Пол Андерсон – Патруль часу (страница 68)
Ніхто, крім вождя, уже не насмілювався називати Мандрівця цим іменем — ані тим, що, як гадали готи, було правильне. За кухлем меду він прохав їх розповісти, які нові легенди й пісні вони чули, і готи розповідали. Він запитував, звідки ці пісні, і готи називали йому того чи того барда. Мандрівець казав, що навідається до них. Так він і робив згодом, і співці пишалися виявленою до них
Тим часом Даґоберт ріс, як із води, і вигнався в жвавого парубка, веселого й гожого загального улюбленця. Коли йому вийшло дванадцять зим, він вирушив разом з двома своїми названими братами, Віннітаровими старшими синами, на південь з ватагою торговців. Вони перезимували на чужині, а повернулися по весні, переповнені враженнями від побаченого. На південь звідси лежали землі вільні, багаті й просторі — хоч бери їх просто зараз. Омивав їх Дніпро, проти якого Вісла здавалася потічком. Північні долини поросли густим лісом, зате на південь розпростерлися безкрайні пасовиська для худоби, поля, що немов наречена, чекали на ратая з плугом. До того ж хто сидітиме на тих землях, триматиме в руках торговельні шляхи через порти Чорного моря.
Поки що туди переселилося небагато готів. А ось західні племена, ті після тривалого переходу осіли на землях північніше від Дунаю, на кордоні з Римською імперією, де торгівля мала би йти доволі активно. Але, з іншого боку, якби дійшло до війни — римляни досі лишалися грізним супротивником, а надто якщо покладуть край своїм внутрішнім чварам.
Дніпро ж плинув на безпечній віддалі від Римської імперії. Правда, з півночі прийшли герули[126] й оселилися уздовж узбережжя Азовського моря — ці племена, безперечно, могли завдати клопоту. Але через свою дикість вони зневажали броню й бойовий лад, а тому перемогти їх буде легше, ніж вандалів. Правда й те, що на північ і схід від герулів кочували гуни, вершники й скотарі, схожі на тролів своєю потворністю, неохайністю й жадобою крові. Подейкували, що вони найлютіші воїни у світі. Що ж, тим більше слави їх здолати, якщо вони нападуть. А здолати їх готському союзу до снаги, адже гуни роз’єднані на клани й племена, які охочіше ворогувати поміж себе, аніж набігати на городища й поселення.
Даґоберт запалився бажання вирушити туди, його названі брати теж були охочі до того. Віннітар, однак, закликав до обачності. Перш ніж рушати в дорогу, вороття з якої не буде, потрібно більше довідатися. До того ж, коли настане час, переселятися потрібно не кількома родинами, які будуть легкою здобиччю для розбійників, а всім гуртом. Так видавалося, що невдовзі це стане можливим.
Були ж бо то дні, коли Ґеберіх із племені ґрейтунгів об’єднував під своєю владою східних готів. Одних він завоював і схилив до покори, інших переконав піддатися погрозами або обіцянками. Серед останніх були й тервінги, які того року, коли Даґобертові сповнилося п’ятнадцять, визнали Ґеберіха за свого короля.
Це означало, що вони мали платити йому данину (не надто обтяжливу), давати воїнів, коли він того забажає (якщо тільки не була пора сіяти або збирати врожай), і додержувати законів, які ухвалював Великий фолькмот для всього королівства. Натомість тепер можна було не остерігатися нападу готських племен, які також приєдналися до королівства Ґеберіха, а вкупі з ними воювати проти спільних ворогів. Торгівля процвітала. Щороку тервінги надсилали своїх представників на Великий фолькмот, де ті висловлювали думку племені й голосували.
Даґоберт відважно бився у війнах короля, а поміж тим мандрував на південь з купецькими валками як ватажок їхньої охорони. Він багато де побував і багато чого дізнався.
Якимось дивом нечасті відвідини його батька завжди припадали на той час, коли Даґоберт був удома. Мандрівець наділяв сина багатими дарунками й мудрими радами, але розмова між ними не ладилася. Що міг сказати юнак такому, як Карл?
Даґоберт приніс жертви у святині, яку побудував Віннітар на місці, де колись стояв будинок, у якому народився хлопець. Той дім Віннітар спалив, щоб та, чий курган височів оддалік, мала де мешкати в позасвітті. Хоч як це було дивно, та Мандрівець заборонив криваві жертви в цій святині, дозволивши приносити лише перші плоди землі. Згодом розповідали, що яблука, вкинуті у вогонь перед кам’яним вівтарем, перетворилися на Яблука життя.
Коли Даґоберт став на порі, Віннітар підшукав йому добру дружину. Нею стала Валубурґ, дівчина дужа й миловида, донька Оптаріса з Долу Оленячих Рогів, другої наймогутнішої людини серед тервінгів. Мандрівець ушанував весілля сина своєю присутністю.
Був він і тоді, коли Валубурґ народила первістка, якого назвали Тарасмундом. Того ж року і в короля Ґеберіха народився перший син, який дожив до мужніх літ — Германаріх.
Валубурґ малася добре й народжувала своєму чоловікові здорових дітей. Але Даґоберт не відав спокою. Люди казали, що це через батькову кров у його жилах і що він чує вічний поклик вітру з краю землі. Повернувшись із чергової мандрівки на південь, Даґоберт приніс звістку, що римський правитель на ім’я Константин урешті подолав усіх своїх суперників і став володарем цілої імперії.
Може бути, саме це підштовхнуло Ґеберіха, хоча король і раніше діяв рішуче. Він витратив ще кілька років на згуртовування східних готів, відтак закликав їх на війну і рушив на вандалів, щоб покласти край надокучливим набігам.
Даґоберт тим часом твердо поклав собі переселитися на південь. Мандрівець сказав йому, що рішення це розумне: сама доля призначила той край готам, а якщо він дістанеться туди серед перших, то буде мати, з чого вибрати собі найкращі землі. Даґоберт знову й знову розмовляв про це з іншими поселянами, заможними й не дуже, знав-бо, що дід має рацію: іти треба великою силою. Та коли принесли стрілу війни, він не міг укрити себе безчестям і не відгукнутися на заклик короля. Тож Даґоберт вирушив на війну з вандалами на чолі сотні з чимось воїнів.
То була люта січа, яка закінчилась пишною учтою для вовків і вороняччя. Сам король вандалів Візімар наклав у ній головою. Полягли і старші Віннітарові сини, які сподівалися податися на південь разом із Даґобертом. Він же лишився живий, не був навіть серйозно поранений, а своєю звагою зажив собі гучної слави. Були такі, хто казав, буцімто Мандрівець оберігав його на полі бою, вражаючи списом ворогів, але Даґоберт заперечував. «Мій батько приходив до мене, так, але тільки в ніч проти вирішальної битви. Ми говорили про багато дивних речей. Я попросив його не уймати мені честі й не битися за мене, а він відповів, що на те немає волі Вірд».
Закінчилося все тим, що вандалів було вщент розбито, і ті змушені були покинути свої землі. Поблукавши кілька років за Дунаєм, небезпечні, але збідачені, вони випрохали в імператора Константина дозволу перейти на його землі. Бувши не від того, щоб дістати собі нових воїнів, які вартуватимуть його кордони, імператор дозволив вандалам оселитися в Паннонії[127].
Тим часом Даґоберт завдяки своєму походженню, шлюбові й здобутій славі зробився ватажком тервінгів. За якийсь час, потрібний для приготувань, він повів їх на південь.
Сподівання були такі райдужні, що мало готів зосталося на колишньому місці, але серед цих небагатьох були старі Віннітар і Салваліндіс.
Коли рипучі вози пересельців щезли з очей, до цих двох востаннє навідався Мандрівець і був ласкавий з ними заради того, що було, і заради тої, що спала вічним сном на березі Вісли.
1980 рік
Мене чихвостили на всі заставки за безвідповідальність і не усунули від завдання передусім через наполягання Герберта Ґанца, який стверджував, що мене ніким замінити. Але докоряв мені не Менс Еверард. Той мав свої причини утриматися від різких слів. Зрештою ці причини з’ясувалися, як і те, що Менс ретельно вивчав мої звіти.
Між четвертим століттям і двадцятим спливло близько двох років мого життєвого ресурсу відтоді, як я втратив Йоріт. Горе притлумилося, перетворилося на глуху тугу (якби ж вона мала бодай трохи більше того життя, яке так любила і яке робила прекрасним!), але коли-не-коли здіймалося на повну силу й знову приголомшувало мене. Лорі ненав’язливо допомагала мені змиритися з утратою. Ніколи раніше я не усвідомлював, яка вона дивовижна людина.
Я був у відпустці вдома, у Нью-Йорку 1932 року, коли зателефонував Еверард і запропонував знову зустрітися.
— Треба обговорити кілька питань, — сказав він. — Потеревенимо кілька годин, а потім прогуляємося. З твоєю дружиною, звісно. Ви коли-небудь бачили Лолу Монтес[128] у розквіті її слави? Я маю квитки. Париж, 1843-й.
У Еверардовому часі була зима. За вікнами його кімнати падав густий сніг: здавалося, ми з ним опинилися в печері непорушної білості. Еверард налив мені пуншу й поцікавився, яка музика мені подобається. Ми зійшлися на мелодіях кото[129]. Грав японський середньовічний музикант, імені якого хроніки не зберегли, але який був найкращий з усіх, що коли-небудь жили на землі. Подорожі в часі хай і приносять біль, але мають і свої переваги.
Еверард ретельно набив люльку й запалив її.