Пол Андерсон – Патруль часу (страница 71)

Новий лад повільно доходив до остготів, які жили віддалік. Християни, з якими вони зустрічалися, переважно були раби, привезені із західних земель. В Ольвії була церква, куди навідувалися римські торговці: дерев’яна й маленька, вона видавалася геть жалюгідною супроти давніх мармурових храмів, нехай і гуляла тепер луна їхніми порожніми залами. Однак з розвитком торгівлі християни стали діставатися углиб готських земель. Декотрі з них були священники. Де-не-де вільні жінки, а часом і чоловіки, приймали хрест.

Тервінги не хотіли мати з тим нічого спільного. Вони, як і всі східні готи, трималися своїх богів. Розлогі лани давали щедрий врожай; торгівля з Північчю й Півднем процвітала; тервінгам надходила їхня частина данини, яку король збирав із підкореного люду.

Валубурґ і Ансґар звели нову оселю, гідну того, щоб у ній мешкав Даґобертів син. Будинок стояв на правому березі Дніпра, на узвишші, яке здіймалося над блискотливим плесом річки, над оболонями й нивами, які брижилися від вітру, над пралісом, де гніздилася така сила-силенна птахів, що могла затьмарити сонце. На фронтонах будинку дибилися на задні лапи різьблені дракони; над дверима виблискували позолочені роги лосів і турів, а на стовпах усередині були викарбувані образи богів, усіх, крім Водана, який мав багато опоряджене святилище неподалік. Довкола виросли господарські будівлі й менші хатини, аж доки осада не перетворилася на велике поселення, в якому вирувало життя: чоловіки, жінки, діти, коні, собаки, вози, зброя, розмови, сміх, пісні, тупотіння кроків по бруківці, стукіт молотків, скрегіт пилки, рипіння коліс, потріскування вогню, клятьба, а вряди-годи й чийсь плач. На воді, під накриттям, гойдався човен, коли не плавав далекими краями, а до причалу часто приставали судна, що несли річкою дивовижний товар.

Оселю назвали Георот, бо Мандрівець, криво посміхаючись, сказав, що так звався один славетний палац у північних землях[134]. Він і далі приходив раз у кілька років на два-три дні, щоб почути те, що було нового послухати.

Темно-русявий Тарасмунд удався дебелішим за свого батька, з грубішими рисами обличчя й тяжчий на вдачу. То не вадить, гадали тервінги. Нехай замолоду угамує свою жагу до мандрів і набереться знань — як він те й робив, — а потому осяде й розсудливо правуватиме ними. Вони відчували, що невдовзі потребуватимуть твердої руки. Ішов поголос про короля, який згуртовує гунів так само, як це раніше з остготами вчинив Ґеберіх. А чутки, які приходили з півночі, з батьківщини тервінгів, стверджували, що Ґеберіхів син і ймовірний наступник, Германаріх, — владний і жорстокий. До того ж подейкували, начебто королівський двір невдовзі переїде на південь, з боліт і мочарів до цих сонячних земель, де тепер жила більшість його підданців. Тервінги прагнули ватажка, який зміг би обстояти їхні права.

В останню подорож, яка тривала три роки, Тарасмунд вирушив, коли мав сімнадцять зим. Він переплив Чорне море й дістався самого Константинополя. Звідти човен повернувся без нього — це були єдині новини про Тарасмунда, які дійшли до його одноплеменців. Та вони не мали страху за свого вождя, адже Мандрівець пообіцяв супроводжувати онука протягом усього шляху.

Згодом Тарасмунд та його люди мали так багато цікавих історії, що могли розповідати їх вечорами аж до кінця своїх днів. Після відвідин Нового Рима[135] — міста незліченних див і неймовірних подій — вони рушили далі суходолом, перетнули римську провінцію Мезію і дісталися Дунаю. На тому березі річки вони опинилися серед вестготів і пробули в них рік. На цьому наполіг Мандрівець, який казав, що Тарасмунд має заприязнитися з ними.

І справді: сталося так, що юнак зустрів там Ульріку, доньку короля Атанаріха. Цей могутній чоловік досі шанував давніх богів, а Мандрівець часом навідувався і до його країв. Атанаріх був радий зав’язати спілку з родом вождів східних готів. Що ж до молодих, вони припали одне одному до вподоби. Щоправда, Ульріка була гордовита й крута на вдачу, але мала стати доброю господинею, народити чоловікові здорових дітей і бути йому підпорою.

Домовилися так: Тарасмунд повернеться додому, відбудеться обмін подарунками й заставами, а десь за рік наречена прибуде до нього.

Перш ніж попрощатися, Мандрівець провів у Геороті лише одну ніч. Про нього Тарасмунд і його супутники розповідали тільки те, що в подорожі він провадив їх мудро, хоч і раз по раз зникав на якийсь час. Мандрівець був для них надто загадковим, щоб теревенити про нього.

Але одного разу, багато років потому, Тарасмунд сказав Ереліві, що лежала поруч нього: «Я відкрив йому серце. Він бажав цього й вислухав мене. Мені здалося, немовби в ньому одночасно живуть любов і біль».

1858 рік

На відміну від більшості агентів рангу вищого, ніж звичайний службовець, Герберт Ґанц не облишив свого рідного часу. Залучений до Патруля в середньому віці, переконаний одинак, він волів лишатися «паном професором» у Берлінському університеті Фрідріха-Вільгельма[136]. Зазвичай Ґанц повертався з подорожей у часі за п’ять хвилин після відбуття, щоб далі провадити своє впорядковане, дещо високочоле академічне існування. Власне кажучи, навідувався він здебільшого до розкішно облаштованих кабінетів майбутнього й майже ніколи до того відтинку ранньо-германської історії, який досліджував.

— Та доба не підходить такому мирному старому вченому, як я, — відповів він, коли якось я поцікавився про причини такої поведінки. — Так само як я не підходжу тій добі. Я лише виставлю себе на сміх, заслужу зневагу, викличу підозру; можливо, мене навіть уб’ють. Ні, моя справа — це наука, систематизація, аналіз, висунення гіпотез. Я волію насолоджуватися життям у тому часі, який мені до вподоби. На жаль, дуже швидко він закінчиться. Авжеж, перед тим як західна цивілізація візьметься за самознищення, мені доведеться зістарити свою зовнішність і симулювати власну смерть… Що далі? Хто зна… Треба поміркувати над цим. Можливо, просто почну все спочатку в іншому місці: exempli gratia[137] у постнаполеонівському Бонні чи Гайдельберзі.

Він почувався зобов’язаним гостинно приймати польових агентів, якщо вони прибували до нього особисто. Уже вп’яте за час нашого знайомства він почастував мене достоту ґарґантюанським обідом, після якого ми подрімали, а потім прогулялися по бульвару Унтер-ден-Лінден. До Ґанцового дому ми поверталися в літніх сутінках. Дерева розливали пахощі, цокотіли копита запряжених в екіпажі коней, чоловіки піднімали циліндри, вітаючись зі знайомими дамами, у садку, де квітли троянди і линуло солов’їне щебетання. Час від часу прусський офіцер в однострої минав нас, але вочевидь на його плечах ще не лежав тягар майбутнього.

Ганців будинок був просторий, хоча книжки й антикварні дрібнички створювали враження тісноти. Професор провів мене до бібліотеки й покалатав у дзвоник, викликаючи служницю. Та прийшла, вбрана в шелестку чорну сукню, білі чепець і фартух.

— Принеси нам кави й тістечок, — загадав він. — І прихопи пляшку коньяку з келишками. Після цього прошу нас не турбувати.

Коли служниця вийшла, професор статечно опустився на канапу.

— Емма — хороша дівчина, — зауважив він, протираючи своє пенсне. Медики Патруля могли запросто покращити його зір, але Ґанцу було б складно пояснити, чому він більше не потребує окулярів. Зрештою він сам відмовився, заявивши, що це не має великого значення. — З бідної селянської родини — вони розмножуються швидко, — зітхнув він, — та природа життя полягає в тому, що воно виходить з берегів, чи не так? Я цікавлюся нею. Лише як опікун, запевняю тебе. За три роки вона покине службу в мене, бо вийде заміж за приємного молодого чоловіка. Я забезпечу її скромним посагом — начебто як весільний дарунок — і стану хрещеним батьком її первістка. — Його рум’яне повновиде обличчя спохмурніло. — Вона помре в сорок один рік від туберкульозу. — Ґанц провів рукою по своїй голомозій маківці. — Мені не дозволили їй допомогти, окрім хіба що забезпечити ліками, які полегшать страждання. Ми, працівники Патруля, не маємо права впадати в жалобу, та ще й заздалегідь. Жаль і почуття провини мені слід приберегти для бідолашних братів Ґрімм, моїх друзів і колег, які ніколи не дізнаються правди. Життя ж Емми краще, ніж більшість людей будь-коли матимуть.

Я не відповів йому. Тепер, коли ми були наодинці, мені нетерпеливилося якомога швидше ввімкнути той пристрій, який я приніс у валізі. (У цьому часі я вдавав із себе британського вченого, що прибув із візитом. Для цього я навіть навчився говорити з характерним для англійців акцентом. Американець викликав би надто багато запитань про індіанців і рабство.) Коли ми з Тарасмундом гостювали у вестготів, я зустрівся з Ульфілою. Я записав нашу зустріч, як то робив завжди, коли траплялася подія, що становила особливу цікавість для нашого дослідження. Ґанц, певна річ, захоче поглянути на головного константинопольського місіонера, апостола готів, чий переклад Біблії до появи подорожей у часі фактично був єдиним джерелом знань про їхню мову.

З’явилася голограма, і враз уся кімната — люстра, книжкові шафи, тогочасні меблі в стилі, відомому мені як ампір, погруддя, обрамлені гравюри й олійні картини, фаянсовий посуд, шпалери з китайським візерунком, завіси каштанового кольору — усе перетворилося на таємничу темряву довкола багаття. Відчужено я дивився на самого себе — на Мандрівця.