Пол Андерсон – Патруль часу (страница 74)
Під час однієї з попередніх гостин Мандрівець був неабияк здивований. Відтоді як він востаннє сюди навідувався, до Георота прийшла Ереліва й народила сина. Боязко вона принесла дитину, щоб показати її Праотцеві. Той довго сидів мовчки, аж урешті запитав:
— Як його звати?
— Алавін, велителю, — відказала вона.
— Алавін! — Мандрівець приклав руку до чола. — Алавін? — Ще за якусь мить він ледь чутно додав: — А тебе — Ереліва. Ереліва… Ерп… Авжеж, можливо, саме так тебе запам’ятають, голубко.
Ніхто не зрозумів, що означали його слова.
Роки летіли. Могутність короля Германаріха росла, а з нею росли і його жадібність та жорстокість.
Мандрівець прийшов знову до готів, коли королеві, як і Тарасмундові, минала сорокова зима. Ті, хто зустрів його, були похмурі на виду й небагатомовні. У Геороті роїлося озброєними людьми. Насуплений Тарасмунд зрадів гостеві.
— Прабатьку й велителю, ти, хто колись вигнав вандалів із наших давніх земель, скажи, ти прийшов нам на допомогу?
Мандрівець завмер, наче витесаний з каменю.
— Буде краще, якщо ти розкажеш мені із самого початку, про що йдеться, — врешті мовив він.
— Щоб ми ще раз прояснили це у своїх головах? Але ми вже добре все обміркували. Та гаразд… якщо така твоя воля. — Тарасмунд замислився. — Треба тільки ще по декого послати.
На Тарасмундів наказ прийшла дивна пара. Ліудеріс, кремезний сивий воїн, був перший вірник вождя. Він управляв землями свого пана й командував його воїнами, коли сам Тарасмунд був у від’їзді. Другий був рудоволосий юнак років п’ятнадцяти, безбородий, але дужий на вигляд. Зелені очі його палали люттю вже дорослого мужа. Тарасмунд назвав його Рандваром, сином Ґутріка. Він був ґрейтунг, не тервінг.
Учотирьох вони усамітнилися в горішньому покої, де могли розмовляти без сторонніх вух. Короткий зимовий день добігав кінця. У приміщенні горіли світильники, жарівні давали сяке-таке тепло, хоча чоловіки сиділи закутані в хутра, а дихання їхнє вихоплювалося в холодну півсутінь білою парою. Покій був багато уряджений: римські стільці, стіл з перламутровою мозаїкою, гобелени на стінах, різьблені віконниці. Слуги принесли карафу з вином і скляні келихи. Знизу, крізь дубову підлогу, долинав шум: там вирувало життя. Мандрівцеві син і онук добре подбали за свій рід.
Одначе Тарасмунд супився, совався на місці, запускав п’ятірню в нечесане каштанове волосся й коротко стрижену бороду, перш ніж обернутися до гостя й хрипко промовити:
— Ми поїдемо до короля, п’ять сотень мужів. Його останній злочин стерпіти не можна. Ми матимемо справедливу відплату за вбивство, а якщо ні — над його палацом заспіває червоний півень.
Він мав на увазі пожежу — повстання, війну готів проти готів, повалення, смерть.
Чи смикнувся бодай м’яз на Мандрівцевому обличчі — того ніхто не міг сказати напевне. Ворушилися тільки тіні в глибоких зморшках, коли полум’я світильників колихалося й пітьма підкрадалася ближче.
— Розкажіть мені, що саме він учинив, — звелів Мандрівець.
Тарасмунд коротко кивнув Рандварові.
— Розкажи йому, хлопче, те, що розказав нам.
Юнак натужно ковтнув. Лють потлумила ніяковість, яку він відчував перед Мандрівцем. Рандварів кулак раз по раз ударяв по коліну, тимчасом як хлопець схвильовано почав свою розповідь.
— Нехай же буде тобі відомо, велителю — хоча, гадаю, ти це вже знаєш, — що король Германаріх мав двох небожів, Ембріку й Фрітлу. Вони були синами його брата Аюльфа, що загинув у війні з англами на півночі. Ембріка й Фрітла й самі були добрі войовники. Два роки тому тут, на півдні, вони повели військо на східні землі проти аланів, спільників гунів. Додому повернулися з багатою здобиччю, бо натрапили на місце, де гуни тримали дань, яку збирали з багатьох земель. Германаріх дочувся про те і правом короля зажадав ті багатства собі. Небожі не погодилися, ходили ж бо в похід лише своїми силами. Тоді Германаріх запросив їх до себе обговорити справу. Брати поїхали, та спершу надійно заховали скарби. Хоч король і заприсягся, що не завдасть їм кривди, та коли вони прибули, наказав їх схопити. Коли ті відмовилися сказати, де скарби, Германаріх спершу катував їх, а потім наказав стратити. Опісля він послав своїх прислужників обшукати оселі братів. Прислужники нічого не знайшли, та жорстоко помстилися: спалили домівки Аюльфових синів, вирізали їхні родини. Щоб навчити покірності, заявив король. Велителю мій, — скрикнув Рандвар, — чи ж по праву таке чинити?
— Так уже ведеться в королів, — немов саме залізо промовляло устами Мандрівця. — А який стосунок це має до тебе?
— Мій… мій батько, що помер молодим, був також Аюльфів син. Мене виховали дядько Ембріка та його дружина. Я був далеко на ловах, а коли повернувся, від дому лишилася тільки купа попелу. Люди повідали мені, що Германаріхові посіпаки вчинили з моєю названою матір’ю, перш ніж перерізати їй горло. Вона… була кревницею Тарасмундові, тож я й подався сюди.
Хлопчина осів і, тамуючи схлипування, вихилив свій келих з вином.
— Атож, — тяжко промовив Тарасмунд. — Матасвента доводилась мені сестрою в перших. Ти ж знаєш: родовиті сім’ї часто укладають шлюби між собою. Рандвар є мені дальшою ріднею, але в нас обох тече та кров, що була пролита. До того ж йому відомо, де скарби: їх затоплено в певному місці у Дніпрі. Добре, що Вірд відіслала його з дому саме тоді й врятувала від полонення. З тим золотом король став би надміру могутній.
Ліудеріс похитав головою.
— Я не розумію, — пробурмотів він. — Після всього, що почув, я й досі не розумію. Чому Германаріх так поводиться? Чи він одержимий злим духом? Чи лише стратився глузду?
— Гадаю, ні те, ні те, — відказав Тарасмунд. — Гадаю, значною мірою це його радник Сібіхо — навіть не гот, а вандал, що служить Германаріхові, — нашіптує тому на вухо лихі поради. А Германаріх завжди був охочий слухати таких порад, це правда. — Він звернувся до Мандрівця: — Роками він збільшує подать, яку ми маємо платити, роками забирає до свого ліжка вільних жінок — байдуже, хочуть вони того чи ні, роками всяко знущається над людом. Я думаю, він хоче зламати волю тих вождів, які насмілюються йому опиратися. Якщо ми попустимо йому цей злочин, то попустимо й наступні.
Мандрівець кивнув.
— Авжеж, твоя правда. Крім цього, я додав би, що Германаріх заздрить владі римського імператора і прагне й собі такої над остготами. А ще він, либонь, чув, що у вестготів Фрітіґерн піднімається проти Атанаріха. Германаріх має намір знешкодити будь-якого суперника у своєму королівстві.
— Ми поїдемо вимагати справедливості, — мовив Тарасмунд. — Він повинен заплатити подвійний верґельд і перед Великим фолькмотом заприсягтися на Тівазовому Камені, що надалі триматиметься давніх звичаїв і законів. Інакше я підніму проти нього всіх готів.
— У нього багато прибічників, — остеріг Мандрівець. — Деякі лишаться з ним через присягу, яку йому дали, деякі — через жадібність або страх, деякі — бо вважають, що готам потрібен сильний король, який зможе захистити кордони тепер, коли гуни гуртуються й, наче та змія, ладні вжалити.
— Так, але ж не конче Германаріх має бути тим королем! — вихопилося в Рандвара.
Тарасмунд з надією у голосі промовив:
— Велителю, ти, хто завдав поразки вандалам, ти станеш зі своїм родом знову?
Тяжка туга виповнювала відповідь Мандрівця.
— Я… не можу стинатися у ваших битвах. На це немає волі Вірд.
Тарасмунд німував протягом якогось часу. Потім він запитав:
— Ти хоча б поїдеш із нами? Король напевне дослухається до
Цього разу Мандрівець не відповідав ще довше, аж доки нарешті витиснув із себе:
— Гаразд, я спробую допомогти. Але я нічого не обіцяю. Чуєте мене? Я нічого не обіцяю.
Так він вирушив опліч з Тарасмундом та іншими на чолі їхнього загону.
Германаріх мав осідки по всьому королівству. Разом зі своїм надвірним військом, радниками й слугами він переїздив від одного до іншого. Пройшла звістка, що невдовзі після вбивства небожів він зухвало перебрався до пристановища, яке лежало за три дні кінського бігу від Георота.
Не надто веселі були ці три дні. Сніг, що вкривав поля, взявся кіркою, яка ламалася під копитами коней. Блякло-сірі хмари низько нависали над головою, вогке повітря немовби загусло. Хатини під стріхами тулилися докупи. Дерева стояли голі, лише під віттям ялин заліг густий морок. Розмовляли мало, а пісень і взагалі не заводили, навіть довкола багаття, перед тим як поснути. Одначе, коли вони наблизилися до мети своєї подорожі, Тарасмунд засурмив у ріг, і вершники пустили коней чвалом. Під стукіт копит по бруківці й іржання коней тервінги в’їхали у королівський двір. Надвірна варта, що не поступалася їм кількістю, вишикувалася перед палацом. Вістря списів блищали, хоча стяги й були опущені.
— Ми хочемо говорити з вашим хазяїном, — загорлав вождь тервінгів.
Це була навмисна образа: Тарасмундові слова натякали, що Германаріхові люди — не вільні, що їх прирівнюють до псів, яких тримають на повідку, або до римлян. Старший надвірник почервонів від люті й гукнув у відповідь:
— Кілька можуть пройти, але решта має спершу відступити.
— Відступіть, — тихо наказав Тарасмунд Ліудерісові.
Старий вояка пробурчав уголос:
— Гаразд, ми відступимо, коли ви вже так перелякалися, але недалеко й будемо напоготові, доки не переконаємося, що нашим вождям не загрожує зрада.