Пол Андерсон – Патруль часу (страница 86)

— А я думала, що ви вже прийдете підготований. Тут у мене є дещо, чого нема в офісі: світлини, всілякі дрібнички, які беруть на згадку зі своїх завдань, — речі, які не мають особливою цінності для науковців чи будь-кого іншого, але важливі як пам’ятка. Розумієте? — Еверард кивнув. — Що ж, тоді я, мабуть, дістану їх із шухляди, щоб ви краще пройнялися духом цієї доби, а мені вони допоможуть пригадати котресь спостереження, яке може виявитися корисним.

Еверард відсьорбнув з чашки. Кава була саме така, яка йому подобалася, — гаряча й міцна.

— Добра думка. Але ми поглянемо на них пізніше. Якщо є можливість, я хотів би спочатку почути про справу безпосередньо, з першоджерела. Точні деталі, науковий аналіз, повна картина — усе це матиме значення згодом.

«Інакше кажучи, я не інтелектуал, я — хлопчина з фермерської родини, що спершу став інженером, а потім копом».

— Але я ще не була на місці, — мовила Флоріс.

— Я знаю. Ніхто з патрульних ще не був, адже так? Ви, однак, обізнані з проблемою доволі докладно і, я певен, уже про неї багато міркували, пропускаючи крізь призму вашого досвіду й фахових знань. Тому, за відсутності очевидця, ви — найкращий варіант.

Еверард подався вперед.

— Гаразд, — мовив він, — ось що я можу вам сказати. Центральне керівництво попросило мене розслідувати одну справу. Вони отримали звіт про суперечність у Тацітових[153] хроніках, і це їх стурбувало. Події, як видається, стосуються центральної частини Нижніх країн у першому столітті нашої ери. Так випало, що це ваше поле діяльності, а ми з вами більш-менш сучасники… — «Хоча між датами наших народжень — ціле покоління, так?» —…тому мали б співпрацювати більш-менш успішно. Саме через це серед інших позачасовиків вони обрали мене. — Еверард вказав на «Девіда Копперфілда», прагнучи продемонструвати, що в них з Флоріс є ще щось спільне. — Баркіс має бажання[154]. Я майже відразу зателефонував Тенові Брінку і вам, а потім, не гаючи часу, прибув сюди й сам. Можливо, мені слід було спершу проштудіювати Таціта. Я читав його, звісно, але відтоді на моїй світовій лінії спливло чимало часу, і в мене доволі туманні спогади. Я таки переглянув його, але тільки поверхово, і він видався мені якимось заплутаним. Тож тепер ви розтлумачте мені все з самого початку. Якщо я й почую щось, що вже знаю, — невелика біда.

Флоріс усміхнулася.

— Ваші манери цілковито знезброюють, сер, — промуркотіла вона. — Ви це навмисне?

На якусь мить Еверард замислився, чи вона, бува, не кокетує з ним, але жінка посерйознішала й повела далі діловим, ледь не професорським тоном:

— Вам, певна річ, відомо, що Тацітові «Аннали» і «Історія» дійшли до пізніших століть неповними. Найдавніша копія «Історії», що збереглася, містить лише чотири книги з оригінальних дванадцяти. І ще частину п’ятої. І ця частина обривається саме на тих подіях, які нас і занепокоїли. Звісно, коли винайдуть подорожі в часі, до тої епохи вирушить експедиція й відшукає втрачені томи, адже вони вкрай потрібні. Таціт не найнадійніший хроніст, але він видатний стиліст, мораліст і — в деяких випадках — єдине вагоме письмове джерело.

Еверард кивнув.

— Атож. Перш ніж вирушити в минуле відновлювати картину того, що справді сталося, дослідники читають істориків, щоб мати уявлення, що шукати й чого остерігатися. — Він кахикнув. — Але що це я розповідаю вам про вашу роботу? Даруйте мені. Не заперечуєте, якщо я закурю люльку?

— Будь ласка, — неуважно відказала Флоріс і повела далі: — Так, усі томи «Історії», а також «Германія» були серед моїх головних порадників. Я виявила безліч деталей, що відрізняються від того, що він писав, але цього й слід було очікувати. В загальних рисах, а здебільшого й у подробицях, Тацітів опис великого повстання і його наслідків є правдивий.

Вона на мить замовкла, а відтак із затятою відвертістю додала:

— Ви ж розумієте, що не лише я проваджу такі дослідження. Аж ніяк. Багато інших працівників вивчають сотні років до і після мого періоду, на території від Росії до Ірландії. І є ще ті, хто збирає, порівнює та аналізує наші доповіді, і робота ця по-справжньому життєво важлива. Але так випало, що саме я працюю в тому регіоні, де тепер розміщені Нідерланди й прилеглі райони Бельгії та Німеччини, працюю в часі, коли кельтський вплив слабшав — після того як Рим завоював ґаллів, — а германські племена починали витворювати свою характерну культуру. До того ж ми не так багато дізналися, порівнюючи з тим, чого ще не знаємо. Нас занадто мало.

«Справді мало, — подумав Еверард. — Охороняти потрібно пів мільйона років чи й більше, і Патрулю вічно бракує персоналу, доводиться розпорошувати сили, вигадувати щось, іти на компроміси. Трохи нам допомагають учені, але більшість із них працює з цивілізаціями прийдешніх тисячоліть, і зацікавлення їхні часто надто далекі від наших цілей. І все ж ми мусимо виявляти приховану правду минулого, щоб бачити ті критичні точки, коли хід історії можна легко змінити… З погляду того, хто знає все-все, ти, Янне Флоріс, важиш, либонь, набагато більше для збереження тої реальності, що породила нас, ніж я».

Її сумовитий сміх вихопив його із задуми. Еверард був вдячний: ці думки раз по раз поверталися, щоб мордувати його.

— Я вдалася до професорського тону, еге ж? — вигукнула вона. — І виголошую таку очевидну банальщину! Прошу вас, повірте, зазвичай я говорю краще і по суті. Сьогодні я трохи нервую. — Веселість її щезла. Еверардові здалося, що Флоріс затремтіла. — Я не звикла до цього. Смерть — нехай, але забуття, порожнеча замість усього того, що я знала… — Риси її обличчя затверділи. Вона випросталася. — Вибачте.

Набивши люльку, Еверард чиркнув сірником, затягнувся й відчув у роті перший доторк гострого смаку.

— Ви достатньо сильна, ось побачите, — запевнив він її. — Ви це довели. Я хотів би почути про ваші польові дослідження.

— Пізніше. — Якусь хвилю вона дивилася вбік. Здавалося, немовби щось не давало їй спокою. Відтак Флоріс знову обернулася до нього й заговорила бадьоріше: — Три дні тому спеціальний агент мав зі мною довгу розмову. Дослідницька група дістала собі текст «Історії». Ви чули про це?

— Угу.

Хоч як нашвидку Еверарда ознайомили зі справою, про це йому сказали. Цілковита випадковість… Чи ні? (Причинно-наслідкові зв’язки можуть повертатися назад щонайхимернішими способами.) Соціологи, що вивчали Рим на початку другого століття нашої ери, раптом захотіли дізнатися, що вищі верстви суспільства думають про імператора Доміціана, який помер кілька десятиліть тому. Вони запам’ятали його як Сталіна своєї доби чи все ж вважали, що імператор зробив і щось корисне? Пізніші Тацітові праці красномовно описували його в негативному світлі. Дослідники вирішили, що легше позичити томи «Історії» з чиєїсь приватної книгозбірні й потайки скопіювати їх, ніж посилати запит за потрібною інформацією до майбутнього.

— Науковці помітили відмінності від стандартної версії, яку вони пам’ятали, — якщо тільки то була стандартна версія, — і порівняльний аналіз показав, що відмінності ці доволі суттєві.

— Так, і це не можуть бути помилки переписувачів, редагування автора чи будь-що інше, — наголосила Флоріс. — Розслідування підтвердило, що це не підробка, а автентична копія Тафтового рукопису. Версії відрізняються формулюваннями, чого й слід очікувати, коли вони ведуть до двох різних кінців, а ось сама хроніка, описувані події, розходяться лише в п’ятій книзі, саме в тому місці, де обривається та копія «Історії», що збереглася. Гадаєте, збіг?

— Не знаю, — відказав Еверард. — І краще ми цього питання не будемо поки що торкатися. Трохи моторошно, еге ж? — Він змусив себе відхилитися на спинку крісла, закинув ногу на ногу, допив каву й повільно видихнув цівку диму. — Чи не могли б ви коротко ознайомити мене з історією — з двома історіями? Не бійтеся повторити щось, що вам здається елементарним. Зізнаюся, я пам’ятаю лише те, що нідерландці й частина ґаллів повстали проти римського панування й добре пошматували імперію, поки їх не приборкали. Після того вони, а точніше їхні нащадки, стали мирними римськими підданими і зрештою отримали громадянство.

Відповідь була вичерпною:

— Таціт описує все доволі детально, і я — ми — переконалися, що загалом він передає історію цілком правдиво. Усе почалося з батавів, племені, яке жило на території сучасної Південної Голландії, між Рейном і Ваалом. Вони разом з деякими іншими племенами, що проживали у тому регіоні, офіційно не були приєднані до імперії, але змушені були платити данину. Усі племена постачали Римові солдатів, у так звані допоміжні війська, що служили разом з легіонерами й виходили на добру пенсію, незалежно від того, чи залишалися вони там, де закінчували службу, чи верталися на батьківщину. Але за часів Нерона Рим став вимагати дедалі більше. Наприклад, фризи щороку мали постачати певну кількість шкур для виробництва щитів. Але, замість шкур дрібної домашньої худоби, намісник тепер вимагав значно цупкіші й більші шкури диких турів чи зубрів, яких ставало дедалі менше, або ж їхній еквівалент у золоті. Це був грабіж.

Еверард посміхнувся лівою частиною обличчя.

— Оподаткування. Що ж, знайомо. Розповідайте далі.