Пол Андерсон – Патруль часу (страница 73)

— Зі мною все гаразд. Немає потреби клопотатися біля мене.

— А може, я відчуваю таку потребу. Ти ніколи про це не думав? — Лорі посадила мене в моє улюблене крісло. Я тяжко сів і втупився у вікно. У гарячковому танку на підвіконні, на порозі ночі, мерехтіли вуличні вогні. З радіоприймача линув різдвяний спів: «О мале місто Віфлеєм…»[142]

— Роззуйся! — гукнула Лорі з кухні.

Я так і зробив і лише тоді відчув, що справді повернувся додому. Неначе той гот, що знімає з пояса піхви з мечем.

Лорі принесла дві склянки віскі з лимоном. Перш ніж сісти навпроти, вона притулилася губами до мого чола.

— Я рада, що ти вдома, — промовила вона. — Завжди рада.

Ми піднесли келихи й надпили.

Вона терпляче чекала, доки я буду готовий розповісти.

Я випалив одним духом:

— Гамдір народився.

— Хто?

— Гамдір. Він і його брат Серлі загинуть, коли намагатимуться помститися за сестру.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — О Карле, милий!

— Первісток Тарасмунда й Ульріки. Насправді його ім’я Гатавульф, але неважко простежити, як за кілька століть на півночі воно зміниться на Гамдір. А наступного сина вони хочуть назвати Солберном. Час теж збігається. Ці двоє будуть молодими хлопцями… були… коли… — Я не міг говорити далі.

Лорі потягнулася до мене й торкнулася рукою. Відтак рішучим тоном промовила:

— Ти не мусиш проходити через усе це, Карле.

— Що? — Від здивування я на якусь мить навіть забув про біль. — Певно, що мушу. Це моя робота, мій обов’язок.

— Твоя робота — дослідити, що лягло в основу пісень і переказів. А не відстежувати те, що відбувалося насправді. Перестрибни в майбутнє, любий. Нехай… Нехай, коли ти знову повернешся туди, Гатавульф уже буде мертвий.

— Ні!

Я усвідомив, що кричу. Відтак зробив чималий пекучий ковток скотчу, змусив себе поглянути дружині просто в очі й промовив рівним голосом:

— Я думав про це. Повір мені, я думав. Але не можу. Я не можу покинути їх.

— Але допомогти їм ти також не можеш. Усе визначено наперед.

— Ми не знаємо достеменно, що станеться… сталося. Може, мені вдасться… Ні, Лорі, прошу тебе, не кажи більше нічого.

Вона зітхнула.

— Що ж, я розумію. Ти був із ними протягом цілих поколінь, бачив, як вони народжувалися, жили, страждали й помирали. Але для тебе минуло не так багато часу.

«Для тебе спогади про Йоріт ще не вицвіли», — мабуть, подумала вона, але не сказала.

— Гаразд, Карле, роби, що мусиш. Поки мусиш.

Мені бракувало слів, щоб відповісти: я відчував, як боляче їй самій.

Лорі всміхнулася ламкою усмішкою.

— Але ж тепер ти у відпустці, — сказала вона. — Відклади свою роботу. Я вчора купила невеличку ялинку. Може, ми разом вберемо її, після того як я зготую смачнючу вечерю?

«Мир на землі, людям добро Всеблагий цар шле із небес…»

348–366 роки

Атанаріх, король західних готів, ненавидів Христа. Він міцно тримався богів своїх предків і побоювався церкви, яку вважав підступним поплічником Римської імперії. «Дайте їй лишень час підточити нас, — казав він, — і не зглянетесь, як будете гнути коліна перед римськими правителями». Тим-то він підбурював людей проти церковників, відмовляв родичам убитих християн, коли ті приходили правити вергельд, і зрештою проштовхнув на Великому фолькмоті закон, який дозволяв безкарно вбивати християн. Якби спалахнули пристрасті, їх винищили б усіх. Так собі думав король. Зі свого боку, хрещені готи, яких на той час уже було немало, гуртувалися докупи й казали, що їхня доля в руках Господа Саваота.

Єпископ Ульфіла назвав їх нерозумними. «Авжеж, мученики стають святими, — погодився він, — але тільки завдяки живим вірянам Слово Боже пробуває на цьому світі». Він домігся від імператора Констанція дозволу для своєї пастви переселитися до Мезії[143]. Переправивши християн через Дунай, Ульфіла допоміг їм оселитися біля підніжжя Гемських гір[144], де вони згодом стали мирними пастухами й хліборобами.

Коли звістка про це дісталася Георота, Ульріка голосно розсміялася:

— Отже, батько нарешті позбувся їх!

Та радість її була передчасною. Наступні тридцять з лишком років Ульфіла ретельно обробляв свій виноградник. За ним на південь пішли не всі вестготи-християни. Дехто лишився, серед них і вожді, достатньо сильні, щоб захистити себе й своїх одноплеменців. Вожді ці вітали в себе місіонерів, старання яких приносили добрі плоди. Переслідування з боку Атанаріха змусили християн шукати собі власного ватажка. Вони знайшли його в особі Фрітіґерна, також представника королівського роду. Хоча до відвертої війни ніколи не доходило, сутичок між двома таборами не бракувало. Молодший, а невдовзі й багатший за свого суперника через прихильність до нього римських торговців, Фрітіґерн з роками навернув до Христа чимало західних готів — ті переходили до нової віри хоча б тому, що це обіцяло зиск у майбутньому.

Остготів усе це майже не зачепило. Серед них також зростала кількість християн, але повільно й без непотрібних клопотів. Королю Германаріху було байдуже що до богів будь-якого штибу, що до того світу. Він прагнув загарбати якомога більше на цьому.

Його війни переорали Східну Європу вздовж і впоперек. За кілька років жорстоких походів він розбив герулів. Ті, хто не схотів підкоритися, переселилися на захід і приєдналися до племен, які мали таку саму назву. Далі Германаріх напав на естів і венедів[145]: ті стали для нього легкою здобиччю. Не наситившись, він повів своє військо на північ, за межі тих країв, на які його батько наклав данину. Врешті його владу визнали всі землі від Ельби до гирла Дніпра.

У цих походах Тарасмунд зажив собі слави й чималого багатства. Одначе йому не подобалося жорстке управління короля. На фолькмотах він часто говорив не лише від свого племені, але й від інших, обстоюючи їхні давні права. Германаріху тоді, хай і неохоче, доводилося поступатися. На ту пору тервінги були надто могутні — чи то він сам не досить могутній, — щоб сваритися з ними. До того ж багато готів побоялися б здійняти меча проти роду, дивний засновник якого досі час від часу навідувався до своїх нащадків.

Мандрівець прибув, коли нарікали йменням третього сина Тарасмунда й Ульріки, Солберна. Другий помер у колисці, але Солберн, як і його старший брат, ріс дужий і ладний. Четвертою народилася дівчинка, яку назвали Свангільд. На її учту Мандрівець також завітав, але ненадовго й після того не з’являвся багато років. Свангільд виросла вродлива на вид, весела й добра на вдачу.

Ульріка, з великими проміжками, народила ще трьох дітей, але ніхто з них довго не прожив. Тарасмунд рідко бував удома: він воював, торгував, радився з достойниками, порядкував тервінгами в їхніх щоденних справах. Коли ж повертався, то радніше проводив ночі з Ерелівою, наложницею, яку взяв невдовзі після народження Свангільд.

Вона не була рабинею, не була й низького роду, доводилася-бо донькою заможному поселянинові, а з материного боку походила від Віннітара й Салваліндіс. Тарасмунд зустрів її, коли своїм щорічним звичаєм об’їжджав одноплеменців, щоб дізнатися про їхні радості й турботи. Він загостився в домі Ерелівиного батька й багато часу проводив з нею. Опісля від Тарасмунда прибули посланці, запрошуючи Ереліву до нього. Вони привезли її батькам багаті дарунки, а також запевнення, що Тарасмунд берегтиме честь дівчини, а родини відтепер єднатиме міцний зв’язок. Від таких пропозицій нелегко відмовитися, а що дівчина сама бажала цього, то за кілька днів вирушила з Тарасмундовими людьми.

Вождь дотримав свого слова й оточив її ласкою і турботою. Коли вона народила йому сина, Алавіна, він справив йому таку саму щедру учту, як і для Гатавульфа й Солберна. У Ереліви знайшлося ще кілька дітей, але всіх їх малими забрала хвороба. Тарасмунд, проте, не перестав дбати за неї.

Ульріка лютилася. Не через те, що її чоловік мав другу жінку. Так чинили більшість готів, що могли собі це дозволити, і це була аж ніяк не перша його коханка. Дружину вождя бісило те місце, яке посіла Ереліва, — друге після неї в господі й перше в Тарасмундовому серці. Ульріка була надто горда, щоб починати війну, яку їй було не виграти, але почуттів своїх вона не приховувала. Вона охолола до Тарасмунда, навіть коли він приходив до її ліжка. Зрештою він став робити це дедалі рідше, та й то лише тому, що сподівався мати більше дітей.

Під час тривалих Тарасмундових відлук Ульріка аж із себе пнулася, щоб допекти Ереліві й ушпигнути її. Дівчина червоніла, але зносила все мовчки. Вона здобула собі друзів. А ось владна Ульріка лишилася на самоті й через це дедалі більше опікала своїх синів, які зробилися дуже близькі з нею.

Попри це, юнаки вони були завзяті й швидко опановували все, що випадало тямити чоловікові. Хай куди вони приходили, усюди їх радо вітали. Були різні: Гатавульф — запальний, Солберн — більш задумливий, та поєднувала їх щира приязнь. Що ж до їхньої сестри Свангільд, усі тервінги — серед них і Ереліва з Алавіном — любили її.

Цими роками Мандрівець навідувався вкрай рідко, і гостини його були короткі. Люди через це ставилися до нього з іще більшим побожним острахом, ніж раніше. Коли його висока постать з’являлася на пагорбі, чоловіки сурмили в роги, а з Георота виїжджав загін вершників, щоб привітати його й супроводити. Тепер він був навіть ще мовчазніший, ніж досі. Немовби якесь потаємне горе гнітило його. Запитати, однак, про причини цієї зажури ніхто не наважувався. Найвиразніше виявлялася вона, коли поруч була Свангільд: чи то проходила повз, вражаючи своєю ще зовсім юною вродою, чи то підносила гостеві кубок із вином, схвильована й горда, що мати довірила їй цю честь, чи то сиділа разом з іншими юнаками і юнками коло його ніг і слухала дивовижні оповіді й мудрі прислів’я. Одного разу, зітхнувши, Мандрівець сказав її батькові: «Вона так схожа на свою прабабусю!» Загартований воїн здригнувся: скільки ж це часу минуло, відколи померла та жінка?