Пол Андерсон – Патруль часу (страница 87)

Голос жінки набрав сили. Вона втупилася поглядом у простір перед себе, стиснуті кулаки лежали на колінах.

— Як ви, мабуть, пригадуєте, після повалення Нерона вибухнула громадянська війна — Рік трьох імператорів[155], Гальби, Отона, Вітеллія, а згодом ще й Веспасіана на Ближньому Сході, які, змагаючись між собою, спустошували імперію. Кожен збирав ті сили, які міг, будь-якого ґатунку, будь-де, будь-якими способами, зокрема й призовом до війська. Особливо страждали батави, коли бачили, як їхніх синів забирають на війну, яка для них нічого не значила. І не лише, щоб битися. Деякі римські урядовці мали хіть до гарних юнаків.

— Так. Поступися бодай трохи владі, і ось що вона робитиме людям. Тому-то батьки-засновники Сполучених Штатів прагнули обмежити повноваження федеральних органів. Дуже шкода, що їм це вдалося лише ненадовго. Вибачте, що перебив вас.

— Отож, була одна батавська родина, шляхетного походження, впливова, і рід свій вела від самих богів. Ця родина дала Римові чимало воїнів, а найвизначнішим серед них був чоловік, який узяв собі латинське ім’я Клавдій Цивіліс. Батави ж називали його, як нам вдалося дізнатися, Бурмунд. За свою довгу службу він відзначився в багатьох походах. І ось тепер Цивіліс закликав до зброї батавів і сусідні племена. Ви ж розумієте: це не був якийсь неотесаний мужлай.

— Авжеж. Наполовину цивілізований і, поза сумнівом, кмітливий, спостережливий чоловік.

— Він оголосив себе начебто прибічником Веспасіана й виступив проти Вітеллія. Тим, хто пішов за ним, Цивіліс сказав, що Веспасіан забезпечить їм справедливість. Таким чином германським підрозділам, хай би де вони перебували, легко було зігнорувати накази свого командування й приєднатися до Цивіліса. Повстанці здобули кілька значних перемог. Північно-східну Ґаллію охопила пожежа війни. Ґалльські допоміжні війська на чолі з Юлієм Классіком і Юлієм Тутором перейшли до Цивіліса й проголосили свою провінцію самостійною імперією. Пророчиця на ім’я Веледа з германського племені бруктерів провістила падіння Риму. Це надихнуло місцеве населення на подальшу героїчну боротьбу, метою якої також стала незалежна конфедерація.

«Як це все знайомо звучить для американця. У 1775 році ми піднялися на боротьбу за свої права, ще вважаючи себе англійцями. А потім одне потягнуло за собою друге…» — подумав Еверард, але промовчав.

Флоріс зітхнула.

— Зрештою Веспасіан взяв гору. Сам він затримався на Близькому Сході ще на кілька місяців — мав там багато справ, — але написав Цивілісу, вимагаючи покласти край воєнним діям. Цивіліс, звісно, відмовився. Відтак імператор призначив командувати північними арміями здібного воєначальника Петіллія Церіала. Тим часом ґалли й германські племена сварилися, не спроможні узгодити свої дії, і марнували ті можливості, які мали. Бачте, об’єднане командування було поза межею їхнього розуміння. Римляни розбили їх поодинці. Зрештою Цивіліс погодився зустрітися з Церіалом і обговорити умови миру. У Таціта це доволі ефектна сцена: міст через Ейссел, з якого заздалегідь прибрали середину, і два чоловіки, що стоять кожен на своєму кінці й розмовляють…

— Я пам’ятаю, — мовив Еверард. — На цьому рукопис закінчувався, доки не відновили решту. Як я пригадую, повстанці дістали цілком пристойну пропозицію і погодилися на неї.

Флоріс кивнула.

— Так. Кінець утисків, гарантії на майбутнє, амністія. Цивіліс повернувся до звичайного життя. Що ж до Веледи, Таціт про неї нічого не повідомляє, окрім того, що вона, схоже, допомагала укласти перемир’я. Хотілося б мені дізнатися, що з нею сталося далі.

— Маєте якісь ідеї?

— Лише здогадки. Якщо зайдете до музеїв у Лейдені або в Мідделбурзі, що на острові Валхерен, то побачите там кам’яні брили другого чи третього століття — вівтарі або обітні камені — з вирізьбленими на них латинськими написами… — Флоріс стенула плечима. — Та це, мабуть, не має значення. Історичний факт полягає в тому, що ті предки нідерландців стали провінційними римлянами й були цим цілком задоволені. — Очі її розширилися. Вона зіщулилася на краєчку канапи. — Полягав.

Запала мовчанка. Враз надвечірнє сонце й шум вуличного руху за вікнами здалися такими крихкими.

— Це за Тацітом-першим, так? — неголосно мовив Еверард по якійсь хвилі. — За тією версією, якою ми завжди користувалися і яку я вчора пробіг очима. Мені не все зрозуміло з Тацітом-другим. Про що там мовиться?

Флоріс відповіла так само тихо:

— Про те, що Цивіліс не здався, значною мірою тому, що Веледа виступала у своїх проповідях проти миру. Війна тривала ще один рік, поки племена не були цілковито підкорені. Цивіліс не захотів брати участі у тріумфі переможців і, щоб не їхати в кайданах до Рима, наклав на себе руки. Веледа втекла до германських земель, вільних від римського панування. Багато повстанців учинило так само. Наприкінці «Історії» Таціт-другий зауважує, що релігія диких германців зазнала змін відтоді, як він написав про них книжку. Дедалі більшої ваги набуває жіноче божество Нерта, яке він описав у своїй праці «Германія». Таціт прирівнює її до Персефони, Мінерви й Беллони.

Еверард потер підборіддя.

— Богині смерті, мудрості й війни, еге ж? Дивно. Аси, тобто боги-небожителі чоловічої статі, мали б уже давно відсунути на друге місце тих давніх хтонічних божеств… А що Таціт каже про події в самому Римі й деінде?

— Загалом те саме, що й у першій версії. Часто іншими фразами. Діалоги та низка епізодів теж відрізняються, але стародавні й середньовічні хроністи нерідко просто вигадували їх або ж переказували легенди, які могли значно відійти від справжніх подій. Ці відхилення не доводять, що історія змінилася.

— Хіба що для германських племен. Але тоді територія їхнього проживання була дикою пущею. Хай що там відбувалося протягом перших кількох десятиліть, це не мало б сильно зачепити розвинуті цивілізації. Хоча довгострокові наслідки…

— Вони не були значні, правда ж? — Голос жінки тремтів. — Ми досі тут, ми досі існуємо, адже так?

Еверард глибоко затягнувся люлькою.

— Поки що. І це «поки що» не має сенсу ні в англійській, ні в нідерландській, ні в будь-якій іншій мові. Але не поспішаймо переходити на темпоральну. Ми маємо аномалію, яку треба розслідувати. Наважуся припустити, що раніше — так, «раніше» теж не має сенсу — її просто не помічали через час виникнення. Майже вся увага зосереджена деінде. 69-й і 70-й роки від Різдва Христового. Це не лише роки повстання північних народів. І не лише період, коли Ґуан V[156] зміцнював панування Пізньої Хань, чи Сатавахани[157] завойовували Індію, чи Вологез І[158] боровся з власними повстанцями й загарбниками в Персії. (Я переглянув хроніки, перш ніж вирушити сюди. Нічого ніколи не відбувається без зв’язку з іншими подіями.) І не лише той час, коли Рим розшматовував сам себе на клапті, після того як легіонери зрозуміли, що імператорів можна саджати на престол не лише в столиці, а будь-де. Ні, це був час Юдейської війни. Саме вона затримала Веспасіана та його сина Тіта на Близькому Сході після їхньої перемоги над Вітеллієм. Повстання юдеїв, його криваве придушення, зруйнування Третього храму[159] — разом з усіма тими наслідками, які це мало для майбутнього, для юдаїзму, християнства, Римської імперії, Європи, цілого світу.

— Вузловий момент, так? — прошепотіла Флоріс.

Еверард повільно кивнув. Якимось чином йому вдавалося зберігати зовнішній спокій.

— Сили Патруля зосереджені на охороні Палестини. Можете собі уявити, які пристрасті вирують довкола тих подій протягом скількох століть. Фанатики й авантюристи, які прагнуть змінити те, що сталося в Єрусалимі; юрми дослідників, через яких зростає ймовірність фатальної помилки; сама ця ситуація — безліч причин, що ведуть до неї, і безліч наслідків, що виходять з неї… Не стверджуватиму, що розуміюся на фізичних процесах, але я цілком вірю тому, чого нас навчали: у такі моменти континуум особливо вразливий. Навіть так далеко, у варварській Германії, реальність нестабільна.

— Але що могло її порушити?

— Ось це ми і маємо з’ясувати. Може, хтось користується тим, що Патруль заклопотаний іншими справами. Може, випадковість, може… не знаю що. Мабуть, хіба що данелліанець спромігся б перелічити всі можливості. Наше завдання… — Еверард перевів дух. — Позаяк нема якогось малоймовірного, але заспокійливого пояснення, на кшталт підробки, отже, ці дві версії «Історії» — це… раннє попередження. Знак, брижі, що розійшлися на поверхні континууму від зміни, щось, що може мати наслідки, які змусять історію потекти іншим річищем, доки врешті ні ви, ні я, ні все, що довкола нас, ніколи не існуватиме — якщо тільки ми не зважимо на це попередження й не вживемо заходів, щоб ця зміна не відбулася… О Боже, перейдімо краще на темпоральну.

Флоріс уп’ялася поглядом у свою чашку.

— Це може зачекати? — ледь чутно запитала вона. — Мені треба поміркувати, звикнутися. Досі це для мене була лише теорія. Я провадила свою роботу, як… як дослідник з дев’ятнадцятого століття в африканських нетрях. Так, я мусила поводитися обачно, але мені казали, що не так легко порушити перебіг подій і все, що я роблю, звісно, у розумних межах, «завжди» буде частиною минулого. Сьогодні немов під моїми ногами розчахнулася земля.