Пол Андерсон – Патруль часу (страница 70)
Еверард видув кілечко диму й провів його поглядом, наче в ньому ховався якийсь символ.
— Схоже, ти прилучився до могутньої постаті, — глухо мовив він.
— Так, — погодився я. — Але повторюю: у мене не було такого наміру. Коли вже на те пішло, це значно ускладнює моє завдання. Я, звісно, буду обережний. Але… міф вже існує. Вже розповідають безліч історій про появи Водана серед людей. Більшість із них вигадані, лише деякі відображають події, що справді сталися. То хіба не однаково?
Еверард добряче затягнувся.
— Не знаю. Попри те, що вивчав увесь цей епізод, я не знаю. Можливо, справді однаково. І все ж я навчився обережно ставитися до архетипів. Вони мають більше сили, ніж людська наука будь-коли могла спостерігати. Саме тому я розпитую тебе про речі, які для мене мали б бути очевидними. Насправді ж вони геть не очевидні.
Еверард навіть не стенув, а ледь-ледь поворушив плечима.
— Що ж, — пробурчав він, — забудьмо про метафізику. Ще кілька практичних питань, а потім беремо твою дружину й мою супутницю — і гайда розважатися.
337 рік
Січа лютувала увесь день. Гуни раз по раз накочувалися на готські лави, наче буряні хвилі, що розбиваються об скелі. Стріли їхні затьмарили небо, списи готів опустилися, затріпотіли стяги, застугоніла земля під копитами коней, коли вершники учвал кинулися в черговий наступ. Готи, що билися пішо, стояли в шерегах непохитно, виставивши вперед піки. Зблиснула криця готових до бою мечів, сокир і топорів[133], забриніли тятиви, полетіло каміння з пращ, загучали сурми. Коли ворожі лави зітнулися, верескливим бойовим покликам гунів відповіли дужі горлові крики.
Опісля воїни рубались, кололи, задихались, пітніли, вбивали, помирали. Людські ноги й кінські копита чавили тих, хто падав, ламали їм огруддя, утоптували в криваве місиво. Криця дзвеніла об шоломи, з брязкотом вдаряла по кольчугах, з глухим стуком опускалася на дерев’яні щити й нагрудні обладунки з гартованої шкури. Коні з пробитим горлом чи підтятими жижками з пронизливим іржанням валилися додолу. Поранені воїни гарчали, силкуючись уразити ворога, зчепитися з ним у сутичці. Мало хто тямив, кого рубає він і хто рубає його. Шаленство охопило всіх, затягнуло в себе, закрутило в чорній коловерті.
Гунам вдалося-таки прорвати стрій. Заревівши від радості, вони спрямували коней у пролом, щоб обійти ворога й посікти його ззаду. Та де не взявся свіжий загін готів, що наскочив на них, і тепер вершники опинилися в пастці. Небагатьом пощастило врятуватися. Коли б не ця хитрість, гунські ватажки, які бачили, що атака захлинулася, вже давно сурмили б відступ. Ці кіннотники були добре вимуштрувані: вони відкотилися на віддаль лету стріли, і якийсь час обидві раті віддихувалися, угамовували спрагу, поралися біля поранених, люто зиркали здалеку на ворогів.
На зеленавому небокраї сідало криваво-червоне сонце. Його проміння ряхтіло у водах річки, ковзало по чорних крилах галичі, що кружляла над бойовиськом. Порослими сріблястою травою схилами пролягли довгі тіні, затопили долини, перемінили острівці лісу на шматки безформної чорноти. Холодний вітер шугав над просяклою кров’ю землею, куйовдив волосся мерцям, що лежали покосами, і насвистував, наче кликав їх пробудитися.
Загуркотіли барабани. Гуни вишикувалися, востаннє загупала сурма, востаннє вершники помчали в наступ.
Хай якими знеможеними були готи, вони відкинули нападників і косили ворогів сотнями. Даґоберт добре наставив свою пастку. Ледве прознавши про набіг гунів, що палили, вбивали, грабували й ґвалтували, він скликав одноплеменців під одне знамено. Не лише тервінги, але й інші готські племена пішли за ним. Даґоберт заманив гунів у цей видолинок, що вів до Дніпра, де ворожа кіннота була обмежена в рухах. Основна сила готів ринула з обох схилів, перепиняючи гунам шлях до відступу.
Даґобертів невеликий круглий щит був посічений на скалки, шолом — пом’ятий, кольчуга — порубана, меч — пощерблений, а тіло — збите на суцільний синець. Та він стояв на чолі готських лав, а над ним майорів його стяг. Коли почався бій, Даґоберт рухався, наче рись.
Перед ним здибився велетенський кінь. У сідлі сидів вершник: низький на зріст, але широкий у плечах, вбраний у смердючі шкури під подобою обладунку; на виголеній голові теліпалася косичка, рідкувата борідка заплетена надвоє, плескате обличчя спотворене шрамами.
Гун замахнувся одноручною сокирою. Даґоберт відскочив з-під копит і завдав удару. Його клинок зустрівся зі зброєю ворога. Задзвеніла криця, у присмерку сипонули іскри. Даґоберт розмахнувся мечем ще раз і рубонув вершника по стегну. Коли б лезо його досі було гострим, гун попрощався б із ногою. А так лише зацебеніла кров, ворог заверещав і вдарив у відповідь, влучивши готові по шолому. Даґоберт похитнувся. Він устояв на ногах, але круговерть битви вже кудись потягла його супротивника.
Зненацька інший вершник угородив досі приголомшеному Даґобертові спис між шиєю і плечем. Побачивши, як противник осідає, гун кинувся в пролом, що утворився в готській лаві. Уже падаючи, Даґоберт замахнувся мечем і поцілив гунові в руку, вибивши спис. Готський воїн поруч із Даґобертом рубонув топором. Гун упав навзнак. Кінь поволік за собою мертве тіло.
Нараз бій ущух. Розбиті, нажахані, ті гуни, що вціліли, кинулися навтьоки. Відступали не організовано, гуртом, а бігли без ладу, поодинці.
— За ними, — прохрипів, лежачи на землі, Даґоберт. — Не дайте їм утекти — помстіться за наших мертвих, убезпечте нашу землю…
Кволою рукою він ляснув по нозі свого стягоношу. Той побіг зі знаменом уперед, готи кинулися за ним, убиваючи без жалю. Небагато гунів повернулося того дня додому, небагато.
Даґоберт приклав долоню до шиї. Вістря списа влучило справа. Із рани струменіла кров. Гуркіт битви віддалявся. Стало чути стогони поранених людей і коней, крячання круків, що низько кружляли над полем бою. Але помалу й ці звуки почали для нього стихати. Даґобертові очі шукали останнього відблиску сонця.
Повітря замерехтіло й задрижало. З’явився Мандрівець.
Він зістрибнув зі свого дивоглядного коня, упав навколішки в багно, приклав долоні до рани свого сина.
— Батьку, — прошепотів Даґоберт, захлинаючись кров’ю, що наповнювала його рот.
Обличчя, яке йому запам’яталося суворим і відчуженим, спотворила мука.
— Я не міг врятувати… не мав права… вони не дозволили… — бурмотів Мандрівець.
— Ми… перемогли?
— Так. Ми позбулися гунів на багато років. Завдяки тобі.
Гот усміхнувся.
— Це добре. А тепер забери мене, батьку…
Доки смерть не прийшла по Даґоберта, а після цього іще протягом довгого часу Карл тримав сина на своїх руках.
1933
— О, Лорі!
— Заспокойся, милий. Так мусило статися.
— Мій син, мій син!
— Ходи сюди. Поплач, не стидайся сліз, поплач.
— Він був таким молодим, Лорі!
— І, попри те, дорослим чоловіком. Ти ж не покинеш
— Ні, ніколи. Але що я можу вдіяти? Скажи мені: що я можу зробити для них? Вони приречені. Н-н-нащадки Йоріт загинуть. Я не маю права цього змінити. Як же мені допомогти їм?
— Ми подумаємо про це, коханий, але пізніше. Спершу відпочинь, заспокойся, поспи.
337–344 роки
Тарасмундові йшла тринадцята зима, коли загинув його батько. Попри це, поховавши Даґоберта й насипавши над ним високий курган, тервінги проголосили хлопчину вождем. Хай і був він ще зовсім юний, та обіцяв вирости у доброго ватажка, а представника будь-якого іншого роду над собою тервінги мати не бажали.
Опріч того, після битви на Дніпрі готи не чекали небезпеки в найближчому майбутньому. Вони розгромили союз кількох гунських племен. Решта не наважаться нападати на готів, не наважаться й герули. Війна, найпевніше, буде нескоро, а якщо й буде, то не захисна, а завойовницька під проводом короля Ґеберіха. Тарасмунд матиме вдосталь часу, щоб увійти в літа і розум. Та й хіба не буде прихильний до нього Водан, хіба не допоможе своїми радами?
Його мати Валубурґ віддалася вдруге, за чоловіка на ім’я Ансґар. Він був нижчого за неї стану, але заможний, тямущий і не жадібний до влади. Доки Тарасмунд не дійшов віку, вони обоє давали лад своїм землям і мудро правували тервінгами. Коли вони й затрималися трохи при владі, перш ніж відійти до спокійного життя, то лише на Тарасмундове прохання. Йому не сиділося вдома — так уже повелося в його роді — і бажалося мандрів.
Тервінги не мали нічого проти, бо ж тими днями у світі відбувалося багато змін, а вождь, щоб дати їм раду, повинен знати, про що йдеться.
У Римі все знову було спокійно, хоча перед смертю Константин розділив імперію на Східну та Західну. За осідок правителів для східної частини він обрав місто Візантій, перейменувавши його на свою честь. Столиця швидко розрослася й розбагатіла. Після кількох сутичок, у яких їм завдали добрячої прочуханки, вестготи уклали договір з Римом, і торгівля через Дунай пожвавилася.
Константин оголосив Христа єдиним богом в імперії. Речники цієї віри діставалися щораз далі, і щораз більше готів дослухалися до їхніх слів. Тим, хто тримався Тіваза й Фрії, це вельми не подобалося. І річ була не лише в тому, що давні боги могли розгніватися на невдячних людей і заподіяти їм чимало лиха. Нова віра давала Константинополю змогу накинути свою владу, навіть не видобуваючи меча з піхов. Християни стверджували, що спасіння душі важливіше за все решта; до того ж, з практичного погляду, краще бути всередині імперії, ніж зовні. Що рік, то ворожнеча між двома таборами наростала.