Пол Андерсон – Патруль часу (страница 79)

Хоч як тервінги шанували його, та їм було важко погодитися з тим, до чого він їх намовляв. Мандрівець хотів, щоб вони налагодили тісніші зв’язки із західними землями. Не лише щоб мати зиск із жвавої торгівлі. Якщо сюди прийде лихо — скажімо, від гунів, — тервінги матимуть куди податися. Він переконував їх вирядити наступного літа людей з товарами до Фрітіґерна, який забезпечить їм охорону; тримати напоготові човни, вози, спорядження, харчі; довідатися якомога більше про землі, що лежали між ними та їхніми західними родичами, і про те, як безпечно їх перейти.

Остготи лише здивовано перемовлялися. Вони сумнівалися, що торгівля між такими віддаленими краями швидко ростиме, а отже, й не бажали ризикувати своєю землею чи майном. Про те ж, щоб покинути домівки, не могло бути й мови. Повірити словам Мандрівця? Хто він узагалі такий? Його називають богом, і він давненько вже навідується сюди, але сам Мандрівець нічого не розповідає про себе. Він може бути тролем, чорнокнижником чи — як сказали б християни — дияволом, посланим зводити людей зі шляху. Або він може бути звичайним старим дідуганом, який почав зсуватися з глузду.

Але він не відступав. Дехто все ж дослухався до його слів, і декого, з молоді, йому вдалося запалити. Першим серед них був Алавін із Георота, тимчасом як Гатавульф вагався, а Солберн не надто прихильно ставився до переселення.

Мандрівець сновигав туди й сюди, бесідував, планував, наказував. До осіннього рівнодення в загальних обрисах він уже домігся того, чого прагнув. Золото й товари разом із людьми, які мали все це доправити, уже були на заході, у Фрітіґерновому осідку. Наступного року туди мав вирушити Алавін, якому, попри молодість, доручили домовитися про розширення торгівлі. Якби виникла така потреба, мешканці Георота та багатьох інших поселень могли знятися з місць і вирушити в дорогу, не витрачаючи багато часу на приготування.

— Ти поклав на нас так багато сил, — сказав Гатавульф Мандрівцеві перед тим, як той покинув Георот. — Якщо ти з асів, отже, вони теж втомлюються.

— Так, — зітхнув Мандрівець. — Вони також загинуть у руїнах цього світу.

— Але це, певна річ, станеться не скоро.

— Світи руйнувалися один за одним, синку, у минулих роках і тисячоліттях і руйнуватимуться у прийдешніх. Я зробив для вас усе, що міг.

Зайшла Гатавульфова дружина Анслауґ, щоб і собі попрощатися. До грудей вона пригортала свого первістка. Мандрівець довго дивився на дитя.

— Ось він, завтрашній день, — прошепотів він.

Ніхто не зрозумів його слів, і невдовзі Мандрівець, спираючись на свій спис, пішов дорогою, по якій холодний вітер гнав нещодавно опале листя.

А незабаром до Георота прийшла страшна звістка.

Король Германаріх оголосив, що збирається вчинити набіг на гунів. Це не мала бути справдешня війна, та, що минулого разу закінчилася так безславно, тому король не скликав ополчення, а взяв лише своє надвірне військо — кілька сотень воїнів, яких добре знав і які були вірні своєму господареві. Гуни знову спустошували прикордоння. Германаріх провчить їх. Швидким, навальним ударом його загін щонайменше понищить багато їхньої худоби, а якщо пощастить, то заскочить зненацька два-три гунські стійбища. Почувши про задум короля, готи збудливо кивали головами. Нехай круки на сході трохи відгодуються, а ті брудні степові волоцюги забираються назад до тих країв, де прабатьки виродили їх.

Та коли військо зібралося, Германаріх не повів його аж так далеко. Несподівано королівські ратники опинилися перед Рандваровою садибою, тимчасом як будинки його друзів палали від небокраю до небокраю.

Битва була недовгою, надто велику бо силу привів король проти непідготованого молодого ґрейтунга. Рандварові зв’язали за спиною руки й виштовхали на подвір’я. Обличчя йому запеклося кров’ю. Він убив трьох із тих, що напали на нього, але вони мали наказ брати його живцем, тож орудували палицями й ратищами, доки Рандвар не впав.

Вечір був холодний, вогкий. Пронизливий вітер шарпав ошмаття диму, що здіймався над руйновищем. Догоряло призахідне сонце. На брукованому подвір’ї лежали трупи кількох захисників. Перед Германаріхом, що сидів на коні, двоє ратників міцно тримали онімілу Свангільд. Вона немов не тямила, що відбувається, немов усе довкола було несправжнє, усе, крім дитини у її животі.

Перед очі короля привели Рандвара. Германаріх поглянув згори вниз на свого бранця.

— Що маєш сказати в оборону себе?

— Що не нападав покрадьки на того, хто не заподіяв мені жодного зла, — Рандвар тяжко повертав язиком, але зранену голову тримав високо.

— Он як? — Германаріх запустив п’ятірню в бороду, що вже сивіла. — А годиться хіба замишляти лихе на свого володаря? Годиться підкрадатися нишком, щоб підступно вкусити ззаду?

— Я… нічого такого не робив… я лише дбав про честь і свободу… готів… — Із Рандварового пересохлого горла не могло більше видобутися ні слова.

— Зрадник! — скрикнув Германаріх і взявся виголошувати довгу промову.

Рандвар стояв, понурившись, і, вочевидь, майже не слухав.

Помітивши це, Германаріх замовк.

— Годі, — сказав король. — Повісити його й лишити воронам, як на те заслуговує кожен злодій.

Свангільд зойкнула й запручалася. Рандвар глянув на неї каламутними очима, відтак обернувся до короля й мовив:

— Якщо ти повісиш мене, я вирушу до свого прабатька Водана. Він… помститься…

Германаріх розмахнувся ногою і копнув Рандвара в обличчя.

— Закінчуйте з ним!

Королівські ратники перекинули мотузку через сіноспуск, що стримів зі стодоли, накинули зашморг бранцеві на шию, підтягнули вгору й прив’язали другий кінець. Рандвар довго борсався, доки нарешті затих, гойдаючись на вітрі.

— Авжеж, Мандрівець із тобою поквитається! — заволала Свангільд. — Я проклинаю тебе вдовиним прокляттям, убивце, і закликаю Водана помститися тобі! Мандрівче, вкинь його до найхолоднішої печери в позасвітті!

Ґрейтунги здригнулися, схопилися за обереги й стали креслити в повітрі охоронні знаки. Германаріх сам наче занепокоївся. Але Сібіхо, що сидів на коні поруч із ним, прогавкав:

— Вона кличе свого пращура-чаклуна? Не лишаймо її живою! Нехай земля очиститься від тої крові, що тече в жилах цієї відьми.

— Правду мовиш, — скоряючись раптовому пориву, погодився Германаріх і віддав наказ.

Страх більше, ніж будь-що інше, змусив воїнів поквапитися. Ті, хто тримав Свангільд, взялися лупцювати її, доки вона не впала, а потім ногами виштовхали її на середину подвір’я. Приголомшена дівчина лежала на бруківці. Вершники скупчилися довкола неї, підганяючи коней, що іржали й дибилися. Коли вони відступили, там не лишилося нічого, окрім червоного місива й білих уламків кісток. Настала ніч. Германаріх повів воїнів бенкетувати до Рандварової світлиці. Уранці вони знайшли скарби й забрали їх із собою. Мотузка порипувала, коли мертвий Рандвар колихався над тим, що зосталося від Свангільд.

Такі ось звістки дійшли до Георота. Мертвих поспішно поховали. Грейтунги не наважилися на щось більше, хоча були серед них і такі, що, як і всі тервінги, палали жагою помсти.

Горе і лють пойняли братів Свангільд. Ульріка трималася холодніше й замкнулася в собі. Та коли тервінги стали сходитися до них з усіх усюд і постало питання, що робити, вона відвела синів убік, і вони радилися, доки не запала сповнена тривоги ніч.

Троє, вони увійшли до зали й повідомили, що вирішили. Найкраще завдати удару у відповідь негайно. Так, король чекатиме нападу і якийсь час триматиме варту біля себе. Та, якщо вірити самовидцям, людей у нього не набагато більше, ніж зібралося того вечора в Геороті. Раптовий наскок сміливців міг звести нанівець ту невеличку перевагу. Чекати ж означало дати Германаріхові той час, якого він потребував і на який, поза сумнівом, сподівався, — час, щоб знищити кожного східного гота, який хотів бути вільним.

Чоловіки схвальними вигуками підтримали це рішення. Разом із ними кричав і Алавін. Та раптом двері відчинилися, і до зали зайшов Мандрівець. Він суворо наказав наймолодшому Тарасмундовому синові лишатися в Геороті й знову зник у вітряній ночі.

На світанку безстрашні Гатавульф і Солберн у супроводі своїх людей вирушили в дорогу.

1935

Я втік додому, до Лорі. Однак наступного дня, коли після довгої прогулянки я повернувся до нашої квартири, на мене чекала не вона. Натомість із мого фотеля підвівся Менс Еверард. У кімнаті висіла завіса їдкого диму з його люльки.

— Що?.. — тільки й спромігся я вимовити.

Еверард підступив ближче. Я відчував, як підлога відгукується на його кроки. Такий самий високий, як і я, але ширший у плечах, він, здавалося, нависав наді мною. Обличчя його не виражало жодних емоцій. Вікно за спиною обрамляло Еверардів силует на тлі неба.

— З Лорі все гаразд, — промовив він, наче робот. — Я просто попросив її залишити нас наодинці. Тобі буде тяжко й без того, щоб іще бачити, як вона страждає.

Він узяв мене за лікоть.

— Сідай, Карле. Я бачу, з тебе всі соки вичавили. Мабуть, взяв собі відпустку, так?

Я важко опустився в крісло й втупився у килим під ногами.

— Вимушено, — промимрив я. — Звісно, я доведу все до кінця, але спершу… О Господи, як це було жахливо…

— Відпустка зачекає.

— Що? — я звів очі на Еверарда. Він височів наді мною, затуляючи світло, розставивши ноги, впершись кулаками в боки. — Кажу ж тобі: я не можу.