Пол Андерсон – Патруль часу (страница 69)
— У своїх звітах ти жодного разу не згадав про свої стосунки з Йоріт, — промовив він майже недбалим тоном. — Усе виявилося лише тоді, коли ти звернувся по допомогу до Мендоси. Чому?
— Це… це особисте, — відказав я. — Я не вважав, що це мало б стосуватися ще когось. Звісно, нас попереджали про такі речі в Академії, але насправді це не заборонено правилами.
Я дивився на його похилену темноволосу голову й раптом чомусь подумав, що він, мабуть, прочитав усе, що я напишу у своїх звітах. Цей чоловік знав моє майбутнє, на відміну від мене, якому ще треба було його прожити. Дуже рідко порушували правило, яке забороняло агентам довідуватися про свою долю: причинно-наслідкова петля — це найменш неприємна річ, яка внаслідок цього могла статися.
— Я не маю наміру повторювати всі ті докори, які ти вже чув, — мовив Еверард. — Власне, між нами кажучи, мені здається, що координатор Абдулла перейшов через край, коли картав тебе за аморальність. Агенту-оперативнику потрібна певна свобода дій, щоб успішно виконати своє завдання, і багато хто наважувався й на гірші речі.
Якусь хвилю він зосереджено розкурював люльку, а потім продовжив, ховаючись за сизуватою завісою диму:
— Однак мені хотілося б поставити тобі кілька запитань. Скоріше, щоб побачити твою реакцію, ніж порозмовляти про глибоко філософські підстави твоїх дій — хоча, визнаю, це мене також цікавить. Бачиш-но, можливо, щодо цього я міг би дати тобі кілька корисних методичних порад. Я сам не вчений, але достатньо потинявся по історії, в минулому та навіть і в майбутньому.
— Авжеж, — погодився я, відчуваючи до свого розмовника велетенську повагу.
— Гаразд, почнімо тоді з найочевиднішого. Дещо раніше ти втрутився у війну між готами й вандалами. Що тобою керувало?
— Я вже відповідав слідчій комісії на це запитання, сер… тобто, Менсе. Певна річ, я нікого не вбивав, адже моєму життю нічого не загрожувало. Я допомагав зібрати військо, забезпечував розвіддані, лякав ворога — літав над ними на антиграві, створював ілюзії, стріляв інфразвуком. Коли вже на те пішло, налякавши їх і змусивши втікати, я врятував не одне життя з обох таборів. Але головна причина полягала в тому, що я витратив чимало зусиль — і ресурсів Патруля, — щоб облаштувати базу в тому суспільстві, яке збирався досліджувати, а вандали могли звести всі ці зусилля нанівець.
— Ти не боявся, що своїми діями спричиниш зміну в майбутньому?
— Ні, не боявся. Так, перш ніж діяти, мені, мабуть, слід було ретельніше обміркувати все, порадитися з фахівцями. Але все це було схоже на класичний приклад з підручника. Вандали готували хай і масштабний, але цілком звичний набіг. Жодні історичні джерела його не фіксують, а отже, немає значення, хто переміг би… хіба що для окремих людей, які були важливі для мого завдання й для мене особисто. Що ж до життя тих людей — і того роду, який я започаткував у минулому, — це лише незначні статистичні коливання в загальному генофонді, які незабаром згладяться.
Еверард насупився.
— Ти годуєш мене стандартними відмовками, Карле, як і слідчу комісію. Вони тобі там допомогли, але сьогодні на них не сподівайся. Я хочу, щоб ти затямив собі, добре-предобре затямив: дійсність ніколи цілком не підкоряється правилам з підручника, а іноді й взагалі не підкоряється.
— Здається, я починаю це розуміти. — Моє каяття було щирим. — Розуміти завдяки тим людям, за життям яких я там спостерігаю. Ми не маємо
Еверард усміхнувся. Я став почувати себе вільніше й приклався до склянки з пуншем.
— Гаразд. Облишмо загальні питання й перейдімо до твоїх конкретних дій. Ось, приміром, ти дав готам речі, яких без тебе вони ніколи б не мали. Матеріальні предмети — то пусте: вони або зіржавіють, або згниють, або швидко загубляться. Але що робити зі знаннями про світ і розповідями про інші культури?
— Мені ж треба було якось зацікавити їх своєю особою, хіба ні? Інакше навіщо вони стали б пригадувати для мене свої давні перекази?
— Гм, ну гаразд. А що коли твої розповіді потраплять у їхній фольклор і змінять власне те, що ти вивчаєш?
Я дозволив собі усміхнутися.
— Не змінять. Цього разу я заздалегідь провів-таки психосоціальне дослідження й керувався його результатами. Виявляється, що суспільства такого ґатунку мають дуже вибіркову колективну пам’ять. Не забувай: вони неписьменні й живуть у світі, в якому дива вважаються звичним явищем. Те, що я розповів їм, скажімо, про римлян, лише додалося до інформації, яку вони мали від мандрівників. Ті подробиці незабаром розчиняться у їхніх туманних уявленнях про Рим. Що ж до екзотичніших оповідок, то хтось на кшталт Кухуліна[130] для них — лише ще один рокований на загибель герой, адже таких історій вони чули десятки. А імперія Хань[131] — лише ще одна казкова країна десь на краю землі. Мої слухачі були вражені тої миті, коли чули ці оповіді. Але пізніше вони перекажуть їх іншим людям, а ті ототожнять усе зі своїми легендами, які вже існують.
Еверард кивнув.
— Гм-гм. — Якусь хвилю він пахкав люлькою, а потім несподівано запитав: — А як щодо тебе самого? Ти не якийсь жмуток слів. Ти конкретна особа, загадкова особа, яка раз по раз з’являється серед них і з’являтиметься ще протягом кількох поколінь. Ти збираєшся стати в їхніх очах богом?
Це було важке запитання, і я чимало часу готувався до нього. Сьорбнувши ще пуншу, який гарячим струменем пробіг по горлу й зігрів шлунок, я відповів, повільно добираючи слів:
— Так, боюся, що так. Не те щоб я мав такий намір чи хотів цього, але, схоже, це вже сталося.
Еверард ледве чи поворухнувся. Лінькувато, наче лев, він протягнув:
— І ти стверджуєш, що це не спричинить змін в історії?
— Ні, не спричинить. Послухай мене уважно, будь ласка. Я ніколи не заявляв, нібито я бог, ніколи не вимагав для себе божественних почестей або ще чого. І не збираюся цього робити. Усе вийшло само собою. Природно, що я прийшов до готів сам, одягнений, як подорожній, але не жебрак. Я мав із собою списа — це звична зброя людини, яка мандрує пішо. Я народився в двадцятому столітті, а тому вищий на зріст за людей із четвертого, навіть якщо це представники нордичного типу. Волосся й борода у мене сиві. Я розповідав історії, описував далекі краї, літав у повітрі й завдавав жаху ворогам — і з цим нічого вже не вдієш. Але я не створював, повторюю, не створював нового бога. Я лише вписався в образ того, якому вони вже віддавна поклонялися, і з плином часу — за покоління, може, два — готи стануть вважати, що я і є він.
— І як звати цього бога?
— Водан — серед готів. У західних германців він звався Вотан, в англійців — Воден, у фризів — Боне тощо. Найвідоміша ж пізня скандинавська версія його імені — Одін.
Мене спантеличило те, що Еверард здивувався. Хоча, звісно, ті звіти, які я писав для патрульних, були куди менш детальні, ніж мої доповіді Ґанцові.
— Постривай-но! Одін? Але ж він був одноокий і верховодив іншими богами. А це ж не про тебе… Чи таки про тебе?
— Ні, не про мене. — Як приємно було знову відчути себе наче перед студентською аудиторією. — Ти кажеш про еддичного Одіна, бога вікінгів. Але він належить до іншої доби, яка настане за кілька століть і за сотні миль звідти на північний захід. Для моїх готів верховода над іншими богами, як ти висловився, — це Тіваз, що походить із давнього індоєвропейського пантеону разом з іншими асами, які протиставлялися первобутнім хтонічним божествам, як-от ванам. Римляни ототожнювали його з Марсом, адже Тіваз також був богом війни. Але, крім цього, він мав ще багато інших обов’язків. Римляни гадали, що Донар, якого скандинави називали Тором, відповідає їхньому Юпітерові, бо також владарює над громами й блискавками. Але готи вважали його сином Тіваза. Із Воданом, якого римляни прирівнювали до Меркурія, та сама історія.
— Отже, міфологія з часом еволюціонує, так? — запитав Еверард.
— Саме так, — відповів я. — Тіваз змалів і перетворився на Тюра з Асґарда. У людській пам’яті про нього лишилося тільки те, що він втратив руку, коли приборкував Вовка, який згодом знищить увесь світ. А саме слово «тюр» давньоскандинавською означає «бог». Водан, або ж Одін, тим часом набував дедалі більшої ваги, аж доки зробився батьком богів і людей. Я думаю — хоча це питання ще треба дослідити, — я думаю, це сталося тому, що скандинави зробилися вкрай войовничими. Цілком природно, що серед військової аристократії поширився культ психопомпа[132], який завдяки фінському впливу ще й набув шаманістичних рис. Адже Одін доправляв їх до Вальгалли. Поза тим, найпопулярніший він був у Данії та, можливо, Швеції. У Норвегії та її колонії, Ісландії, більше шанували Тора.
— Неймовірно, — видихнув Еверард. — Забракне цілого життя, щоб дізнатися про все те, чого ми ще не знаємо… Гаразд, розкажи мені тоді про того твого Водана зі Східної Європи четвертого століття.
— У нього поки ще обидва ока, — взявся пояснювати я. — Але він уже має капелюха, плаща й списа, який використовує як патерицю. Бачиш, він — Мандрівець. Ось чому римляни вважали, що це той самий Меркурій, лише під іншим іменем, на кшталт грецького бога Гермеса. Усе це сягає корінням у найдавніші індоєвропейські легенди й перекази. Далекі відголоски можна знайти в Індії, Персії, у кельтських і слов’янських міфах, але ці останні в письмових джерелах відображені навіть гірше. З часом моє дослідження… Та байдуже. Водана-Меркурія-Гермеса називають Мандрівцем, бо він — бог вітру й тому стає заступником подорожніх і торговців. Багато блукаючи по світу, він мусив чимало довідатися, і його починають також пов’язувати з мудрістю, поезією… і чародійством. Ці ознаки поєдналися з уявленням про мерців, що скачуть верхи на нічному вітрі, — поєдналися, щоб зробити його психопомпом, провідником душ на той світ.