біль наринув ще сильніше.

— А чому ні? За кілька десятиліть, а тим паче за півтори тисячі років нікому не буде діла до того, хто переміг.

— Та ні, тобі й твоїм колегам буде діло, — співчутливим, однак невблаганним голосом промовив він. — Ти вирушив у минуле, щоб дослідити, звідки бере початок конкретний переказ про Гамдіра й Серлі, пригадуєш? А ще ж є ті, хто складав «Едди», творив саги і бозна-скільки усних оповідачів — усіх їх торкнеться зміна, нехай і злегка, але загальний підсумок може виявитися значним. Однак головна проблема полягає в тому, що Германаріх — це історична особа, помітна постать своєї доби. Те, коли він помер і як, зафіксовано історією. А події, що сталися відразу по його смерті, струсонули світ. Ні, це не легенькі брижі на поверхні річки. Це могутній вир, що зароджується. Ми мусимо його спинити, і єдиний спосіб це зробити — завершити причинно-наслідкову петлю, замкнути коло.

Я вимовив — не горлом, не язиком — самими лише губами безглузде, непотрібне:

— Як?

Бверард виголосив присуд:

— Ти собі навіть не уявляєш, як мені шкода, Карле. Та в «Сазі про Вельсунгів» розповідається, що Гамдір і Серлі майже перемогли, коли невідь-чому з’явився Одін і зрадив їх. Це був ти, Карле. Не хто інший, як ти.

372

Лише недавно споночіло, і ледь щербатий місяць ще не встиг підбитися вгору. Зорі кидали тьмаве світло на пагорби і байраки, де залягли тіні. Каміння починало блищати росою. Було холодно й тихо — лише барабанний дріб багатьох кінських копит стугонів у повітрі. Здіймаючись і спадаючи, наче хвилі в розбурханому морі, зблискували наконеччя списів і шоломи.

Король Германаріх бенкетував разом із синами й більшістю воїнів у найпросторіших своїх палатах. Полум’я жахтіло, сичало й потріскувало в жолобинах.

Крізь димову запону жевріло сяйво світильників. Оленячі роги, хутра, гобелени на стінах, різьблені образи на стовпах, здавалося, рухалися разом із тінями. На зап’ястках і шиях блищало золото, дзвеніли келихи, горланили охриплі голоси. Довкола столів сновигали, прислужуючи, раби. Над головами бенкетарів на кроквах, під гребенем даху, зачаївся морок.

Германаріх і радий був би веселитися, та йому набридав Сібіхо:

— Володарю, нам не слід марнувати часу. Так, виступити відверто проти вождя тервінгів було б небезпечно, але ми можемо негайно взятися за те, щоб підточити його становище серед одноплеменців.

— Завтра, завтра, — відмахнувся від нього король. — Невже ти ніколи не втомлюєшся плести підступи? Сьогоднішню ніч я приберіг для тої ласої рабині, яку купив…

Знадвору загучали роги. З присінку до зали ввалився вартівник. У нього було закривавлене обличчя.

— Ворог… напав… — Його крик потонув у багатоголосому ревінні.

— Такої години? — зойкнув Сібіхо. — І зненацька? Вони, мабуть, загнали коней, щоб прискакати сюди… Авжеж, і вбивали на шляху кожного, хто міг попередити нас…

Воїни посхоплювалися з лав і кинулися по зброю і обладунки, які були скинуті в передпокої. Зчинилося стовпище. Розляглася лайка, замолотили кулаки. Ті, що були споряджені (Германаріх завжди тримав біля себе кілька десятків вартових при повному озброєнні), оточили короля і його наближених.

На подвір’ї королівські ратники платили життями за те, щоб їхні товариші всередині встигли підготуватися. Нападники налягали на них великим числом, пробиваючи собі шлях. Із гуркотом опускалися сокири, дзвеніли мечі, впиналися глибоко в тіло кинджали й списи. Тиснява була така, що мертві якийсь час іще трималися на ногах, а ті поранені, що падали, більше не підводилися.

Могутній молодий воїн, що бився попереду, кричав:

— Водан із нами! Водан! Водан! Хаа!

Меч його сіяв смерть.

Нашвидкуруч озброївшись, захисники зайняли оборону перед вхідними дверима. Молодий могутній воїн перший наскочив на них. Праворуч і ліворуч билися його соратники, які рубали, кололи, били й штовхали. Вони проломили стрій оборонців і розшматували його.

Коли передній загін пробився до головної зали, королівські ратники, які не встигли вбратися в обладунки, поточилися назад. Нападники спинилися, віддихуючись, а їхній очільник гукнув:

— Зачекаймо на решту!

Битва всередині відразу стихла, хоча надворі лютувала далі.

Германаріх скочив на трон і глянув поверх шоломів своїх охоронців. Навіть у мерехтливій пітьмі він побачив, хто стоїть біля дверей.

— Гатавульфе Тарасмундссоне, яке нове лиходійство ти замислив? — крикнув він через усю світлицю.

Тервінг здійняв свій закривавлений меч.

— Ми прийшли, щоб очистити землю від тебе, — дзвінко гукнув він у відповідь.

— Стережися. Боги ненавидять зрадників.