Пол Андерсон – Патруль часу (страница 77)

Натомість, переконувала вона, потрібно домовитися. Нехай Великий фолькмот розгляне їхню справу, і якщо король погодиться з його ухвалою, їм також слід прийняти її. Ті, кому заподіяно лихо, були їм не надто близькі кревники; їхні спадкоємці матимуть більше користі від верґельду, ніж від чиєїсь помсти; багато і вождів, і простих поселян будуть раді, що Тарасмундові сини не стали розколювати королівство, і пізніше ставитимуться до них з повагою.

— Ти пригадуєш, чого побоювався батько? — запитав Гатавульф. — Якщо ми піддамося, Германаріх гнобитиме нас іще дужче.

Ульріка підібгала вуста.

— Хіба я кажу, що ви маєте йому це дозволити? — відповіла вона. — Ні ж бо! Нехай лише спробує, і, присягаюся Вовком, якого упокорив Тіваз, Германаріх матиме бій! Але я гадаю, він надто хитрий для цього. Він утримається.

— Доки не здобудеться на силі, щоб здолати нас.

— Це забере не один рік, а ми, звісно, тим часом нишком громадитимемо власні сили. Ви молоді, не забувайте про це. Якщо нічого надзвичайного не станеться, ви переживете його. Однак, можливо, довго чекати й не доведеться. Коли король зістаріє…

Так Ульріка уговтувала їх днями й тижнями, аж доки сини не піддалися її намовлянням.

Розлючений Рандвар назвав їх боягузливими зрадниками. Трохи-трохи не дійшло до бійки. Свангільд кинулася поміж братами й Рандваром.

— Ви ж друзі! — вигукнула вона.

Юнакам не лишалося нічого іншого, як, побурчавши, сяк-так утихомиритися.

Опісля Свангільд узялася далі втішати Рандвара. Вони прогулювалися разом стежкою, уздовж якої росла ожина. Дерева шелестіли листям і ловили сонячне світло, щебетали пташки. Волосся дівчини спадало хвилею золота, очі на гожому личку були великі, небесно-блакитні, а рухалася Свангільд граційно, наче лань.

— Невже ти завжди мусиш бути в скорботі? — запитала вона. — Сьогодні ж такий чудовий день!

— Але ж ті, хто… хто виховав мене, лежать невідомщені, — пробурмотів він.

— Певна річ, вони знають, що ти подбаєш про це, щойно матимеш змогу, а поки можуть і почекати — вони ж бо мають часу до кінця світу, хіба ні? Ти здобудеш собі ім’я, і люди, коли промовлятимуть його, згадуватимуть і їхні. Лише зачекай і побачиш… Дивись! Дивись! Які метелики! Немов вечірня заграва зійшла з неба!

Хоча Рандвар ніколи більше не був до кінця щирим із Гатавульфом і Солберном, він доволі добре ладнав з ними. Урешті-решт, вони ж були братами Свангільд.

З Георота до королівського двору вирядили вдатних на м’яку мову посланців. Германаріх здивував їх, поступившись більше, ніж досі: наче відчув, що після Тарасмундової смерті може дозволити собі бути поблажливішим. Платити подвійний верґельд король відмовився, адже це означало б визнати свою провину. Одначе він згодився на те, щоб долю скарбу вирішував наступний Великий фолькмот, якщо ті, кому відомо, де воно, привезуть його на зібрання.

Так і домовилися. Поки йшли перемови, Гатавульф, на пораду Ульріки, розіслав посланців і до інших вождів; їздив і сам розмовляти з ними. Так тривало до осіннього рівнодення, після якого відбувся фолькмот.

На ньому король зажадав скарб собі. За давнім звичаєм, стверджував він, усе цінне, що васал здобував, воюючи на службі свого пана, мало йти тому панові, а той уже ділив здобич і обдаровував тих, хто на це заслуговує, або тих, чиєї прихильності він потребує. Інакше кожен воїн дбатиме тільки за себе, жадібність переважить прагнення слави, і військо впаде на силі: свари за наживу роздеруть його лави. Ембріка й Фрітла добре це знали, та вирішили знехтувати закон.

Опісля слово взяли промовці, яких підібрала Ульріка. Король здивувався. Він не очікував, що їх буде так багато. По-різному, всі вони висловлювали ту саму думку. Авжеж, гуни та їхні спільники алани — вороги готам. Але Германаріх того року з ними не воював. У похід проти них Ембріка й Фрітла вирушили самі й для себе, так само, як могли б вирушити, приміром, у купецьку подорож. Вони чесно здобули скарб, і той по праву належав їм.

Суперечка була довга й гаряча і велася як на раді, так і довкола шатер, напнутих у полі. То було не лише питання закону, йшлося про те, чия візьме гору. Слова Ульріки, вкладені в уста її синів та їхніх посланців, переконали чимало готів, що навіть тепер, коли Тарасмунда вже нема — саме тому, що Тарасмунда вже нема, — короля краще приборкати.

Погоджувалися — або ж наважувалися визнати, що погоджуються, — не всі. Тому зрештою готи ухвалили розділити здобич на три рівні частини: одну — Германаріхові й по одній — синам Ембріки й Фрітли. А що люди короля вбили їх, то дві третини скарбу перейшло до годованця Ембріки Рандвара. За одну ніч той зробився багатієм.

Германаріх поїхав зі зборів розлючений і мовчазний. Ніхто довго не наважувався заговорити з ним. Сібіхо перший набрався сміливості. Він відвів короля вбік, і вони розмовляли кілька годин. Про що вони говорили, того ніхто не чув, але після цієї розмови Германаріх повеселішав.

Коли звістка про це дісталася Георота, Рандвар пробурмотів, що коли ласиця задоволена, це віщує лихо всім пташкам. А втім, кінець року минув спокійно.

Наступного літа, яке також було мирне, сталася дивна річ. На західному шляху, як то зазвичай, з’явився Мандрівець. Ліудеріс із почтом виїхав йому назустріч, щоб привітати й супроводити до Георота.

— Як мається Тарасмунд і його кревні? — запитав прибулець.

— Що? — сторопів Ліудеріс. — Тарасмунд мертвий, велителю. Хіба ти забув? Ти ж сам пив поховальний ель.

Сивочолий похилився на спис, наче приголомшений тяжким ударом. Зненацька іншим здалося, що день став не таким теплим і сонячним, яким був раніше.

— Справді, — нарешті промовив Мандрівець, ледь-ледь чутним голосом. — Я обмовився.

Він пересмикнув плечима, поглянув на вершників і додав, уже голосніше й швидше:

— Надто багато клопотів маю на своїй думці. Даруйте мені, та, гадаю, цього разу я не зможу у вас погостювати. Переказуйте мої вітання. Я навідаюся згодом.

Мандрівець рвучко обернувся й попрямував у той бік, звідки прийшов.

Чоловіки, дивлячись йому вслід, дивувалися й креслили в повітрі знаки, що відвертали лихо. Якийсь час перегодом один пастух, повернувшись додому, розповів, що Мандрівець перестрів його на луці й довго розпитував про Тарасмундову смерть. Ніхто не знав, що це віщує, лише служниця-християнка переконувала: це знак, що давні боги слабшають і занепадають.

Попри це, коли Мандрівець восени повернувся, Тарасмундові сини привітали його з шанобою. Вони не наважилися запитати, що завадило йому зайти минулого разу. Тим часом Мандрівець був привітніший, ніж зазвичай, і замість одного-двох днів провів у Геороті два тижні. Всі помітили, як багато уваги він приділяє юним Свангільд і Алавінові.

Але серйозні розмови Мандрівець провадив, звісно, з Гатавульфом і Солберном. Він настійливо радив комусь із них, а то й обом, вирушити наступного року в подорож до західних країв, як то свого часу вчинив їхній батько.

— Вам буде корисно побачити римські землі й підтримати дружбу з вашою ріднею серед вестготів, — сказав він. — Я й сам би міг супроводжувати вас, допомагати радами і бути тлумачем.

— Боюся, ми не можемо, — важко зітхнувши, відказав Гатавульф. — Принаймні не тепер. Гуни набирають дедалі більше сили й нахабства. Вони знову плюндрують наше узграниччя. Хай як нам не до вподоби король Германаріх, та він має рацію, що закликає до війни прийдешнього літа. Ми із Солберном не забаримося відгукнутися.

— Не забаримося, — підтвердив його брат. — І це не лише питання честі. Поки що король утримується від ворожих дій, та це не таємниця, що він нас не любить. Якщо ми заживемо собі неслави боягузів чи лінюхів, а згодом Германаріх нам загрожуватиме, хто тоді стане опліч нас?

Мандрівець, здавалося, засмутився більше, ніж можна було очікувати. Урешті він сказав:

— Що ж, Алавінові буде дванадцять — він надто юний, щоб вирушити в похід разом з вами, але вже достатньо дорослий, щоб подорожувати зі мною. Нехай він піде.

Брати дозволили, і Алавін аж нетямився з радості. Споглядаючи, як він ходить колесом, Мандрівець похитав головою і пробурмотів:

— Як він схожий на Йоріт! Та, зрештою, це й не дивно: він походить від неї що з батькового боку, що з материного.

Обернувшись до Гатавульфа, він різко запитав:

— Ти і Солберн добре ладнаєте з ним?

— Звісно. А чого ж! — спантеличено відказав вождь. — Він славний хлопець.

— Ви з ним не сваритеся?

— Хіба що іноді, коли до цього доводить його запальна вдача. — Гатавульф погладив свою ще юнацьку шовковисту борідку. — Авжеж, наша мати дихає злом на нього. Вона завжди плекала проти нього образу. Та хай там що базікають усякі дурні, вона не тримає своїх синів на повідці. Якщо ради її видаються нам мудрими, ми до них дослухаємося. А як ні, то й ні.

— Бережіть старанно ту доброту, яку маєте поміж себе. — Мандрівець, здавалося, не радив чи наказував, а благав. — Вона так рідко трапляється на цьому світі.

Він дотримав слова й повернувся навесні. Гатавульф спорядив Алавіна в дорогу, забезпечив кіньми, супутниками, золотом, а також шкурами на торгівлю. Мандрівець показав цінні дари, які приніс і які мали допомогти їм порозумітися в далеких землях. Вирушаючи в путь, він міцно обійняв обох братів та їхню сестру Свангільд.

Ті довго стояли й проводжали очима валку. Алавін здавався таким маленьким, а його розмаяне волосся — таким блискучим проти сивочолої постаті в синьому плащі поруч із ним. Брати не висловили вголос того, що спало їм на думку: як сильно нагадує ця картина те, що Водан — бог, який забирає із собою душі померлих.