Пол Андерсон – Патруль часу (страница 65)
Він оповідав про могутній і неспокійний Рим, про правителя Діоклетіана, його війни й суворі закони. Він відповідав на запитання про нового бога, того, що з хрестом, — до готів дійшли чутки про нього від купців і рабів, яких продавали тут, на півночі. Він розказував про запеклих ворогів Риму, персів, і про дива, які ті творили. Щовечора оповідь його бігла далі й повертала на південь, до земель, де завжди спекотно, де люди мають чорну шкіру й де блукають хижаки, родичі рисі, але завбільшки з ведмедя. Вугіллям на дерев’яних дощечках він малював їм інших звірів, і готи голосними вигуками висловлювали своє здивування: бо ж супроти слона і тур, і навіть кінь троля здавалися чимось несуттєвим! Аж на краю східних земель, повідав Карл, лежить королівство більше, давніше й дивовижніше, ніж Рим чи Персія. Жителі його мали шкіру барви світлого бурштину, а їхні очі мовби косували. Щоб захиститися від диких племен з півночі, які турбували їх наскоками, вони звели стіну, довгу, наче пасмо гір, і з-за цього оборонного муру завдавали ударів у відповідь. Тим-то гуни й прийшли на захід. Плем’я, що розбило аланів, а тепер діймало готів, у розкосих очах Китаю було лише набродом. На цьому весь цей обшир не закінчувався. Якщо подорожувати на захід і перетнути римські володіння, що називаються Ґаллією, то вийдеш до Світового моря, про яке готи чули у своїх переказах. А якщо сісти на корабель — більший за ті, що ходять річками, — і пливти ген-ген далеко, то потрапиш до країни мудрих і багатих мая…
Оповідав Карл також про чоловіків і жінок та їхні діяння — про дужого Самсона, прекрасну й нещасливу Дейрдре[123], про мисливця Крокетта[124]…
Йоріт, Віннітарова донька, забувала, що вже відданиця, сідала на долівку разом із дітьми коло Карлових ніг і слухала, тимчасом як полум’я вогнища відбивалося в її очах, перетворюючи їх на два маленькі сонця.
Карл не завжди був з ними. Часто він казав, що мусить побути на самоті, і йшов з поселення. Якось, попри те, що Карл заборонив ходити за ним, один зухвалий хлопчисько крадькома вистежив його. Повернувся хлопець білий як крейда і, тремтячи всім тілом, пробелькотів, що сивобородий пішов у Тівазів бір. Готи насмілювалися заходити туди лише на свято Зимового сонцевороту, коли приносили під темними соснами три криваві жертви — коня, собаку й раба, — щоб Упокорювач Вовка прогнав холод і темряву. Батько висік хлопчину, і після того ніхто не говорив про це на людях. Якщо боги дозволяють це чужинцеві, краще не допитуватися чому.
За кілька днів Карл повертався, у свіжому вбранні і з подарунками. На перший погляд дрібнички, вони, проте, були безцінні: що ніж із незвично довгим сталевим лезом, що шаль із блискучої чужоземної тканини, що люстро, краще за вилощену мідь або чисту гладінь озера — скарби прибували й прибували, аж доки в поселенні не зосталося жодної людини, чи то чоловіка, чи то жінки, будь-якого стану, яка б не дістала принаймні одного. Карл на запитання відповідав лише: «Я знаю творців».
Весна помалу просувалася на північ: сніги танули, бруньки розпускалися в листячко й квіти, річка розливалася гомінким повноводдям. Пташки, що квапилися додому, сповнювали небо криками й лопотінням крил. В оборах на ще нетвердих ніжках вибрикували ягнята, телята, лошата. Люди виходили на подвір’я, мружачись проти сліпучого сонця; провітрювали свої оселі, одіж і душі. Королева Весни на запряженому волами візку, довкола якого танцювали юнаки і юнки з вінками на голові, возила від садиби до садиби образ Фрії, щоб богиня благословила оранку й сівбу. Кров нуртувала в жилах.
Карл так само покидав поселення, але тепер повертався того самого дня. Вони з Йоріт дедалі більше часу проводили разом: гуляли в лісі, походжали квітучими луками якнайдалі від сторонніх очей. Йоріт немов снила увіч. Її мати Салваліндіс докоряла дівчині за неподобну поведінку — невже Йоріт байдуже до свого доброго імені? — доки Віннітар не заспокоїв дружину. Вождь мав на думці своє. Що ж до братів Йоріт, то вони паленіли від гордості.
Кінець кінцем Салваліндіс відвела доньку вбік. Вони зайшли до господарського приміщення, де жінки збиралися, щоб ткати й шити, коли не було іншої праці. Тепер праця була, тому мати й донька стояли в півсутіні самі. Салваліндіс приперла Йоріт до широких, обтяжених каменем кросен, немовби хотіла перепинити шлях до втечі, і запитала навпрямець:
— Ти частіше байдикуєш із тим Карлом, ніж буваєш удома. Він брав тебе?
Дівчина зашарілася й, сплівши руки, опустила погляд.
— Ні, — ледь чутно мовила вона. — Він міг би, якби захотів. Я б радо… Та ми лише трималися за руки, кілька разів поцілувалися і… і…
— І що?
— Розмовляли. Співали пісень. Сміялися. Були серйозні. О мамо, він зовсім не відлюдькуватий. Зі мною він такий добрий, такий милий, як… як жоден чоловік, якого я знаю. Він говорить зі мною так, наче бачить у мені людину, що здатна думати, а не лише бути дружиною…
Салваліндіс підібгала губи.
—
Йоріт стисла кулачки, тупнула ногою і скрикнула крізь сльози, що виступили скоріше від люті, ніж від розпачу:
— Припни язика, стара ґерґеро! — І враз відсахнулася, нажахана не менше за Салваліндіс.
— То так ти кажеш до матері? — вражено мовила та. — Він і справді чаклун, який наклав на тебе чари. Викинь ту брошку, яку він тобі дав, викинь її в річку, чуєш мене?
Вона обернулася й вийшла. Спідниці її сердито шурхотіли.
Йоріт заплакала, але матері не послухалася.
А невдовзі все перемінилося.
Того дня, коли дощ сік, наче батогами, а Донар гримотів по небу на своїй колісниці й кресав сокирою сліпучі блискавки, до Віннітарової осади примчав гінець. Він хилився в сідлі, а кінь його зі знемоги мало не падав. Проте чоловік здобувся на силі, щоб високо здійняти руку зі стрілою і пронизливо вигукнути до тих, хто, брьохаючи багнюкою, вийшов йому назустріч:
— Війна! Вандали йдуть!
Коли його припровадили до світлиці, він мовив перед Віннітаром:
— Я приніс тобі слово від мого батька, Ефлі з Долу Оленячих Рогів. Йому розповів про все одноплеменець Даґалайфа Невітассона. Мужеві тому вдалося вирятуватися з різанини біля Лосячого Броду й остерегти нас. Та ми вже й самі помітили були на крайнебі жарево від пожеж.
— Отже, їх дві ватаги. Може, й більше, — пробурмотів Віннітар. — Цьогоріч вони рано вибралися й прийшли великою силою.
— Вони покинули свої поля несіяними? — запитав один із його синів.
Віннітар гучно зітхнув.
— Вони мають більше робочих рук, ніж потребують. Опріч того, я чув, що їхній король Гільдерік підбив під свою владу всі клани. Значить, військо вони виставлять більше, ніж раніше, і рухатиметься воно швидше за нас і впорядкованіше. Атож, Гільдерік, либонь, намірився витурити нас із цих земель, щоб розширити своє королівство.
— Що будемо чинити? — запитав міцний, наче криця, старий воїн.
— Скличемо сусідів, усіх, кого встигнемо, того ж Ефлі, якщо на нього ще не напали. Зберемося біля Скелі Близнюків-Верхівців, як у минулі часи. Можливо, якщо об’єднаємося, військо вандалів не буде надто численним для нас.
Карл засовався на своєму місці.
— А що станеться з вашими домівками? — запитав він. — Вандали можуть непомітно обійти вас і напасти на незахищені поселення.
Решти він не доказав: хати будуть сплюндровані й спалені, молодих жінок поженуть у рабство, усіх інших виріжуть.
— Нам доведеться ризикнути. Інакше нас усіх переб’ють поодинці. — Віннітар замовк. Танцювали довгі омахи полум’я. Надворі завивав вітер, стукотів по стінах дощ. Очі вождя шукали погляд Карла. — У нас немає ні шолома, ні кольчуги, що прийшлися б тобі до міри. Може, ти добудеш їх собі там, звідки приносиш подарунки?
Чужинець наче заціпенів. Риси на його обличчі загострилися.
Віннітар понурив плечі.
— Що ж, це не твоя битва, еге ж? — він зітхнув. — Ти не тервінг.
— Карле, о Карле! — вихопилася з-поміж жінок Йоріт.
Протягом якоїсь хвилі, що, здавалося, ніколи не закінчиться, дівчина й сивочолий чоловік дивилися одне на одного, а відтак Карл стенувся й мовив до Віннітара:
— Не май страху. Я не полишу своїх друзів у біді. Але ви маєте чинити так, як я скажу, слухатися моїх порад, хоч би й не розуміли їх. Чи пристаєте ви на це?
Ніхто схвально не загукав. Лише глухий гомін здійнявся, немов вітер пронісся тьмяною залою.
Віннітар набрався зваги.
— Гаразд, — мовив він. — Нехай гінці везуть стрілу війни далі. Ми ж будемо бенкетувати.
Що відбувалося наступними кількома тижнями, того опісля ніхто достеменно не міг переказати. Чоловіки вирушили на війну, отаборилися, воювали, потім повернулися додому — або не повернулися. Ті, що повернулися — а таких була більшість, — розповідали дивовижні історії про списника в синьому плащі, який гасав по небу верхи на коні, що конем не був. Розповідали про страхітних почвар, які нападали на вандалів, про моторошне сяйво в темряві й про той сліпий жах, що обіймав ворогів, які кидали зброю й з лементом утікали. Розповідали про те, як невідь-чому готам завжди вдавалося перестріти ватаги вандалів, перш ніж ті підходили до котрогось готського поселення. Через брак здобичі один клан за іншим відпадав від Гільдерікового війська й вертав додому. Розповідали про перемогу.