Пол Андерсон – Патруль часу (страница 76)

Але якщо завадити цій інтрижці, що можна запросто зробити, нікому не зашкодивши, то весь хід історії відтоді зміниться. І тоді світ, скажімо 1935 року, буде уже інакший. Можливо, кращий, ніж попередній (не у всьому й ненадовго), а можливо, й гірший. Я цілком можу собі уявити, наприклад, що люди так ніколи й не полетять у космос. Або ж зроблять це занадто пізно, щоб урятувати виснажену Землю. Ось чого я не можу уявити, то це того, що внаслідок зміни постане щаслива утопія.

Ось так. Якщо в часи Римської імперії через мене станеться значна зміна, я існуватиму й далі, та коли повернуся до цього року, увесь мій світ зникне. І Лорі разом з ним.

— Я… я б не сказав, що беру на себе ризик, — заперечив я. — Начальство читає мої звіти, де все правдиво описано. Мені дадуть знати, якщо я зіб’юся на манівці.

Правдиво? А хіба ні? У звітах я розповідав, що бачу або роблю, і хоч виклад мій був сухий, але я не брехав і нічого не приховував. Показового ж вияву емоцій і не вимагалося, адже так? І навряд чи від мене очікували, щоб я повідомляв про кожну-кожнісіньку дрібничку, так? Однаково це неможливо.

Я набрав у груди повітря.

— Слухай, — мовив я, — мені чудово відоме моє місце. Я лише простий філолог. Але там, де я можу допомогти — нікому не нашкодивши, — хіба не повинен я допомогти?

— Повинен, Карле.

Якусь хвилю ми йшли мовчки. Ураз Лорі вигукнула:

— Агов, чоловіче, ти ж у відпустці, пам’ятаєш? Ми з тобою маємо відпочивати й насолоджуватися життям. Я навіть дещо придумала. Ось послухай лишень.

Я бачив сльози в очах Лорі й щосили намагався підіграти тій веселості, якою вона їх маскувала.

366–372 роки

Тарасмунд повів своїх людей назад до Георота, де вони розійшлися по домівках. Мандрівець теж став прощатися.

— Не дій поспішно, — порадив він. — Вичікуй. Хто знає, що може статися.

— Гадаю, ти знаєш, — відказав Тарасмунд.

— Я не бог.

— Це я чую від тебе не вперше, але більше ти мені нічого не кажеш. То хто ти?

— Я не можу цього виявити. Та коли твій рід щось мені винен за мою допомогу протягом усіх цих років, я правлю свій борг тепер: пообіцяй, що не квапитимешся й поводитимешся обачно.

Тарасмунд кивнув.

— Я не маю іншої ради. Щоб зібрати достатньо людей у спілку, проти якої Германаріх не вистоїть, потрібні час і зусилля. Більшість були б раді відсидітися вдома, сподіваючись, що лихо мине їх і завітає до когось іншого. Король тим часом навряд чи наважиться виступити проти мене, доки не буде готовий. Мені треба випередити його, та я знаю, що повільним кроком чоловік дійде далі, ніж добіжить.

Мандрівець стиснув його руку, хотів, здавалося, щось сказати, але тільки швидко закліпав очима, обернувся й пішов геть. Тарасмунд глянув востаннє на високу постать свого гостя в плащі, капелюсі й зі списом, яка спускалася зимовою дорогою в долину.

Рандвар оселився в Ґеороті — живе нагадування про вчинене зло. Однак він був молодий і сповнений життя, щоб гнітити серце надто довго. Невдовзі вони з Гатавульфом і Солберном зробилися нерозлучними друзями, разом полювали, вправлялися, змагалися між собою й усіляко розважались. А ще Рандвар часто бачився з їхньою сестрою Свангільд.

Весняне рівнодення принесло з собою тепло, проліски, бруньки й листочки. Протягом холодних місяців Тарасмунд багато їздив до чільників тервінгів та інших племен, щоб переговорити з ними наодинці. Навесні він повернувся додому й заходився коло роботи на своїх землях. Щоночі ж вони з Ерелівою дарували втіху одне одному.

Настав день, коли Тарасмунд радісно вигукнув:

— Ми орали й сіяли, прибирали й лагодили, допомагали нашій худобі отелитися й виганяли її на пасовиська. Відпочиньмо ж якусь хвилю по роботі! Завтра ми вирушаємо на лови.

Того дня він перед усіма поцілував Ереліву, скочив у сідло й повів своїх людей. Валували собаки, іржали коні, тупотіли копита, ревли мисливські роги. Там, де дорога повертала за гайок і ховалася з очей, Тарасмунд обернувся й помахав коханій.

Коли того вечора вона побачила його знову, він був закривавленим мерцем.

Чоловіки, що принесли його додому на ношах із плаща, прив’язаного до двох списів, понуро розповіли, що сталося. Вступивши до лісу, що починався за кілька миль від поселення, вони напали на слід вепра й пішли по ньому. Минуло чимало часу, доки вони нагнали звіра, величезного, зі сріблястою щетиною та іклами, наче криві кинджали. Тарасмунд радісно закричав. Та вепр був дужий не лише тілом, а й духом. Поки одні мисливці зіскакували з коней, а інші намагалися його роздражнити, він напав сам. Тарасмундів кінь пронизливо заіржав і повалився на землю з розпанаханим черевом, потягнувши за собою вождя. Вепр побачив Тарасмунда й насів на нього, шматуючи іклами й несамовито рохкаючи. Кров ринула струменем.

Хоча мисливці скоро вбили-таки лютого дика, вони бурмотіли, що це, либонь, демон або ж зачаклований звір, якого наслав Германаріх чи його лукавий дорадник Сібіхо. Хай там як, а Тарасмундові рани були надто глибокі, щоб можна було зупинити кровотечу. Вождь лише й встиг, що потиснути руки синам.

У Тарасмундовому домі та менших хатинах жінки голосили по небіжчикові, усі, крім Ульріки, що немов скам’яніла, та Ереліви, яка плакала на самоті.

Перша, як і належало дружині, обмила тіло й приготувала його до поховання, а друзі другої тим часом поспішно вивезли її і невдовзі видали за вдівця-поселянина, дітям якого потрібна була мати і який жив достатньо далеко від Георота. Хоча й мавши лише десять зим віку, її син Алавін виявив мужність і лишився. Гатавульф, Солберн і Свангільд оберігали його від найдошкульніших нападок Ульріки, чим зажили його безмірної любові.

Тим часом звістка про смерть їхнього батька розлетілася по околиці. Люди стікалися до Георота, де Ульріка віддавала останню шану своєму чоловікові. Багато вбране тіло вождя принесли з льодовні, де його зберігали. Ліудеріс очолив воїнів, які поклали Тарасмунда до поховальної рубленої комори разом із мечем, списом, щитом, шоломом, кільчатим панциром і купами золота, срібла, бурштину, скла й римських монет. Гатавульф, тепер голова роду, зарізав коня й собаку, що мали супроводжувати його батька в дорозі до того світу. У святилищі Водана гуготіло полум’я, тимчасом як чоловіки насипали над могилою високий курган. Опісля вони кілька разів об’їхали верхи довкола нього, вдаряючи мечами в щити й по-вовчому завиваючи.

Помин тривав три дні. Останнього дня прийшов Мандрівець.

Гатавульф поступився йому троном, Ульріка піднесла келих з вином. У тиші, яка запала в мерехтливій сутіні зали, гість випив за небіжчика, за Матір Фрію і за добробут дому. Опріч цього, він майже нічого не сказав, лише перегодом підкликав до себе Ульріку й прошепотів щось до неї, після чого обоє полишили залу й усамітнилися на жіночій половині.

За відчиненими вікнами спадав синяво-сірий присмерк, усередині ж було вже геть потемки. У холодному повітрі стояв запах прілого листя й вогкої землі, долинав соловейків щебет, але для Ульріки все це було чимось далеким, наче несправжнім. Якусь хвилю вона дивилася на ткацький верстат, де білів недокінчений клапоть полотна.

— Що далі тче нам Вірд? — глухо запитала вона.

— Саван, — відповів Мандрівець. — Якщо ти не переставиш човник на інший лад.

Вона обернулася.

— Я? — у голосі її вчувалася гірка насмішка. — Але ж я лише жінка. Тервінгами править мій син Гатавульф.

— Авжеж. Твій син. Він юний і бачив світу менше, ніж батько у його віці. А ти, Ульріка, Атанаріхова донька, Тарасмундова дружина, маєш і знання, і силу, і терплячість, якої мусять учитися всі жінки. Якщо захочеш, ти зможеш дати Гатавульфові мудру раду. А він… він звик дослухатися до тебе.

— А що коли я віддамся вдруге? Його гордість зведе між нами стіну.

— Чомусь мені здається, що не віддасися.

Ульріка втупилася поглядом у сутінки за вікном.

— Але я не прагну цього, аж ніяк. З мене досить. — Жінка знову обернулася й глянула на затінене обличчя бесідника. — Ти просиш мене зостатися тут, аби впливати на Гатавульфа та його брата. І що ж мені їм казати, Мандрівче?

— Слова мудрості. Тобі тяжко буде проковтнути власну гордість і відмовитися від помсти Германаріхові. Гатавульфові буде ще тяжче. Але ти, Ульріко, звісно, розумієш, що, без Тарасмунда на чолі, повстання матиме лише один кінець. Поясни своїм синам, що коли вони не замиряться з королем, цей рід приречений.

Ульріка довго мовчала. Нарешті вона промовила:

— Твоя правда. Я спробую їх переконати. — І знову вона глянула на Мандрівця, намагаючись відшукати його очі в дедалі густішій темряві. — Але я зроблю це лише з потреби — не зі свого бажання. Якщо колись нам трапиться нагода завдати Германаріхові лиха, я буду першою, хто закличе до цього. І ми ніколи не схилимо голови перед цим тролем і не зноситимемо покірно нові кривди від нього. — Її слова били, наче яструб, що падає на здобич. — Тобі це відомо. У жилах моїх синів тече твоя кров.

— Я сказав те, що мусив сказати, — зітхнув Мандрівець. — Тепер ти роби те, що можеш зробити.

Вони повернулися на учту. Наступного ранку Мандрівець пішов.

Ульріка, хоч і згнітивши серце, та дослухалася до його ради. Нелегко було переконати Гатавульфа і Солберна. Брати волали про честь та свої добрі імена. Ульріка мовила їм, що хоробрість — це не те саме, що нерозсудливість. Молодим і недосвідченим у верховодстві, їм марно сподіватися намовити достатньо готів на заколот проти короля. Ліудеріс, якого вона закликала, знехотя підтримав її. Ульріка сказала синам, що вони не мають права занапастити свій рід.