Пол Андерсон – Патруль часу (страница 72)

(Записувальні пристрої крихітні й працюють на молекулярному рівні, автоматично фільмуючи все довкола. Мій записувач — один із кількох, які я прихопив із собою, — був схований у списі, який я прихилив до дерева. Прагнучи зустрітися з Ульфілою у неформальному, так би мовити, оточенні, я спланував маршрут таким чином, щоб перетнутися з ним, коли і моя, і його ватаги подорожували землями, які римляни, поки не пішли звідти, називали Дакією і які в мій час відомі як Румунія. Після взаємних запевнень у мирних намірах мої остготи та його візантійці напнули намети й розділили хліб-сіль.)

Лісову галявину темною стіною обступали дерева. Дим від вогнища здіймався вгору й застилав зорі. Раз по раз пугукала сова. Ніч була тепла, але на траві вже виблискувала холодна роса. Чоловіки, окрім нас із Ульфілою, схрестивши ноги, сиділи біля вогню. Місіонер у проповідницькому запалі був підвівся, а я не міг допустити перед іншими, щоб він вивищувався наді мною. Ті дивилися на нас, слухали й крадькома креслили в повітрі знаки сокири або хреста.

Вульфіла, як його звали насправді, попри своє «вовче» ім’я[138], був невисокий на зріст, але кремезний, із м’ясистим носом, який він успадкував від своїх каппадокійських предків, узятих готами в полон під час набігу в 264 році. Згідно з договором 332 року він вирушив до Константинополя як заручник і як посланець. Зрештою до вестготів він повернувся вже місіонером. Віру, яку він проповідував, Нікейський собор не підтримав — Ульфіла тримався аскетичного вчення Арія[139], яке було відкинуте як єресь. Попри це він ішов у авангарді християнського воїнства, провіщаючи новий день.

— …Ні, не личить нам просто обмінятися історіями про свої мандри, — сказав священник. — Як відокремити-бо їх від нашої віри? — Голос його був м’який і розважливий, а погляд, якого він не спускав з мене, — гострий. — Ти не звичайний чоловік, Карле. Я бачу це ясно в тобі і в очах твоїх супутників. Не візьми за образу, якщо я запитаю тебе: ти така сама людина, як ми?

— Я не злий дух, — відповів я.

Чи то справді був я, що височів над готським місіонером, — худорлявий, сивий, загорнутий у плащ, приречений на знання майбутнього й упокорений перед цим знанням? Невже та постать у вітряній пітьмі — це справді я? Цього вечора, за півтори тисячі років після тої ночі, мені здавалося, немовби то був хтось інший, може, справжній Водан, вічний блукалець.

— Тоді ти не злякаєшся стати зі мною до суперечки, — палко вигукнув Ульфіла.

— Який у цьому сенс, священнику? Тобі добре відомо, що готи не тримаються Книги. Вони шанують Христа в його землях, вони часто так чинять. А ось ти ніколи не вшанував Тіваза в його володіннях.

— Ні, бо Господь заборонив нам шанувати інших богів, опріч нього. Ми повинні молитися лише Богові-Отцю. Синові ж слід віддавати належну повагу, авжеж, але природа Христа… — і Ульфіла заходився проповідувати.

Це не було гучне пустослів’я. Місіонер добре знався на справі. Він говорив спокійно, розважливо, ба навіть з гумором; не вагаючись, звертався до язичницьких образів, але не намагався викласти більше, ніж базові основи свого вчення, відразу відводячи розмову в інший бік. Я бачив, як мої люди замислено кивають. Аріанство більше пасувало їхнім звичаям і вдачі, ніж католицизм, про який їм однаково нічого не відомо. Саме цю форму християнства врешті-решт приймуть усі готи, що згодом спричинить не одне століття клопотів.

Я не надто добре показав себе. Але ж як я міг щиро захищати язичництво, у яке не вірив і яке поступово занепадало? З іншого боку, коли вже так міркувати, захищати Христа я теж не міг…

У 1858 році мої очі шукали Тарасмундове юне обличчя, на якому проступало так багато милих рис Йоріт…

— А як просувається літературне дослідження? — запитав Ґанц, коли запис закінчився.

— Непогано, — відказав я, втікаючи від важких думок до роботи. — Кілька нових віршів, рядки з яких, вочевидь, пізніше перетворилися на рядки з «Відсіта» й «Вальтере». Якщо бути точнішим, вони з’явилися з часу битви на березі Дніпра… — Серце защеміло, але я дістав нотатки, аудіо- та відеозаписи й повів розповідь далі.

344–347 роки

Того самого року, коли Тарасмунд повернувся до Георота і взяв до своїх рук провід над тервінгами, Ґеберіх помер в осідку своїх прабатьків у Високих Татрах. Королем остготів став його син Германаріх.

Наприкінці наступного року до Тарасмунда з великим і багатим почтом прибула його наречена Ульріка, донька короля вестготів Атанаріха. Весілля їхнє запам’яталося надовго: учта тривала цілий тиждень; наїдки, напитки, дарунки, розваги й молодецькі ігрища — сотням гостей не бракувало нічого.

На прохання онука Мандрівець сам благословив молодих і при світлі смолоскипів привів Ульріку до горішнього покою, де на неї чекав наречений.

Були й такі — не з племені тервінгів, — хто шепотівся, буцімто Тарасмунд поводиться зарозуміло, наче уявив себе чимось більшим, ніж простий данник свого короля.

Невдовзі після весілля молодий вождь мав вирушити в похід. Герули напали на готське узграниччя, і щоб відкинути їх, а разом і спустошити ворожі землі, довелося провоювати цілу зиму. Ледве війна скінчилася, як наспіла звістка, що Германаріх скликає до себе всіх готських вождів.

Зустріч виявилася корисною. Були погоджені задуми майбутніх завоювань та інші важливі речі. Германаріх перебирався з усім своїм двором на південь, де проживала більшість його народу. З королем вирушило багато його ґрейтунгів, вождів племен та їхніх воїнів. Барди не шкодували слів, щоб оспівати той славетний переїзд, і невдовзі Мандрівець зміг почути їхні нові творіння.

Тим-то минуло чимало часу, перш ніж Ульріка увійшла в тяж. Одначе, коли Тарасмунд повернувся до неї, то хутко наповнив їй лоно, і то як слід. Ульріка казала жінкам, що дитина, звичайно, буде мужеської статі й у майбутньому заживе слави не меншої, ніж його предки.

Вона народила сина зимової ночі — одні казали, що родиво минулося легко, інші переконували, що Ульріка насміхалася над болем. Георот святкував. Щасливий батько розіслав усім запросини на учту з нагоди йменин.

То була бажана зміна в одноманітній понурості зими, яку порушувало хіба що свято Йоль[140]. Люди стікалися до Георота звідусіль. Серед них були й такі, що мали на меті перемовитися кількома словами з Тарасмундом наодинці. Вони тримали злість на короля Германаріха.

Світлицю було оздоблено вічнозеленим віттям, плетивом, лощеним металом, римським склом. Хоча й надворі, над засніженими полями, ще панував день, у довгій залі палали світильники. Убрані в найкращі свої одежі найперші мужі племені разом зі своїми жонами оточили колом трон, на якому в колисці лежало дитя. Простіший люд, діти й собаки громадилися вздовж стін. Солодкий запах сосни й медового трунку насичував повітря й туманив голови присутнім.

Тарасмунд виступив уперед. У його руках була священна сокира, яку належало тримати над сином, прохаючи Донарового благословення. Поруч Ульріка несла глек з водою із джерела Фрії. Ніхто не бачив раніше, щоб такі обряди чинили для когось іншого, окрім як для первістка з королівського дому.

— Ми зібралися… — почав був Тарасмунд і раптом урвався. Усі погляди обернулися до дверей, і залою, наче хвиля, прокотився гомін. — О, я сподівався! Вітаємо тебе!

Постукуючи списом об долівку, Мандрівець неспішно підійшов до колиски й нахилив сиву голову над дитиною.

— Наречи його йменням, велителю! — попросив Тарасмунд.

— Яке це має бути ймення?

— Імення з роду його матері, щоб ще міцніше пов’язати нас із західними готами, — Гатавульф.

Мандрівець ураз завмер і тривалий час стояв непорушно. Нарешті він підвів голову. Криси капелюха кидали тінь на його обличчя.

— Гатавульф, — промовив він упівголоса, немовби сам до себе. — Авжеж, тепер я розумію. — І трохи голосніше додав: — Така воля Вірд. Отже, так тому й бути. Я наречу його цим іменням.

1934 рік

Я вийшов з нью-йоркської бази в холодні й ранні грудневі сутінки й пішки попрямував додому. Прикрашені святковими вогнями вітрини магазинів спокушали різдвяними подарунками, але покупців було небагато. На вітряних перехрестях цигикали щось музиканти «Армії Спасіння»[141], теленькали дзвіночками Санта-Клауси, збираючи пожертви на доброчинність, а сумні продавці пропонували купити те чи те. У готів не траплялося Великої депресії, подумав я. Хоча й втрачати їм було не так багато. Матеріальних цінностей — то точно. Духовних — хто знає. Про це не мені судити, хоча я чимало набачився в людській історії, а скільки ще доведеться побачити…

Лорі почула мої кроки на сходовому майданчику й відчинила двері. Ми узгодили день мого повернення заздалегідь, щоб зустрітися, коли вона приїде з Чикаго, де відбувалася виставка її картин. Дружина міцно мене обійняла.

Ми зайшли досередини, і її радість пригасла. Ставши посеред вітальні, вона стиснула обидві мої долоні, якусь хвилю мовчки дивилася на мене, а тоді тихо запитала:

— Що негаразд цього разу?

— Те, що я мав би передбачити, — відказав я похмуро, відчуваючи на серці тягар. — Як твоя виставка?

— Добре, — діловито відповіла вона. — Власне кажучи, дві картини вдалося продати за чималеньку суму. — І знову стурбовано додала: — Та не про це мова. Сідай, я принесу тобі чогось випити. Господи, ти маєш такий вигляд, наче тебе добряче відлупцювали.