Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 19)
«РОРШАХ» ВИКЛИКАЄ КОРАБЕЛЬ,
ЩО НАБЛИЖАЄТЬСЯ З АЗИМУТОМ 116°,
СХИЛЕННЯМ 23°. «ТЕЗЕЮ», ВІТАЮ.
«РОРШАХ» ВИКЛИКАЄ КОРАБЕЛЬ,
ЩО НАБЛИЖАЄТЬСЯ…
Вона розшифрувала це бісове повідомлення. Уже. Навіть відповіла:
ВІТАЮ, «ТЕЗЕЮ». РАДИЙ БАЧИТИ.
Вона впоралися швидше, ніж за три хвилини. Чи то пак вони впоралися швидше, ніж за три хвилини: чотири відокремлені особистості з повноцінною свідомістю та декілька дюжин підсвідомих семіотичних модулів, що працювали паралельно, вправно вирізьблені з одного шматка сірої матерії. Тепер я міг зрозуміти, чому хтось наважився вдатися до такої наруги над власним мозком, якщо це дає такий неймовірний результат.
До цієї миті я навіть не був упевнений, що виживання — достатньо вагома причина для такого розщеплення.
—
ВАМ СЛІД ТРИМАТИСЯ НА ВІДДАЛІ. СЕРЙОЗНО.
ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНЕ МІСЦЕ.
Ці слова привернули увагу. Бейтс і Шпіндель на мить завагалися у своїх власних ментальних просторах і зазирнули до Джеймс.
НАДТО БЛИЗЬКО Й НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ВАС.
УСКЛАДНЕННЯ НА НИЗЬКІЙ ОРБІТІ.
ЛЕТАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ. КАМІННЯ ТА РАДІАЦІЯ. ЯК ЗАБАЖАЄТЕ. Я З ЦИМ МОЖУ ВПОРАТИСЯ, АЛЕ ТАКІ ВЖЕ МИ Є.
Я зазирнув під транскрипцію в канал, звідки вона надходила. «Тезей» перетворив частину вхідного променя на звукову хвилю за кольоровим кодуванням. Отже, голосова комунікація. Вони
Звісно ж, я не міг встояти.
— Між нами, друзями, гаразд? Ви прибули до нас на свято?
Англійська мова. Людський голос, чоловічий.
— Ми прибули для дослідження, — відповіла Банда голосом, що належав «Тезею». — Ведемо пошук істот, які надіслали об’єкти в довколасонячний простір, для налагодження з ними діалогу.
— Перший контакт. Звучить як привід для святкування.
Я двічі перевірив джерело інформації. Ні, це не переклад. Це справжній необроблений сигнал, що надходив від «Роршаха» — так він себе називав. Принаймні, частина сигналу. Були ще й інші елементи, не акустичні, закодовані у промені.
Я переглядав їх, коли Джеймс знову заговорила:
— Запитую інформацію щодо вашого святкування.
Це був стандартний міжкорабельний протокол встановлення зв’язку.
— Вам цікаво? — гучніше запитав тепер уже молодший голос.
— Так.
— Справді?
— Так, — терпляче повторила Банда.
— Хто ти?
Секундне вагання.
— Це «Тезей».
— Я знаю це, прототипе. — Тепер китайською. — Хто
Жодних очевидних змін у тональності, але водночас голос став суворішим.
— Це Сьюзан Джеймс. Я…
— Тобі тут не сподобається, Сьюзан. Це пов’язано з фетишистськими релігійними віруваннями. Тут проводяться небезпечні ритуали.
Джеймс закусила губу.
— Просимо уточнення. Ми в небезпеці через ці ритуали?
— Цілком можливо.
— Просимо уточнення. Небезпеку становлять ритуали чи середовище на низькій орбіті?
— Середовище порушень. Тобі варто бути уважною, Сьюзан. Неувага передбачає байдужість, — сказав «Роршах». — Або неповагу, — додав він за мить.
У нас було чотири години, перш ніж Бен закрив об’єкт. Чотири години безперервного спілкування, яке виявилося значно простішим, ніж будь-хто міг сподіватися. Зрештою, він розмовляв нашою мовою. Він регулярно повторював ввічливе занепокоєння нашим добробутом. І все ж, попри всю простоту людської мови, він розповів нам надзвичайно мало. За чотири години він примудрився уникнути прямої відповіді на запитання, що стосувалися будь-якої теми, окрім як надзвичайної небажаності близького контакту, й до часу, коли об’єкт зник, ми так і не з’ясували чому.
Посеред розмови на палубу опустився Сарасті. Його ноги не торкалися сходів. Він простягнув руку і схопився за поручень, щоб відновити рівновагу під час приземлення, і лише трішки заточився. Якби я наважився на таке, то стрибав би в результаті палубою, наче камінчик у бетонозмішувачі.
Решту розмови вампір стояв як укопаний. Його обличчя застигло, а очі ховалися під оніксовими окулярами. Коли сигнал «Роршаха» обірвався на півслові, він жестом зібрав нас навколо столу.
— Він говорить, — зауважив вампір.
Джеймс кивнула.
— Багато не каже, лише просить нас триматися оддалік. Голос належить дорослому чоловікові, але його ймовірний вік змінювався кілька разів.
Він все це й так чув.
— Структура?
— Він чітко дотримується міжкорабельних протоколів. Його словниковий запас значно ширший, ніж можна було б скомпонувати зі стандартного базікання між кількома пілотами, а отже, вони як мінімум кілька років прослуховували наш внутрішньосистемний трафік. З іншого боку, якби вони прослідковували розважальні програми, то їхній запас був би ще ширшим, а тому можна зробити висновок, що вони прибули після Доби Ефірного мовлення.
— Наскільки вправно вони послуговуються наявним у них словниковим запасом?
— Вони вдаються до фразово-структурної граматики, підтримують зв’язок між реченнями. Рекурсія за Хомським[61] налічує щонайменше чотири рівні в глибину, і я не бачу перешкод до її поглиблення, якщо контакт продовжиться. Це не папуги, Юкко. Вони знають правила. Те ім’я, наприклад…
— «Роршах», — буркнула Бейтс. Кісточки її пальців хруснули, коли вона стиснула м’ячик. — Цікавий вибір.
— Я перевірив журнал. На Марсіанській Петлі є вантажний корабель-антимерник[62] з такою ж назвою. Хай би з ким ми розмовляли, але вони себе самі вважають кораблем, саме тому й позичили одну з наших назв.
Шпіндель, який щойно примчав з камбуза, гепнувся у крісло біля мене. В його руці, немов желе, виблискувала кулька з кавою.
— Але чому саме ця назва з усіх внутрішньосистемних кораблів? Здається надто символічною як для випадкового вибору.
— Не думаю, що вибір випадковий. Незвичайні назви кораблів викликають коментарі. Пілот «Роршаха» виходить на зв’язок з іншим кораблем, а інший корабель відповідає щось на кшталт «О Господи, що за ім’я в тебе, Роршаху» — і починає імпровізувати, пригадуючи походження імені, і все це відбувається в ефірі. Якщо хтось підслухав ту балачку, то він з’ясував не тільки назву, а й предмет, до якого вона має стосунок, а також виловив частину значення з контексту. Можливо, наші інопланетні друзі перебрали половину реєстру і вирішили, що «Роршах» — краща назва для чогось невідомого, ніж, скажімо, космічний корабель «Джеймі Метьюз».
— Ревно дбають про свою територію і до того ж розумні, — скривився Шпіндель, витягуючи чашку з-під крісла. — Просто неймовірно!
Бейтс знизала плечима.
— Може, і дбають про територію, але ж необов’язково агресивні. Цікаво, чи зможуть вони справді завдати нам шкоди, якщо захочуть.