Пол Андерсон – Патруль часу (страница 63)

— Е-е, так, звісно, сер, — пробелькотів я. — Субота підійде. Ви прибудете сюди? Гарантую вам смачну вечерю.

— Дякую, та я волів би зустрітися у мене вдома — першого разу принаймні. Тут я маю напохваті потрібні теки, комп’ютер і все решта. Зустріньмося наодинці, гаразд? І не турбуйтеся замовляти собі рейс. Знайдіть лише якесь захищене від сторонніх очей місце, наприклад підвал. Вам видали локатор?.. Чудово, визначте координати й повідомте їх мені, а я підберу вас на своєму часолеті.

Пізніше я дізнався, що така поведінка була характерною рисою його вдачі. Дебелий, міцний на вигляд чоловік, що мав у своїх руках владу, яка й не снилася Цезареві або Чингізханові, він був з усіма вкрай послужливий.

Ми зустрілися, я сів на заднє сидіння, ми стрибнули — скоріше в просторі, ніж у часі, — і опинилися на базі Патруля в Нью-Йорку. Звідти ми пішки дісталися до Еверардової квартири. Йому не більше, ніж мені подобалися бруд, безлад і небезпека. Одначе він розумів, що йому потрібне якесь пристановище в двадцятому столітті, і звик до цього помешкання ще до того, як місто остаточно занепало.

— Я народився в тому самому штаті, що й ви, 1924 року, — пояснив Еверард. — У Патруль вступив, коли мені було тридцять. Тому я й вирішив, що саме мені слід поговорити з вами. У нас багато спільного, ми мали б зрозуміти один одного.

Щоб заспокоїтися, я ковтнув віскі з содовою, яке він мені запропонував, і обережно промовив:

— Я в цьому не впевнений, сер. Я чув дещо про вас у Академії. Схоже, у вас і до того, як ви приєдналися до Патруля, було насичене пригодами життя. А після… зайве й казати. Що ж до мене, я завжди був тихий і нудний домосида.

— Ну, це не зовсім правда. — Еверард глянув на аркуш паперу, який тримав у правій руці. Ліва стискала потерту бріарову люльку. Час від часу він то пихкав люлькою, то посьорбував зі своєї склянки. — Як мені підказують мої записи, за два роки в армії вам не довелося брати участі у воєнних діях, однак лише тому, що служили ви у час, який ми жартома називаємо мирним. Втім, ви завжди показували високі результати у стрільбі. Вдома вам не дуже-то й сиділося, ви постійно вибиралися в гори, каталися на лижах, ходили під вітрилом, плавали. У коледжі, попри худорляву статуру, ви грали в американський футбол і заслужили відзнаку. На магістратурі вашими хобі були фехтування й стрільба з лука. Ви доволі багато подорожували, і не завжди до безпечних і популярних місць. Тож, як на мене, пригоди ви любите достатньою мірою, щоб працювати у нас. Можливо, навіть занадто любите. Це одна з тих речей, про які я хотів би з вами поговорити.

Почуваючись ніяково, я роззирнувся по кімнаті. Розміщене на одному з горішніх поверхів, Еверардове помешкання було оазою чистоти й спокою. Майже всі стіни були заставлені книжковими шафками, окрім тих місць, де висіли три прегарні картини й два списи бронзової доби. Крім них єдиною, вочевидь сувенірною, річчю була розстелена на підлозі шкура полярного ведмедя, що, як розповів позачасовик, дісталася йому в Гренландії десятого століття.

— Ви прожили в шлюбі зі своєю дружиною ось уже двадцять три роки, — зауважив Еверард. — У наші дні це свідчить про сталість характеру.

В опорядкуванні кімнати не відчувалося жіночої руки. Певна річ, він міг тримати дружину — чи дружин — деінде.

— У вас немає дітей, — вів далі Еверард. — Гм, це, звісно, не моя справа, але ж вам відомо, чи не так, що, якби ви схотіли, наші медики могли б усунути будь-яку причину безпліддя, доки не настала менопауза? Пізня вагітність для них теж не проблема.

— Дякую, — відповів я. — Фаллопієві труби… Авжеж, мені відомо про таку можливість. Ми з Лорі обговорювали це: можливо, колись і скористаємося нею. Але ми подумали, що навряд чи буде розумно ставати батьками й одночасно починати нову роботу. — Я гмикнув. — Якщо лише для патрульного існує таке поняття, як одночасність.

— Відповідальний підхід. Мені це подобається. — Еверард кивнув.

— Навіщо ця розмова, сер? — наважився запитати я. — Адже мене запросили приєднатися до Патруля не лише на основі рекомендації Герберта Ґанца. Ваші… люди піддали мене цілій купі всіляких психотестів з далекого майбутнього, навіть не пояснивши, що й до чого.

Мені сказали, що йдеться про науковий експеримент. Я погодився, бо Ґанц попросив мене зробити послугу його другові. Це не була його царина: він, як і я, працював з германськими мовами й літературою. Ми познайомилися на науковій конференції, стали товаришами по чарці, а потім час від часу листувалися. Він захоплювався моїми працями про «Деор» і «Відсіт»[118], я ж — його дослідженням Готської Біблії[119].

Щоправда, тоді я, природно, і не здогадувався, що це дослідження його, адже воно було опубліковане в Берліні 1853 року. Невдовзі по тому Ґанцові запропонували вступити до Патруля, і врешті він під іншим іменем вирушив до майбутнього шукати талановитого науковця для своєї справи.

Еверард відхилився на спинку крісла. Його погляд з-понад люльки пильно вивчав мене.

— Авжеж, — мовив він, — прилади повідомили нам, що ви з дружиною заслуговуєте на довіру й обидвоє будете раді дізнатися правду. Але прилади не можуть оцінити, як ви надаєтеся до тої роботи, яку вам запропонували. Прошу, не ображайтеся. Не існує людей, які все вміють, а у вас складне завдання. Вам доведеться діяти самому, до того ж вкрай делікатно. — Він помовчав і додав: — Так, делікатно. Нехай готи й варвари, та це не значить, що вони дурні або що їм не можна завдати болю, як вам чи мені.

— Розумію, — відповів я. — Але ж послухайте, вам треба лише прочитати звіти, які я писатиму в майбутньому. Якщо вже з перших побачите, що я не даю ради із завданням — що ж, просто скажете мені сидіти вдома й вивчати книжки. Патрулю такі люди теж потрібні, хіба ні?

Еверард зітхнув.

— Я цікавився вашими звітами, і мені повідомили, що ви задовільно виконали — виконаєте — завдання. Але цього не досить. Ви не розумієте, бо не відчули самі, яку важку ношу завдав собі на плечі Патруль, як страшенно мало нас на всі роки людської історії. Ми не можемо досконало перевірити кожного польового агента, надто якщо він чи вона не коп, як я, а науковець, як ви, що досліджує добу, письмових відомостей про яку обмаль або й геть нема. — Він відсьорбнув зі своєї склянки. — Для цього Патруль і має науковий відділ. Щоб бодай трохи краще знати, які саме події треба оберігати від необережних мандрівників у часі.

— А хіба зміна, яка станеться в такому маловідомому відтинку часу, матиме якісь наслідки?

— Можливо, й матиме. За належного стану справ готи відіграють важливу роль, чи не так? Хто знає, як котрась подія в їхній ранній історії — перемога в битві чи поразка, порятунок чи загибель, народження чи ненародження певної людини — хто знає, які наслідки може мати ця подія і як ці наслідки виявляться в наступних поколіннях?

— Але ж реальні події мене навіть не стосуються, — заперечив я. — Моє завдання — допомогти відновити втрачені перекази й поеми, а також визначити, як вони змінювалися і як впливали на дальші творіння.

Еверард сумовито усміхнувся.

— Так, я знаю. Ґанців великий план. Патруль згодився на нього, бо це єдина шпарина, яку ми знайшли, щоб з’ясувати історію тої доби.

Він вихилив склянку й підвівся.

— Ще по одній? — запропонував. — А потім пообідаємо. Тим часом я хотів би, щоб ви розповіли мені докладно, у чому саме полягає ваш проект.

— Але ж ви, мабуть, уже говорили з Гербертом… себто з професором Ґанцом, — здивовано мовив я. — Е-е, так, дякую. Налийте мені ще одну.

— Звісно, — відказав Еверард, наповнюючи склянки. — Ви плануєте відновити германську літературу періоду Темних віків. Якщо «література» — правильний термін для того, що неписьменні спільноти попервах передавали тільки з уст в уста. Лише уривки цих переказів збереглися на папері, і вчені досі сперечаються, як сильно вони перекручені. Ґанц працює над… гм… епосом про Нібелунгів. Я не зовсім розумію, як до цього пасуєте ви. Адже ця історія відбувалася на Рейні, а ви збираєтеся на самотню прогулянку до Східної Європи четвертого століття.

Я розслабився скоріше завдяки його манері поведінки, ніж завдяки віскі.

— Я сподіваюся дослідити роль Германаріха, — сказав я йому. — Імовірно, вона не надто важлива, та вочевидь є певний зв’язок. До того ж його постать цікава сама собою.

— Германаріх? Що то за один? — Еверард подав мені склянку й усівся, приготувавшись слухати.

— Мабуть, мені варто зайти здалеку, — сказав я. — Як добре ви знайомі з циклом про Нібелунгів-Вельсунгів?

— Ну, я бачив опери Ваґнера з циклу «Перстень нібелунга». А ще, коли одного разу мав завдання в Скандинавії наприкінці періоду вікінгів, то чув оповідь про Сіґурда, який вбив дракона, розбудив валькірію, а потім усе спартачив.

— Це лише частина всієї історії, сер.

— Менс — якщо ти не проти, Карле.

— Е-е, так, дякую. Це честь для мене. — Щоб не видатися надто улесливим, я поквапився прибрати свого професорського тону: — Ісландська «Сага про Вельсунгів» була записана пізніше, ніж німецька «Пісня про Нібелунгів», але містить давнішу, наближенішу до першоджерела й довшу версію подій, про які також згадується в «Старшій» та «Молодшій Еддах»[120]. Ваґнер найбільше надихався цими джерелами. Ти, може, пригадуєш, що Сіґурда Вельсунга обманом змусили одружитися з Ґудрун із роду Гюкунгів замість валькірії Брунгільд. Це призвело до ворожнечі між жінками й, зрештою, до смерті Сіґурда. У німецькій «Пісні» ці персонажі мають імена Зіґфрід, Крімгільда Бурґундська і Брюнгільда Ізенштайнська, а язичницькі боги не з’являються зовсім — та це наразі для нас не важливо. В обидвох версіях що Ґудрун, що Крімгільда згодом виходять заміж за короля на ім’я Атлі, або Етцель, і це не хто інший, як Аттіла, вождь гунів. Після цього починаються значні відмінності. У «Пісні про Нібелунгів» Крімгільда, щоб помститися за вбивство Зіґфріда, заманює своїх братів до двору Етцеля і влаштовує так, щоб на них напали й убили. У цьому епізоді під іменем Дітріха Бернського з’являється Теодоріх Великий, король остготів, який підкорив усю Італію, хоча, згідно з історичними фактами, він жив на кілька поколінь пізніше за Аттілу. Його поплічник Гільдебранд, вражений підступністю й жорстокістю Крімгільди, вбиває її. Гільдебрандові, до речі, також присвячена балада[121], від тексту якої лишився тільки фрагмент. Герб Ґанц прагне відновити її, зокрема й через похідні твори. Бачиш, який це все заплутаний клубок анахронізмів?