Пол Андерсон – Патруль часу (страница 62)

— Але не знав, яким сильним буде цей біль… Ти довго пробув там?

— Ні. Пізніше я розповім тобі все детально. Мені пощастило. Я потрапив у ключовий момент, зробив, що мав зробити, і пішов. Кілька годин прихованого спостереження, кілька хвилин дії — і готово.

— Справді, можна сказати, пощастило. Тобі скоро повертатися?

— У тому часі — так, досить скоро. Але я хочу затриматися трохи тут, щоб… щоб відпочити, звикнутися з тим, що має статися… Ти потерпиш мою понуру пику тут тиждень або два?

— Коханий. — Вона повернулася у мої обійми.

— Мені однаково треба буде попрацювати зі своїми записами, — проказав я їй на вушко. — Але вечорами ми могли б сходити в ресторан, у театр, трохи розважитися.

— О, сподіваюся, ти справді будеш розважатися, а не вдавати веселощі заради мене.

— Згодом стане легше, — запевнив я її, а заразом і себе. — Я просто далі виконуватиму своє початкове завдання: записувати пісні й перекази, які вони складатимуть. Мені… мені лише треба спершу пройти через усе це.

— Точно треба?

— Так. Але не з дослідницькою метою, ні. Річ не зовсім в тому. Просто це мої люди. Мої. Розумієш?

Лорі міцніше обійняла мене. Вона розуміла.

Не знала вона лише того — і, дай Боже, ніколи не дізнається, подумав я з болем, — чому я так дбав про тих своїх нащадків. Лорі не ревнувала. Вона ніколи не дорікала мені тими днями, які я провів з Йоріт. Сміючись, вона казала, що нічого не втратила, натомість мені це дало змогу посісти в спільноті, яку я вивчав, становище, либонь, унікальне в історії моєї професії. Опісля дружина силкувалася, як могла, розрадити мене.

Але я так і не зміг змусити себе розповісти їй, що Йоріт була для мене не просто близьким другом, який, так сталося, виявився жінкою. Я не зміг зізнатися Лорі, що кохав ту, яка перетворилася на порох шістнадцять століть тому, так само, як її, і кохаю досі, і, мабуть, кохатиму до скону.

300 рік

Поселення Віннітара Убийтура стояло на урвистому березі Вісли. Довкола пагорка скупчилося з пів десятка хатин з хлівами, повітками, кухнею, ковальнею, броварнею та іншими господарськими прибудовами: Віннітарів бо рід давно замешкав був тут і вважався одним із наймогутніших серед тервінгів. На захід простягалися луки й орні землі. На сході, за річкою, досі стояла дика пуща, хоча чисельність племені зростала й поселення швидко розширювало свої межі.

Готи, мабуть, вирубали б увесь ліс до пня, якби дедалі більше їх не полишало цих місць. Неспокійний то був час. На шляхах чатували не лише банди розбійників: цілі племена, що підіймалися в дорогу з усім своїм скарбом, зустрічаючись, стиналися одне з одним. З далеких земель дійшла звістка, що римляни теж частенько гризуться поміж себе, тимчасом як могутня імперія, зведена їхніми дідами, підупадає на силі. І все ж небагато північан наважувалися на щось більше, ніж набіги уздовж римських кордонів. Але південні землі, що лежали просто за цими кордонами, — теплі, багаті, погано захищені, — вабили до себе не одного гота.

Віннітар лишався на місці. Через це йому доводилося майже стільки ж часу проводити в бою — найчастіше з вандалами, але іноді й з деякими готськими племенами, ґрейтунгами або тайфалами, — скільки й за плугом. Сини його, коли дійшли мужніх літ, почали прагнути змін.

Такі були справи, коли з’явився Карл.

Він прийшов взимку, коли мало хто мандрує, і люди особливо гостинно вітають подорожніх, які порушують одноманітний плин життя.

Спершу, помітивши незнайомця за милю від поселення, його взяли за блудягу-пройдисвіта, йшов-бо сам і пішо. Та готи знали, що їхній вождь однаково захоче побачити прибульця.

Легкою ходою той підійшов ближче, ступаючи замерзлими вибоїнами дороги й використовуючи списа замість патериці. Його синій плащ був єдиною яскравою плямою серед укритих снігом полів, голих дерев і похмурого неба. Собаки завалували й загарчали на нього, та незнайомець не виявив страху. Пізніше готи дізналися, що чоловік цей міг завдати смерті тому, хто нападе на нього. Тепер же вони заспокоїли псів і зустріли незнайомця, нараз пройнявшись до нього повагою: вбрання бо його було щонайкраще, анітрохи не запилюжене й не забруднене дорогою, а сам він вражав своєю поставою. Вищий за найвищого з них, незнайомець здіймався над ними — худий, але жилавий, сивобородий, але жвавий, наче парубок. Що ж довелося зріти його світлим очам?

Воїн ступив уперед, щоб привітати чужинця.

— Мені на ім’я Карл, — відказав той, коли його запитали, хто він, — нічого більше. — Я охочий погостювати у вас трохи.

Готські слова вільно видобувалися з його рота, але порядок їхній і закінчення часом були незвичними, а вимови такої тервінги не чули в жодній із говірок.

Віннітар чекав на гостя в домі, не личило бо вождю, як простому робітникові, вибігати надвір, щоб повитріщатися на чужоземця. Коли Карл увійшов, Віннітар промовив з високого трону, як того вимагав давній звичай його роду.

— Вітаю тебе, якщо ти прийшов з миром і правдою. Нехай Батько Тіваз оберігає тебе, а Мати Фрія[117] благословить.

— Дякую тобі, — відказав Карл. — Ти ласкаво привітав того, хто міг здатися тобі жебраком. Та я не жебрак, і, сподіваюся, цей дарунок буде гідним тебе.

Він сягнув до капшука на поясі, дістав звідти браслет і простягнув його Віннітарові. Готи, що юрмилися довкола них, вражено ахнули: масивне, вигадливої роботи наруччя було зі щирого золота й саджене самоцвітами.

Господар на превелику силу, та все ж зберіг спокій.

— Це дарунок, що його можна сподіватися від короля. Розділи зі мною трон, Карле. — Це було почесне місце. — Лишайся в нас так довго, як того забажаєш.

Вождь плеснув у долоні й гукнув:

— Гей, несіть-но нашому гостеві меду, та й мені теж, щоб я міг випити за його здоров’я! — Відтак, звернувшись до парубків, дівчат і дітей, що товпилися в світлиці, промовив: — А ви — до роботи! Після вечері ми всі почуємо те, що гість забажає нам повідати, а тепер, очевидь, він втомився.

Невдоволена юрба розійшлася.

— Чому ти гадаєш, що я втомився? — запитав його Карл.

— До найближчої оселі, де ти міг провести ніч, дорога неблизька, — відказав Віннітар.

— Я не ночував у жодній оселі, — мовив Карл.

— Що?

— Ти однаково б дізнався про це. Я не хочу, щоб ти вважав мене за брехуна.

— Але ж… — Віннітар пильно глянув на нього, посмикав себе за вус і поволі промовив: — Ти не з наших країв, авжеж, ти примандрував іздалеку. Одначе одежа твоя чиста, а змінної ти не маєш із собою. Не маєш ані харчів, ані інших потрібних мандрівникові припасів. Хто ти? Звідкіля прибув і… як?

Карл відповів м’яким тоном, але ті, хто був поруч, почули, яка криця задзвеніла в його голосі:

— Я не про все можу розповісти. Та я даю тобі слово — і нехай Донар спопелить мене блискавицею, коли брешу, — що я не вигнанець, не ворог твоїм людям і не той, кого ти мав би соромитися під своїм дахом.

— Якщо честь вимагає, щоб ти зберігав свої таємниці, ніхто не буде вивідувати їх у тебе, — мовив Віннітар. — Але ж ти розумієш: ми не можемо не чудуватися… — він урвав свою мову і з помітною полегкістю вигукнув: — А, ось нарешті й мед! Тобі, як поважному гостеві, ріг піднесе моя жона Салваліндіс.

Карл поштиво привітав дружину вождя, та погляд його скосував на дівчину, що поруч підносила трунок Віннітарові. Струнка станом, вродлива, вона ступала, наче лань. Розпущене золотаве волосся облямовували прегарне личко, вуста несміло всміхалися, а великі очі немов увібрали всю блакить літнього неба.

Салваліндіс помітила його погляд.

— Це наша найстарша, — сказала вона Карпові. — Наша донька Йоріт.

1980 рік

Пройшовши базовий курс навчання в Академії Патруля, я повернувся до Лорі того самого дня, коли залишив її. Мені потрібно було трохи часу, щоб відпочити й перелаштуватися, адже коли з епохи олігоцену потрапляєш до університетського містечка в Пенсильванії, це дещо приголомшує. Крім того, ми мусили впорядкувати свої повсякденні справи. Мені, зокрема, треба було завершити академічний рік, перш ніж покинути університет заради «краще оплачуваної роботи за кордоном». Лорі ж тим часом подбала про те, щоб продати наш будинок і позбутися речей, які ми не збиралися брати з собою в те місце і той час, де мали облаштуватися.

Серце щеміло, коли доводилось прощатися з багатолітніми друзями. Ми обіцяли, що вряди-годи будемо навідуватися, хоча й знали, що візити ці будуть нечастими, доки зрештою не припиняться зовсім. Потреба брехати виснажувала страшенно. Врешті-решт, у наших друзів, мабуть, склалося враження, що моя нова посада, про яку я так туманно розповідаю, — це лише прикриття для роботи в ЦРУ.

Що ж, мене попереджали від самого початку, що життя агента Патруля часу — це суцільне розставання. Мені ще тільки належало дізнатися, що це насправді означає.

Одного дня, коли ми все ще обрубували канати, пролунав телефонний дзвінок.

— Професоре Фарнессе? Вас турбує Менс Еверард, позачасовий агент. Чи не могли би ми з вами зустрітися й поговорити, скажімо, в суботу або неділю?

Моє серце закалатало. Це був чи не найвищий статус, якого можна досягнути в Патрулі. Таких людей було обмаль на мільйон або й більше років, які оберігала наша організація. Зазвичай її працівники, власне патрульні, діяли у складі команди з чіткими завданнями і в межах одного просторово-часового округу, щоб досконало вивчити його. Позачасовий агент натомість міг вирушити будь-куди й робити фактично будь-що на свій розсуд. За свої дії він відповідав лише перед власним сумлінням, іншими позачасовиками й данелліанцями.