Пол Андерсон – Патруль часу (страница 64)
— Аттіла, вождь гунів, так? — пробурмотів Еверард. — Не надто добрий чоловік. Але ж його шибайголови гарцювали Європою в середині п’ятого століття, а ти збираєшся до четвертого.
— Саме так. Дозволь, я розповім тобі ісландську версію. Атлі запросив до себе братів Ґудрун, бо прагнув заволодіти «золотом Рейну». Ґудрун намагалася попередити їх, але вони однаково прибули до короля, коли той присягнув, що не заподіє їм зла. Коли ж брати відмовилися віддати скарб або сказати, де він, Атлі наказав їх убити. Ґудрун поквиталася з ним за це. Вона закатрупила синів, яких народила йому, засмажила їхні серця й згодувала королеві. Пізніше вона зарізала Атлі вві сні, підпалила палац і втекла від гунів. Із собою вона забрала Свангільд, свою доньку від Сіґурда.
Еверард зосереджено насупив чоло. Розібратися в долях усіх цих персонажів було геть нелегко.
— Ґудрун потрапила до країни готів, — розповідав я далі. — Там вона знову вийшла заміж й народила двох синів, Гамдіра й Серлі. Короля готів що в «Сазі», що в «Еддах» звати Йормунреком, але немає жодних сумнівів, що це Германаріх, реальна, хоч і вкрита туманом, історична постать середини й кінця четвертого століття. Оповіді розходяться в тому, чи то він одружився зі Свангільд і безпідставно звинуватив її в невірності, чи то вона вийшла за когось іншого, кого король запідозрив у лихих намірах щодо себе й повісив. Так чи інакше, за наказом Йормунрека бідолашну Свангільд насмерть затоптали кіньми. На цей час сини Ґудрун, Гамдір і Серлі, вже виросли й стали чоловіками. Мати підбурила їх помститися за Свангільд. Вони поскакали до Йормунрека й по дорозі зустріли свого єдинокровного брата Ерпа, який зголосився їхати з ними. Однак брати його вбили, хоча й не зовсім зрозуміло, з якої саме причини. Я гадаю, що Ерп був сином їхнього батька від наложниці й між ними була ворожнеча. Брати дісталися Йормунрекової оселі й напали. Їх було тільки двоє, але, невразливі до заліза, вони рубали людей направо й наліво, дісталися до короля й тяжко його поранили. Однак, перш ніж вони встигли довершити справу, Гамдір прохопився, що завдати шкоди їм можуть тільки каменюки. Або ж, згідно з текстом саги, цю саму інформацію виказав Одін, який з’явився, прибравши подоби одноокого старця. Йормунрек наказав своїм воїнам, що лишилися, закидати братів камінням — так вони й загинули. На цьому розповідь закінчується.
— Похмура історійка, правда? — сказав Еверард. Якусь хвилю він обмірковував почуте. — Але мені здається, що цей останній епізод — Ґудрун у Готії — доліпили значно пізніше. Тут вже анахронізми геть відбились від рук.
— Звісно, — погодився я. — У фольклорі таке часто трапляється. Важлива історія притягує до себе другорядні. Навіть зовсім дріб’язкові. Наприклад, те, що людина, яка ненавидить дітей і собак, не може бути геть поганою, сказав не В. К. Філдс[122]. Ці слова належать комусь — я забув, кому саме, — хто представляв Філдса на бенкеті.
Еверард розсміявся.
— Тільки не кажи, що Патрулю треба відстежувати історію Голлівуду! — Він знову зробився серйозним. — Якщо ця невеличка кривава оповідка насправді не належить до нібелунгівського канону, чому ти хочеш її дослідити? Чому Ґанц хоче, щоб ти це зробив?
— Ну, ця історія дісталася до Скандинавії, де надихнула на створення кількох доволі добрих поем — якщо тільки це не були редакції якихось ранніх творів, — і причепилася до «Саги про Вельсунгів». Нас цікавить цей зв’язок і розвиток сюжету. До того ж Германаріх згадується і в інших джерелах, як-от кількох староанглійських баладах. Отже, він мусив фігурувати в багатьох легендах і бардівських піснях, які згодом були забуті. На той час він справді був могутнім володарем, хоча, вочевидь, не надто хорошою людиною. Втрачений Германаріхів цикл може бути такий самий важливий і визначний, як і всі ті твори, що дійшли до нас з півночі й заходу Європи, а його вплив на давньонімецьку літературу міг бути значний і найнесподіваніший.
— Ти збираєшся вирушити просто до королівського двору? Я б не радив цього робити, Карле. Надто багато польових агентів загинули через свою необережність.
— Ні-ні. Тоді сталося щось жахливе, що дало початок історіям, які далеко помандрували і зрештою навіть опинилися в хроніках. Я думаю, що зможу визначити часовий інтервал у межах десяти років, коли це сталося. Але спершу, перш ніж братися до цього епізоду, я маю намір ретельно ознайомитися з епохою.
— Гаразд. То який твій план?
— Я пройду гіпнокурс готської мови. Я вже можу нею читати, але мені треба вільно розмовляти готською, хоча, звісно, незвичний акцент лишиться. А до того ж я хочу вивчити ту дещицю, яку нам відомо про їхні звичаї, вірування тощо. Наші знання вкрай мізерні. На відміну від вестготів, остготи на той час були ще на самому краю зацікавленості римлян. Вони напевне значно відрізнялися від своїх нащадків, які згодом вирушили на захід. Тому я почну задовго до потрібної мені дати, думаю, приблизно з року трьохсотого. Познайомлюся з людьми, а потім буду навідуватися через певні проміжки часу й дізнаватися, що сталося, поки мене не було. Одне слово, відстежуватиму хід подій, що вестимуть саме до
Еверард насупився.
— Гм-гм, такі дії… та нехай, імовірні ускладнення ми можемо обговорити пізніше. Твої подорожі охоплюватимуть чималу географію, так?
— Так. Згідно з тими їхнім переказами, що потрапили до римських хронік, готи походять із теперішньої центральної Швеції. Та мені видається малоймовірним, що таке численне плем’я могло вийти з такої обмеженої території, навіть якщо взяти до уваги природний приріст. Можливо, готи, як руси в дев’ятому столітті, взяли собі звідти ватажків і державну організацію. На мою думку, більшість готів на початках проживали вздовж південного узбережжя Балтійського моря, це було найсхідніше з усіх германських племен. Хоча вони ніколи не були єдиним народом. Коли готи дісталися Західної Європи, то розділилися на остготів, які захопили Італію, і вестготів, що підкорили Іберію. До речі, вони досить непогано врядували цими краями, мабуть, найкраще за останні кілька століть. Зрештою завойовники самі були поглинуті місцевим населенням і розчинилися в ньому.
— А що було до того?
— У хроніках трапляється кілька туманних згадок про їхні племена. До 300 року готи вже впевнено осіли на берегах Вісли, у середній частині сучасної Польщі. Наприкінці століття остготи були вже в Україні, а вестготи — на північ від Дунаю, де проходив кордон з Римською імперією. Велике переселення відбувається протягом кількох поколінь: схоже, готи нарешті остаточно покинули північні території, куди на зміну їм прийшли слов’янські племена. Германаріх був остгот, тому я збираюся подорожувати тими землями, де проживали саме вони.
— Зухвала мета, — із сумнівом у голосі мовив Еверард. — Особливо як для новенького.
— Наберуся досвіду в процесі, так, Менсе? Ти ж сам казав, що Патрулю бракує людей. Крім того, я здобуду багато потрібних вам знань.
Еверард усміхнувся.
— Авжеж, здобудеш. — Він підвівся й додав: — Допивай і ходімо обідати. Нам доведеться перевдягнутися, але воно того варте. Я знаю один місцевий салун у дев’яностих роках дев’ятнадцятого століття, де, щоб привабити відвідувачів, годують розкішними обідами задарма.
300–302 роки
Зима відступала неохоче, раз по раз повертаючись із сильним вітром, снігом і крижаним дощем. Однак цьогоріч мешканцям поселення на березі Вісли, а згодом і їхнім сусідам, було легше зносити її понурість. Разом з ними був Карл.
Спершу таємниця, що оповивала його, у багатьох породжувала страх, та згодом готи переконалися, що Карл прийшов до них не з лихом. Святобливий трепет, який вони відчували до нього, не зменшувався, а скоріше навпаки — зростав. Віннітар одразу заявив, що негоже такому гостеві спати на лаві, як простому воїнові, і поступився йому своїм ложем. Він запропонував Карлові вибрати рабиню, щоб та зігрівала йому постелю, але чужинець увічливо відмовився. Він споживав їжу й питво, мився й ходив до відходку, але люди шепотілися, що, можливо, усе це йому було непотрібно, можливо, він лише вдавав смертного.
Розмовляв Карл м’яким і приязним, хоча й дещо погордливим тоном. Він міг посміятися, пожартувати, розповісти якусь кумедну історію. Він ходив пішо або їздив верхи в гурті що на лови, що на відвідини до сусіднього поселення; брав участь і в принесенні жертв богам, і в учтах, які йшли після цього. Він змагався в стрільбі з лука й боротьбі, доки не стало зрозуміло, що ніхто не може взяти над ним гору. Коли він грав у бабки або настільні забавки, то не завжди вигравав, але ішов поголос, що він це робить задля того, щоб не лякати людей своїм чаклунством. Він бесідував із кожним, чи то з Віннітаром, чи то з найупослідженішим рабом, чи то з малям, яке заледве зіп’ялося на ноги, усіх уважно вислуховував, і навіть сам прагнув розбалакати
Але його внутрішнє «я» лишалося схованим від усіх.
Не те щоб він був понурий і замкнутий у собі, ні. Як ні від кого іншого від нього іскрило словами й музикою. Він завжди жадібно слухав їхні пісні, легенди, прислів’я та все решта, але й у боргу не лишався, бо ж, здавалося, він знає геть усе, немов не одне людське життя мандрував по світу.