Пол Андерсон – Патруль часу (страница 67)

Уникаючи її погляду, я озирався довкола. Штучна сила тяжіння, завдяки якій моя вага лишалася на звичному рівні, аж ніяк не додавала цьому місцю домашнього затишку. Хоча тут було по-своєму гарно. Ледь чутно пахло трояндами й свіжоскошеною травою. На підлозі лежав килим густо-фіолетової барви, на якому мерехтіли яскраві зірочки. Стіни мінилися ніжними кольорами. З великого вікна — якщо це було вікно — відкривався краєвид на величні гори. В далечінь тяглася подзьобана кратерами місячна поверхня, а в чорному небі панувала Земля, майже вповні. Загубившись поглядом у цьому неймовірно прекрасному біло-блакитному вировинні, я втратив відчуття реальності. А дві тисячі років тому на Землі втратила життя Йоріт.

— Ну, агенте Фарнессе, — врешті промовила Мендоса темпоральною мовою, якою спілкувалися між собою патрульні. — Як ви себе почуваєте?

— Трохи ошелешений, але з ясною головою, — промимрив я. — Та ні. Я почуваюся убивцею.

— Вам слід було дати спокій тій дитині.

Я змусив себе зосередити на лікарці увагу й відповів:

— Вона не була дитиною. Не була в її суспільстві й не була б у багатьох інших, що існували впродовж людської історії. Наші стосунки допомогли мені здобути довіру її одноплеменців, а отже, сприяли моїй роботі. Але, повірте мені, це не був холодний розрахунок з мого боку. Ми кохали одне одного.

— А що думає стосовно цього ваша дружина? Чи ви їй ніколи нічого не розповідали?

Я був надто виснажений, щоб обуритися тим, що іншим разом могло б видатися мені втручанням в особисте життя.

— Розповідав. Я… я запитував її, чи вона не проти. Вона обміркувала все й вирішила, що ні. Ми провели нашу молодість у шістдесятих і сімдесятих роках двадцятого століття, не забувайте… Але ви, мабуть, не чули про той період — це був час сексуальної революції.

Мендоса похмуро посміхнулася.

— Смаки приходять і відходять.

— Ми з дружиною лишалися моногамними, але не через принцип, а радше тому, що не мали потреби в інших стосунках. Слухайте, я постійно навідуюся до неї. Я кохаю її, справді кохаю.

— А вона, вочевидь, вирішила краще не втручатися у ваші середньовічні шури-мури? — рубонула Мендоса.

Мені заболіло.

— Це не так! Кажу ж вам, я кохав Йоріт, цю готську дівчину, я кохав її теж. — Від горя мені стислося горло. — Ви справді не могли нічого вдіяти, щоб урятувати її?

Мендоса похитала головою. Руки її спокійно лежали на столі. Голос пом’якшився.

— Я ж вам уже казала. Якщо хочете, можу розказати детальніше. Прилади — не буду пояснювати, як вони працюють, це неважливо — показали аневризму передньої мозкової артерії. Усе було не так серйозно, щоб виявлятися в симптомах, але напруження, викликане довгими й тяжкими першими пологами, призвело до розриву судини. Після такої завданої мозку шкоди не надто гарна ідея повернути її до життя.

— І ви не могли виправити цієї шкоди?

— Ну, ми могли б перенести тіло в майбутнє, перезапустити серце й легені й застосувати метод нейронного клонування, щоб створити людину, яка була б схожа на цю дівчину, але вона мусила б пізнавати світ майже спочатку. Наша медична служба не проводить таких операцій, агенте Фарнессе. Не тому, що нам бракує співчуття. Просто в нас і без цього надто багато викликів від патрульних і їхніх… справжніх родин. Якщо ми бодай раз зробимо виняток, нас завалять такими проханнями. А ви однаково не повернули б собі коханої, розумієте? Вона не повернула б сама себе.

Я зібрав докупи всю силу волі, яка в мене ще лишилася.

— Припустімо, ми перенеслися б у минуле, коли вона була вагітна, — мовив я. — Ми могли б привезти її сюди, вилікувати ту артерію, стерти спогади про подорож у часі й повернути її… до здорового життя.

— Це промовляють ваші нездійсненні надії. Патруль не змінює минулого. Він оберігає його.

Я глибше вгруз у крісло, яке, міняючи свою форму відповідно до обрисів мого тіла, марно намагалося зробити так, щоб я почувався зручно.

— Не картайте себе надто сильно, — мовила Мендоса лагідніше. — Ви ж не могли цього знати. Якби дівчина вийшла за когось іншого, а вона неодмінно вийшла б, то все закінчилося б так само. У мене склалося враження, що з вами її життя було щасливішим, ніж у більшості жінок її доби. — Відтак голос знову зробився жорстким. — Та собі ви завдали рани, що ще не скоро загоїться. Ніколи, якщо тільки ви не знайдете в собі сил опиратися щонайбільшій спокусі — повертатися назад у часі до тих років, коли ваша кохана була жива, бачити її, бути з нею. Це суворо заборонено, і не лише через ризик для ріки часу, який становлять такі мандрівки. Ви занапастите свою душу, ба навіть свій розум. А ви нам потрібні. Ви потрібні своїй дружині.

— Так, — лише й спромігся я із себе вичавити.

— Вам і без того буде важко спостерігати за тим, що чекає на ваших нащадків. Мабуть, слід було б вас усунути від цього завдання.

— Не треба. Будь ласка.

— Чому ні? — напосіла вона на мене.

— Бо я… я не можу покинути їх… вийде, наче Йоріт жила й померла даремно.

— Вирішувати буде ваше начальство. Сувору догану дістанете, це щонайменше, бо ж ви наблизилися до самого краю чорної діри. Можливо, ви більше ніколи не матимете такої свободи дій. — Мендоса замовкла, відвела очі, потерла підборіддя й пробурмотіла: — Якщо не виникне потреби вжити певних заходів, щоб відновити рівновагу… Але то вже не моя парафія.

Її погляд знову зупинився на моєму страдницькому обличчі. Зненацька вона перехилилася через стіл, немов потягнувшись до мене, і промовила:

— Слухайте-но, Карле Фарнессе! Мене будуть запитувати, що я думаю про вашу ситуацію. Саме тому я привезла вас сюди і саме тому маю намір протримати тут тиждень-другий — мені потрібно краще вас зрозуміти. Але я вже бачу — адже ваш випадок, мій друже, аж ніяк не унікальний за мільйон років діяльності Патруля! — я вже бачу, що ви порядна людина, яка, може, й схибила, та зробила це переважно через брак досвіду. Таке траплялося, трапляється і траплятиметься, знову й знову. Самотність, попри проведені вдома відпустки, і попри спілкування з колегами. Збентеження, попри весь попередній вишкіл. Культурний шок, людський шок. Ви стали свідком того, що вам здавалося злиднями, бідністю, брудом, неуцтвом, непотрібною трагедією, навіть гірше — безсердечністю, жорстокістю, несправедливістю, безглуздим убивством… Усе це не могло не завдати вам болю. Ви мусили переконати себе, що ваші готи — не гірші за вас, лише трохи інакші; мусили дістатися до їхньої сутності, що лежить під цими відмінностями. А потім ви мусили спробувати допомогти, і якщо десь по дорозі ви зненацька натрапили на двері, за якими таїлося щось прекрасне, щось дороге… Авжеж, дії багатьох мандрівників у часі, зокрема й патрульних, неминуче приводять до зв’язків, часом близьких. Зазвичай це не становить загрози. Далекі предки, нехай навіть ключової особи, не мають значення. Континуум викривляється, але з часом відновлюється. Якщо не перевищено межі його піддатливості — що ж, тоді запитання, змінили ці дрібні вчинки майбутнє чи «завжди» були його частиною, не має ні відповіді, ні сенсу. Не винуватьте себе, Фарнессе, — закінчила вона тихо. — І мені б хотілося, щоб ви почали вже відходити від свого горя. Ви польовий агент Патруля часу, і це не остання ваша жалоба.

302–330 роки

Карл дотримав слова. Мовчазний, як камінь, зіпершись на списа, він стояв і дивився, як одноплеменці кладуть Йоріт у землю й насипають над нею курган. Після цього він разом з Віннітаром ушанували її пам’ять поминальною учтою, на яку скликали сусідів з усієї околиці і яка тривала три дні. Карл говорив тільки тоді, коли до нього зверталися; відповідав доволі ввічливо, хоч, як і завжди, дещо згорда. Хай він і не прагнув пригасити веселощі, та учта минула тихіше, ніж зазвичай.

Коли гості розійшлися і Карл лишився біля вогнища наодинці з Віннітаром, він промовив до вождя:

— Завтра я теж піду. Відтепер ви нечасто мене бачитимете.

— То ти здійснив те, заради чого приходив?

— Ні, ще ні.

Віннітар не допитувався, що саме мав здійснити його гість. Карл зітхнув і додав:

— Поки є на те воля Вірд, я пильнуватиму за твоїм родом. Та це не триватиме довго.

Удосвіта він попрощався й пішов. Невдовзі Мандрівець зник за завісою густого й холодного туману, що висів над землею.

Наступними роками множилися всілякі чутки. Декотрим здавалося, ніби в сутіні вони бачили, як висока постать, немов крізь двері, заходила до кургану Йоріт. Інші ж стверджували, що Карл виводить за руку свою кохану на прогулянки. Помалу він втрачав людські риси в пам’яті готів.

Дід з бабою взяли Даґоберта до себе, підшукали йому годувальницю й виховували як власного сина. Попри незвичного батька, ніхто не уникав хлопчика й не занедбував його виховання. Навпаки, одноплеменці прагнули його дружби й прихильності, адже вважалося, що йому належить звершити великі діла — а для цього він мав навчитися гідного поводження, а також умінь воїна, мисливця й господаря. Діти богів траплялися й раніше: чоловіки ставали героями, жінки пишалися мудрістю і вродою, але всі вони були, попри своє походження, смертними.

Минуло три роки, і Карл ненадовго навідався до хлопчика. Дивлячись на сина, він пробурмотів:

— Як же він схожий на свою матір!

— На виду, атож, — погодився Віннітар, — але мужеських чеснот йому не бракує. Це вже помітно, Карле.