Пол Андерсон – Патруль часу (страница 78)

А втім, минув рік, і всі повернулися живі-здорові. Алавін витягнувся, голос його став грубіший, і хлопець аж палахкотів, розповідаючи про все те, що він бачив, чув чи робив.

Гатафульф і Солберн мали новини не такі приємні. Війна з гунами минулого літа не була переможною. Степовики, що завдяки своєму вмінню їздити верхи й використанню стремен завжди були лютими воїнами-кіннотниками, тепер ще й навчилися слухатися наказів тямущих ватажків. Вони не перемогли готів у жодній з битв, а проте завдали їм тяжких втрат, і сказати, що гуни програли, також не можна було. Виголодніле, виснажене підступними наскоками Германаріхове військо врешті-решт змушене було без здобичі плентатися додому безкрайніми степами. Цьогоріч король уже не вибереться в новий похід: він просто не зможе.

Тому люди, щоб відволіктися від тяжких думок, залюбки слухали Алавіна, збираючись щовечора за кухлем елю. Його оповіді про казкові римські землі розбурхували уяву. Часом, однак, Гатавульф і Солберн супилися, Рандвар і Свангільд здивовано перезиралися, а Ульріка сердито чмихала. Чому Мандрівець обрав саме такий шлях?

Він не повів своїх людей спершу морем до Константинополя, як тоді, коли подорожував з Тарасмундом. Натомість цього разу вони подалися суходолом до вестготів, у яких гостювали кілька місяців. Тервінги засвідчили свою повагу язичникові Атанаріху, але частіше бували при дворі християнина Фрітіґерна. Справді-бо, останній був не лише молодший за свого суперника, але й мав тепер більше підданців, тимчасом як Атанаріх далі переслідував християн на землях, що лишалися під його владою.

Діставши нарешті дозвіл перетнути кордон з імперією, тервінги переправилися через Дунай і опинилися в Мезії, де знову затрималися серед хрещених готів, яких там оселив Ульфіла. Мандрівець заохочував Алавіна, щоб той шукав собі приятелів і серед них. Згодом вони відвідали-таки Константинополь, але ненадовго. Більшість того часу Мандрівець провів, пояснюючи юнакові римський уклад життя. Пізньої осені вони знову подалися на північ і перезимували при дворі Фрітіґерна. Вестгот хотів охрестити їх, і Алавін мало не піддався після величних церков та інших див, які побачив на берегах Золотого Рогу[146], та зрештою все ж ввічливо відмовився, пояснивши, що не хоче сварки з братами. Фрітіґерн не образився й лише відказав: «Нехай скоро настане той день, коли для тебе все переміниться». Навесні дороги підсохли, і Мандрівець привів юнака та його супутників додому. Після чого полишив Георот.

Того літа Гатавульф узяв за дружину Анслауґ, доньку вождя тайфалів, хоча Германаріх і намагався завадити цьому союзові.

Невдовзі по тому Рандвар розшукав Гатавульфа й попрохав його про розмову наодинці. Вони засідлали коней і поїхали пасовиськами. День був вітряний, і рудувато-брунатна трава довкола шерехтіла й брижилася. У незглибимій височині вітер гнав сліпучо-білі хмарини, а ті кидали тіні, що гасали навзаводи по землі. Корови червоної масті паслися в розпорошених стадах. З-під копит пурхали куріпки й перепілки, над головами ширяв яструб. Свіжий вітерець ніс запахи рості й випаленої сонцем землі.

— Здається, я знаю, чого ти хочеш, — мовив здогадливий Гатавульф.

Рандвар провів рукою по кучмі рудого волосся.

— Так. Я хочу взяти за дружину Свангільд.

— Гм. Вона, схоже, завжди рада твоєму товариству.

— Ми будемо разом! — скрикнув Рандвар, але відразу стримав себе. — Для тебе це добра злука. Я багатий, а в землях ґрейтунгів лежать перелогом широкі поля й чекають на мене.

Гатавульф насупився.

— Це далеко від Георота. А тут ми можемо стати проти ворога гуртом.

— Багато тамтешніх готів радо привітають мене. Ти не втратиш товариша — ти здобудеш спільника.

Гатавульф, одначе, вагався, аж доки в Рандвара не вихопилося:

— Це станеться, так чи інак. Наші серця прагнуть цього. Краще тобі не опиратися волі Вірд.

— Ти завжди був поквапливий, — промовив вождь хоч і доброзичливо, та голос його був обтяжений неспокоєм. — Ти віриш, що самих лише почуттів між чоловіком і жінкою досить для міцного шлюбу, — і це говорить про твою нерозважливість. Хто зна, яких дурниць ти накоїш, якщо тебе зоставити без нагляду.

Рандвар спаленів. Та перш ніж він встиг розлютитися, Гатавульф поклав руку товаришеві на плече й мовив далі, дещо сумовито всміхаючись:

— Я не хотів тебе образити. Я лише хочу, щоб ти подумав двічі. Знаю, це не твоя звичка, та однаково прошу спробувати. Заради Свангільд.

Рандвар прикусив язика, довівши, що вміє стримуватися.

Коли вони повернулися, Свангільд вибігла на подвір’я, обхопила братове коліно й палко защебетала, звівши обличчя догори:

— О, Гатавульфе, усе гаразд, правда? Правда ж? Ти погодився, так? Я знаю, погодився! О, я ще ніколи не була такою щасливою!

Закінчилося все бучною весільною учтою, яку справили в Геороті тої осені. Свангільд лише трохи засмутилася тим, що не було Мандрівця. Вона гадала, він прийде поблагословити її з чоловіком — інакше й бути не могло! Хіба ж не був він Хранителем їхнього роду?

Рандвар тим часом вирядив людей до своїх земель на сході. Там, на місці спаленої оселі Ембріки, вони звели новий будинок і опорядкували його як слід. Молоде подружжя перебралося туди в чудовому товаристві. Свангільд перенесла через поріг вічнозелене віття, щоб прикликати на дім благословення Фрії, Рандвар улаштував гостину для сусідів, і так вони осіли на новому місці.

Однак невдовзі, хоч як кохав свою молоду дружину, господар став часто відлучатися з дому. Він об’їжджав землі ґрейтунгів, знайомився з поселянами. Якщо чоловік здавався йому вартим довіри, Рандвар відводив його вбік і заводив з ним мову, і мова ця була не про худобу, не про торгівлю й навіть не про гунів.

Одного похмурого дня перед сонцеворотом, коли на замерзлу землю падав рідкий лапатий сніг, на подвір’ї завалували собаки. Рандвар узяв спис, що стояв біля одвірка, і вийшов поглянути, кого до них принесло. Його супроводжували два дужі робітники, також озброєні. Та коли Рандвар побачив високу постать, що заходила до двору, то опустив зброю і вигукнув:

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Зрозумівши, що жодної небезпеки немає, Свангільд також поспішила надвір. Її очі, пов’язане хусткою волосся й біла сукня, що облягала гнучкий стан, були єдиними острівцями яскравості довкола.

— О, Мандрівче! Любий Мандрівче! — радісно скрикнула вона. — Ласкаво просимо до господи!

Гість підійшов ближче, і Свангільд, побачивши його затінене капелюхом обличчя, притисла долоні до вуст.

— Ти сповнений скорботи, — прошепотіла вона. — Адже так? Що сталося?

— Пробач мені, — слова його були важкі, наче каміння. — Дещо я мушу тримати в таємниці. Я не прийшов на твоє весілля, щоб не затьмарювати його своїм смутком. А тепер… Рандваре, я здолав нелегку дорогу. Дозволь, я трохи відпочину, а потім ми поговоримо. Випиймо чогось гарячого й пригадаймо минулі часи.

Того вечора, коли хтось затягнув баладу про останній похід на гунів, колишній вогник цікавості, здавалося, зблиснув у Мандрівцевих очах. У відповідь він повідав багато нових історій, хоч і з меншим запалом, ніж раніше, — немовби силував себе до того.

Свангільд щасливо зітхнула.

— Не можу дочекатися, коли мої діти сидітимуть з нами і слухатимуть тебе, — мовила вона, хоча ще навіть не була при надії. Мандрівець здригнувся, наче від болю, і дівчину взяв страх.

Наступного дня гість відвів Рандвара вбік і пробалакав з ним наодинці кілька годин. Пізніше ґрейтунг сказав дружині:

— Він знову й знову застерігав мене, нагадував, як ненавидить нас Германаріх. Тут ми — у королівських землях, казав він, сили наші хиткі, а блиск багатства привертає заздрісні погляди. Він хоче, щоб ми покинули домівку і якомога швидше переселилися аж ген кудись до західних готів. Звісно, я на це не піду. Хай би ким був Мандрівець, справедливість і честь могутніші. Йому відомо, що я вже приохочую людей об’єднатися проти короля, чинити спротив його самоправству й, за потреби, стати до бою. Мандрівець сказав, що врешті-решт король про це довідається і що мої дії — це божевілля.

— І що ти йому відповів на це? — з острахом запитала Свангільд.

— Та що? Сказав, що вільні готи мають право висловлювати свої думки одне одному. А ще я сказав, що моїх названих батьків досі не відомщено. Якщо боги не хочуть чинити справедливості, мусять люди.

— Ти б дослухався до нього. Йому відомо більше, ніж будь-коли буде нам.

— Ну, я ж не збираюся діяти необачно. Я чекатиму на нагоду. Може, й не доведеться довго чекати. Якщо дочасно йдуть у засвіти такі добрі люди, як Тарасмунд, то чому б не ґиґнути такому лиходієві, як Германаріх? Ні, моя кохана, ми ніколи не покинемо цієї землі, що належить нашим ще не народженим дітям. А отже, нам треба приготуватися її боронити, правда?

Рандвар притягнув Свангільд до себе.

— Ходи сюди, — засміявся він. — Почнімо з дітей.

Мандрівець марно намагався переконати його і по кількох днях став прощатися.

— Коли ми побачимо тебе знову? — запитала Свангільд, стоячи на порозі.

— Я думаю… — він завагався. — Я не можу… О дівчино, що так схожа на Йоріт! — він обійняв її, поцілував і поквапливо пішов геть. Приголомшені люди почули, що він плаче.

Але до тервінгів Мандрівець повернувся твердим як криця. Наступними місяцями він пробув у них довго — як у Геороті, так і серед звичайних поселян, робітників, мандрівних торговців, корабельників.