Пол Андерсон – Патруль часу (страница 75)
— Ми прибули тільки поговорити, — поспішно додав Мандрівець.
Він, Тарасмунд і Рандвар зіскочили з коней. Воротарі розступилися перед ними, і вони зайшли досередини палацу. На лавах сиділо багато воїнів, проти звичаю, озброєних. Біля східної стіни, оточений придворними, на троні дожидав їх Германаріх.
Король мав могутню поставу й тримався прямо. Чорні пасма й борода заступом облямовували суворе зморшкувате обличчя. Одягнений він був у розкішні шати, на чолі й на зап’ястках грало відблисками вогню масивне золоте обруччя. Вбрання його було з чужоземних фарбованих тканин, лямоване хутром куниці й горностая. У руці король тримав винний келих, не зі скла — з ограненого кришталю, а на його пальцях іскрилися рубіни.
Він мовчки чекав, доки троє втомлених дорогою, заболочених прибульців підійдуть до трону. Ще якийсь час він супився на них, а тоді мовив:
— Ти прибув у незвичному товаристві, Тарасмунде.
— Тобі відомо, хто ці люди, — відказав вождь тервінгів, — і навіщо ми прийшли до тебе.
Кістлявий чоловічок з блідо-попелястим обличчям по праву руку короля — вандал Сібіхо — зашепотів щось Германаріхові на вухо. Той кивнув.
— Тоді сідайте, — мовив король. — Будемо їсти-пити.
— Ні, — відказав йому Тарасмунд. — Ми не приймемо від тебе хліба-солі, доки ти не замиришся з нами.
— Ти зухвалий понад міру!
Мандрівець здійняв свого списа. Запала тиша, тільки омахи вогню, здавалося, затріскотіли гучніше.
— Вияви мудрість, королю, і вислухай цього чоловіка, — промовив він. — Твоя земля стікає кров’ю. Промий рану й приклади цілющого зілля, доки вона не загноїлася.
Германаріх поглянув на нього й відповів:
— Я не терплю насмішок, старче. Я вислухаю, якщо він пильнуватиме свого язика. Чого тобі треба, Тарасмунде? Кажи, та тільки коротко.
Це було наче ляпас. Тервінг мусив тричі сковтнути слину, перш ніж виголосив свої вимоги.
— Я здогадувався, що ти зажадаєш чогось такого, — сказав Германаріх. — Нехай же буде тобі відомо, що Ембріка й Фрітла прийняли заслужену кару, приховали-бо від свого короля те, що правом належало йому. Крадії та присяголомці — поза законом. Але я великодушний. Я заплачу верґельд за їхні родини й домівки… після того, як мені віддадуть скарб.
— Що? — скрикнув Рандвар. — Та як ти смієш таке казати, вбивце?
Королівські воїни невдоволено загомоніли. Тарасмунд заспокійливо поклав руку хлопчині на плече й промовив до Германаріха:
— Ми вимагаємо подвійний верґельд як визнання того зла, яке ти вчинив. Якщо приймемо менше, то ущербимо собі честь. Що ж до скарбів, то вирішувати Великому фолькмоту. Хай яким буде його рішення, ми всі повинні підкоритися йому.
— Я не збираюся торгуватись, — крижаним тоном відказав Германаріх. — Погоджуйтеся на мою пропозицію і забирайтеся або не погоджуйтесь і забирайтесь, доки не пошкодували про своє нахабство.
Мандрівець виступив уперед. Знову він здійняв списа, закликаючи до тиші. Тінь від капелюха падала йому на обличчя, яке від цього робилося ще більш несьогосвітнім; синій плащ спадав за плечима, немов два крила.
— Послухайте мене, — мовив він. — Боги справедливі. Вони карають тих, хто зневажає закони й гнобить беззахисних. Послухай мене, Германаріху! Послухай, доки не пізно, доки королівство твоє не роздерли на шматки.
У залі здійнявся гомін. Люди заворушилися, стали креслити в повітрі знаки, стискали руків’я мечів, немовби це додавало їм упевненості, закочували до стелі очі, що блищали білками в димному півмороці. Говорив-бо Мандрівець.
Сібіхо смикнув короля за рукав і зашепотів щось. Германаріх кивнув. Він подався вперед, штрикнув пальцем, наче кинджалом, у бік Мандрівця й промовив так гучно, що аж під кроквами пішла гуляти луна.
— Колись було, ти гостював у мене, старче. Не випадає тобі мені погрожувати. І немудрий ти — хай що там базікають про тебе діти, старі баби й несповна розуму діди, — ти немудрий, якщо думаєш, ніби я боюся тебе. Кажуть, ти сам Водан? То й що з того? Не вірю я ні в яких химерних богів, а вірю тільки у свою силу.
Він скочив на ноги й вихопив із піхов меча.
— Зітнімось у бою, старий пройдисвіте! — вигукнув він. — Тут і тепер! Ставай до герцю, і я перерубаю того твого списа навпіл, а тебе самого, як поганого пса, вижену геть звідси!
Мандрівець не поворухнувся, лише спис трохи затремтів у його руці.
— Немає на те волі Вірд, — трохи не пошепки відказав він. — Та я попереджаю тебе, щонайсуворіше попереджаю: заради всіх готів замирися з цими людьми, яких ти покривдив.
— Я замирюся, — посміхнувся Германаріх, — якщо замиряться вони. Ти чув моє слово, Тарасмунде. Ти пристаєш на нього?
Тервінг силкувався опанувати себе, тимчасом як Рандвар щирився, немов загнаний вовк, Мандрівець завмер, наче кам’яний бовван, а Сібіхо єхидно посміхався з лавиці.
— Ні, — прохрипів Тарасмунд. — Я не можу.
— Тоді забирайтеся, усі ви, доки я не наказав палицями загнати вас до своєї буди!
Рандвар вихопив меча. Тарасмунд і Ліудеріс сягнули по свої; звідусіль заблискотіло залізо.
Мандрівець вигукнув:
— Ми підемо! Але тільки заради добра готів. А ти подумай, королю, подумай як слід, поки ти ще король.
Він потягнув своїх супутників до виходу. Германаріх зареготав. Регіт його переслідував їх аж до дверей.
1935 рік
Ми з Лорі гуляли в Центральному парку. Буйний березневий вітер гасав довкола нас. Де-не-де ще лишилися острівці снігу, але в багатьох місцях уже починала зеленіти трава. На кущах і деревах бубнявіли пуп’янки. За гіллям блищали свіжовимиті дощем хмарочоси, які здіймались у блакитну височінь, де кілька хмаринок влаштовували регату. Морозець був саме такий, щоб розігнати кров.
Та я, загубившись думками у тій, давноминулій, зимі, мало що помічав. Дружина стиснула мою руку.
— Тобі не слід було, Карле.
Я відчув, що вона намагається розділити зі мною біль настільки, наскільки може.
— А що мені було робити? — відказав я, виринаючи з пітьми, що оповила мої думки. — Тарасмунд попросив мене піти з ним, я ж казав тобі. Як я міг відмовити йому? Відмовити й далі спати спокійно?
— А тепер ти спокійно спиш? — миттю зреагувала вона. — Ну гаразд, нехай заспокоїв ти їх своєю присутністю — може, в цьому нічого страшного й немає, допустимо, — але ж ти втрутився. Ти намагався запобігти конфліктові.
— Блаженні миротворці — так мене вчили в недільній школі.
— Цього зіткнення не уникнути. Хіба ні? Про нього ж розповідають ті легенди й поеми, заради вивчення яких ти й повернувся в минуле.
Я стенув плечима.
— Легенди. Поеми. А скільки в них правди? Ну так, історії відомо, як закінчив Германаріх. Але ж чи справді Свангільд, Гатавульф, Солберн померли так, як розповідає сага? Коли щось таке й сталося — якщо тільки це не вигадка пізніших століть, яку хроністи взяли за правду, — хіба ж це все мало статися неодмінно з
— Милий, милий, — зітхнула вона, — ти надто усім переймаєшся. Це викривлює твої судження. Подумай. Я думала, я багато думала. Звісно, я не була там, але, можливо, завдяки цьому я бачу все з іншого погляду, з якого ти… ти вирішив не дивитися. Усе, про що ти повідомляв у своїх звітах, свідчить, що події прямують до одного-єдиного кінця. Якби ти, як бог, міг схилити короля до замирення, тобі це, певна річ, вдалося б. Проте такого розвитку подій континуум не передбачає.
— Але ж континуум гнучкий! Що можуть змінити життя кількох варварів?
— Ти верзеш дурниці, Карле, і сам це добре знаєш. Я… часто лежу ночами без сну й хвилююся за тебе. Ти надто близько підійшов до забороненого. Можливо, ти навіть уже перетнув межу.
— Часові лінії пристосуються до змін. Вони завжди пристосовуються.
— Якби це було так, навіщо тоді потрібен Патруль часу? Невже ти не розумієш, який ризик береш на себе?
Я розумів. Я змусив себе поглянути правді у вічі. Вузлові події стаються, і тоді має значення, як упадуть гральні кості. І часто буває нелегко розпізнати таку подію.
Наче труп на поверхню води, у пам’яті сплинув приклад, який в Академії викладач наводив для новобранців із мого просторово-часового околу.
Друга світова війна спричинилася до величезних наслідків. Насамперед, після неї Радянський Союз узяв під свій контроль половину Європи. (Ядерна зброя — наслідок непрямий; принципи її були вже відомі, і вона однаково з’явилася б приблизно в тому часі.) Урешті-решт, та військово-політична ситуація призвела до подій, які вплинули на долю людства на століття вперед — а отже, і назавжди, адже ті століття мали свої вузлові події.
І, попри це, Вінстон Черчілль мав рацію, коли назвав військові зіткнення 1939–1945 років «непотрібною війною». Авжеж, значною мірою вона вибухнула через слабкість західних демократій. Та їм би нічого не загрожувало, якби Німеччина не опинилася під владою нацистів. А цей політичний рух, з якого попервах насміхалися, ще коли він був нечисленний, і який згодом уряд Веймарської республіки переслідував (хоч і недостатньо жорстко), — цей рух ніколи б не прийшов до влади в країні Баха й Ґете, якби не темний геній Адольфа Гітлера. Батько ж Гітлера, що народився під іменем Алоїс Шикльґрубер, був позашлюбний син австрійського буржуа і його служниці…