Пол Андерсон – Патруль часу (страница 66)

Їхні вожді могли повідати не набагато більше. Куди рухатися, чого чекати, який лад дати військові — усе це їм казав Мандрівець. Це він, швидший за вітер, попереджав готські племена й скликав їх на війну, це він привів на підмогу ґрейтунгів, тайфалів і амалінгів, це він упокорив серця бундючних вождів і змусив їх битися пліч-о-пліч.

За кілька поколінь ці — такі дивні — історії забулися. А точніше — розчинилися серед давніших переказів такого штибу. Аси, вани[125], тролі, чаклуни, примари — хіба ж ці істоти не беруть раз по раз участь у людських чварах? Важило те, що готи у верхів’ях Вісли тепер могли сподіватися років на десять миру. Думки їхні снували коло врожаю або чогось іншого, що їх цікавило в житті.

А ось Карл повернувся до Йоріт героєм.

Він не міг узяти її за дружину, бо не мав відомої іншим рідні. Однак чоловіки, які могли собі це дозволити, завжди тримали коханок: готи не бачили в цьому сорому, якщо чоловік міг забезпечити жінку й дітей. До того ж Карл не був простим робітником, чи воїном, чи королем. Салваліндіс сама привела до нього Йоріт, коли після учти, на якій обмінювалися багатьма розкішними подарунками, він чекав у прибраному квітами горішньому покої.

На Віннітарів наказ готи зрубали на тому березі дерева, переправили їх через річку й звели для Карла і Йоріт добрий дім. Карл здивував робітників, коли зажадав собі окрему спочивальню. Крім того, у будинку була ще одна кімната, яку він завжди замикав і заходив туди тільки сам. Він не затримувався там надовго й більше не навідувався до Тівазового бору.

Поміж себе чоловіки гомоніли, що Карл надто вже впадає коло Йоріт. Закохані часто обмінювалися поглядами або йшли гуляти наодинці, наче жовторотий юнак з дівчинкою-рабинею. А втім… Йоріт виявилася непоганою господинею, а насміхатися в очі над Карлом не насмілювався ніхто.

Більшість обов’язків, які мав виконувати господар, він поклав на слугу. Однак речі, потрібні для господарства, або гроші, щоб їх купити, добував сам. А ще Карл зробився неабияким купцем. Роки миру не були роками застою. Аж ніяк. Значно побільшало мандрівних торговців, що привозили бурштин, хутра, мед, лій з півночі, вино, тканини, скляні, металеві й гончарні вироби з півдня й заходу. Карл гостинно приймав усіх подорожніх, завжди радий зустрітися з кимось новим. Він відвідував ярмарки, ходив на фолькмоти.

На фолькмотах він лише дивився й слухав, адже не був членом племені, але ввечері брав участь у жвавому обговоренні, коли готи збиралися за кухлем меду, яким він їх частував.

Однак чоловіки чудувалися, та й жінки також. Пройшов поголос, нібито сивого, хоча й дужого тілом чоловіка, якого ніхто раніше не знав, часто бачили серед інших готських племен…

Можливо, саме через ці його відлуки з дому Йоріт не відразу зайшла у тяж. А може, через те, що була вона ще досить юна, адже мала тільки шістнадцять зим, коли прийшла до його ложа. Хай там як, але минув рік, перш ніж стало помітно, що вона при надії.

Хоч вона часто почувалася зле, Йоріт аж світилася від радості. Карлова поведінка знову стала дивною: здавалося, він хвилюється не так за дитя, що його носила Йоріт, як за неї саму. Він навіть стежив за тим, що вона їла: годував її всілякими чужоземними фруктами, хай яка пора року стояла надворі, і заборонив присолювати їжу так багато, як вона звикла. Йоріт радо корилася й казала, що так він виявляє свою любов до неї.

Тим часом життя — і смерть — ішли своїм звичаєм. На похоронах і поминах ніхто не наважувався розмовляти з Карлом невимушено: він був надто близький до незвіданого. З іншого боку, голови родів були вкрай здивовані, коли він відмовився від честі бути тим, хто мав злягти з наступною Королевою Весною.

Але пригадавши все те, що він зробив для них і що робив далі, йому це пробачили.

Теплінь, жнива, холоднеча, відродження, і знову літо. Настав час Йоріт народжувати.

Родиво було довге й важке. Вона мужньо зносила біль, але обличчя повитух були похмурі.

Карл хотів бути з Йоріт, та ельфам це не сподобалося б: у такий час чоловікові не можна бачити породіллю. Досить уже й того, що він наполіг на нечуваній чистоті. Повитухам лишалося тільки сподіватися, що він не відбіг розуму.

Карл чекав у головному покої. Коли прийшли гості, він виставив мед і пиво, як велів звичай, але в розмові був небагатослівний.

З настанням ночі гості пішли, але Карл не ліг спати, а лишився сам сидіти в темряві до світанку. Час від часу до нього виходила котрась із повитух, щоб розказати, як іде родиво. У сяйві світильника, який вона тримала в руці, жінка бачила, що Карл раз по раз позирає на ті двері, які він тримав замкнутими.

Надвечір другого дня повитуха вчергове вийшла зі спочивальні. Друзі, що прийшли навідати Карла, стихли. Зі згортка, який вона тримала на руках, почувся плач. Віннітар скрикнув. Карл підвівся, ніздрі його побіліли.

Жінка опустилася перед ним, розгорнула укривало й поклала на глиняну підлогу до батькових ніг хлопчика: досі в крові, він завзято дриготів ніжками, розмахував ручками й кричав. Тепер батько мав узяти дитину на руки, інакше повитуха віднесла б її в ліс і кинула на пожертя вовкам. Карл навіть не глянув, чи хлопчик не має якихось вад. Він підхопив крихітне тільце й прохрипів:

— Йоріт, як Йоріт?

— Слабка, — відповіла повитуха. — Іди до неї, якщо бажаєш.

Карл віддав їй сина й поквапився до спочивальні. Інші жінки, які були там, розступилися. Він нахилився до Йоріт. Вона була бліда, очі позападали, обличчя вкривав холодний піт. Та коли побачила свого чоловіка, кволо потягнулася до нього, а губи її розійшлись у примарній подобі усмішки.

— Даґоберт, — прошепотіла вона.

Цим ім’ям, що здавна пробувало в їхньому роді, вона бажала назвати хлопчика.

— Даґоберт, так, — тихо мовив Карл. І, хоч, на думку інших, не годилося так чинити, схилився над Йоріт і поцілував її.

Вона стулила повіки й важко опустилася на солом’яний матрац.

— Дякую тобі, — прошептала ледь-ледь чутно. — Я народила сина від бога.

— Ні…

Раптом Йоріт здригнулася. Якусь хвилю вона притискала руку до свого чола. Її очі знову розплющилися. Зіниці були розширені й нерухомі. Тіло зробилося млявим, немов без кісток. Дихання хрипіло в грудях.

Карл випростався, рвучко обернувся й кинувся зі спочивальні. Діставши ключа, він відімкнув свою кімнату й увірвався туди, захряснувши за собою двері.

Салваліндіс підійшла до доньки.

— Вона помирає, — навпрямки мовила дружина вождя. — Чи можна його чародійством врятувати Йоріт? Чи належить це робити?

Двері до забороненої кімнати знову розчахнулися. Карл, що вибіг звідти разом з іще кимось, забув їх зачинити. Готи помітили всередині якийсь залізний предмет. Дехто пригадав того коня, на якому сидів той, хто носився по небу над бойовищами. Люди збилися докупи, хто схопився за обереги, хто став креслити в повітрі охоронні знаки.

Карла супроводжувала жінка, вбрана, утім, як чоловік: у штани й туніку, що мінилися всіма барвами райдуги. Такого обличчя, як у неї, готи ще ніколи не бачили: широке й вилицювате, як у гуна, але з коротким носом, золотаво-мідяною шкірою і прямим синяво-чорним волоссям. У руці жінка тримала якусь скриньку.

Обоє поквапилися до спочивальні.

— Гетьте звідси! Усі! — заревів Карл, виганяючи готських жінок, наче вітер, що жене листя перед бурею.

Він також вийшов за ними і аж тепер зачинив двері до кімнати, де стояв його залізний кінь. Коли він обернувся до людей, що всі дивилися на нього, ті відсахнулись.

— Не бійтеся, — глухо мовив він. — Тут немає лиха. Я привіз відунку, щоб вона допомогла Йоріт.

Якийсь час всі вони мовчки стояли в сутіні, що густішала.

Незнайомка вийшла зі спочивальні й дала Карлові знак підійти. Щось у виразі її обличчя змусило його застогнати. Він приступив до неї на хитких ногах, жінка взяла його за лікоть і завела до спочивальні, де запала глибока тиша.

За якусь хвилю готи почули голоси: його, сповнений шаленства й муки, і її, заспокійливий, але беззаперечний. Мови, якою вони говорили, ніхто не розумів.

Коли вони разом вийшли, Карл, здавалося, постарів на багато років.

— Йоріт відійшла, — мовив він до інших. — Я опустив їй повіки. Підготуй похорон і помин, Віннітаре. Я повернуся до цього часу.

Він і відунка зайшли до потайної кімнати. На руках повитухи зайшовся плачем Даґоберт.

2319 рік

По допомогу я кинувся був до Нью-Йорка тридцятих років двадцятого століття, бо знав тамтешню базу та її персонал. Молодий черговий спробував був здійняти галас через порушення правил, та мені вдалося вгамувати його погрозами. Він надіслав терміновий запит на висококваліфікованого лікаря. Відгукнулася Мендоса Квейфей, хоча ми з нею не були знайомі. Поставивши лише кілька запитань, що стосувалися справи, вона сіла до мене на часоліт, і ми поквапилися назад до готів. Опісля, одначе, вона наполягла, щоб ми вирушили до її шпиталю на Місяці в двадцять четвертому столітті. Я був не в тому стані, щоб сперечатися.

Вона змусила мене прийняти гарячу, наче окріп, ванну, а потім відіслала до ліжка. Натягнувши на голову електронний шолом, я поринув у тривалий сон.

Прокинувшись, я одягнув чистий одяг, з’їв, що мені принесли (що саме — я не зауважив), після чого мене провели до її кабінету. Лікарка, що чекала на мене за величезним столом, махнувши рукою, запросила сідати. Якийсь час ми мовчали.