Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 21)

— Мені шкода бідного сучого сина, — якось сказав він ще на тренуванні.

Дехто вважав би це абсурдним. Чоловік, який настільки тісно зрісся з машиною, що його власні рухові навички занепали через брак належного харчування і догляду; чоловік, що слухав через рентген та бачив у тінях ультразвуку, настільки зіпсований усілякими модифікаціями, що без сторонньої допомоги навіть не здатний відчути кінчики власних пальців, — і цей чоловік міг відчувати жалість до когось іще, не кажучи вже про хижака з інфрачервоними очима, створеного вбивати людей без жодного докору сумління?

— Не часто зустрінеш когось, хто співчував би соціопатам, — зауважив я.

— А варто було б. Ми принаймні, — він махнув рукою, і якийсь віддалений сенсорний кластер з іншого боку стимулятора загудів і повернувся — обираємо собі імплантати. А вампірам доводиться бути соціопатами. Вони надто схожі на свою здобич — багато систематиків навіть не вважають їх підвидом. Ти знав про це? Вони не надто далеко відійшли від нас, щоб досягнути повної репродуктивної ізоляції. Тож, можливо, це радше синдром, аніж раса. Просто купка вимушених канібалів з постійним набором дефектів.

— І як же це…

— Якщо єдине, що ти можеш їсти, — це представники твого власного виду, співчуття зникає першим. Для них психопатія — це не відхилення, втямив? Лише стратегія виживання. Але від вампірів у людей досі сипле морозом поза шкірою, тож ми заковуємо їх у ланцюги.

— Гадаєш, нам варто було виправити глюк з хрестами?

Усі знали, чому ми цього не зробили. Тільки дурень воскрешатиме почвару без запобіжників. У вампірів вони вбудовані: без антиевклідиків Сарасті мав би великі проблеми, щойно придивися б пильніше до чотирипанельної віконної рами.

Але Шпіндель похитав головою.

— Ми не могли виправити його. Точніше, могли, — уточнив він, — але ж глюк у зоровій зоні кори. І пов’язаний з їхнім омні-савантизмом. Виправ його — і вимкнеш їхні навички розпізнавання зразків. Навіщо тоді було взагалі їх оживляти?

— Я не знав цього.

— Ну, принаймні така офіційна версія, — він замовк на хвилинку і криво осміхнувся. — І знову ж таки, ми без особливих труднощів виправили вади у синтезі протокадерину[64], коли це було потрібно нам.

Я зиркнув на субтитри. Уважний до контексту, КонСенсус показав мені протокадерин ε-Υ — магічний білок мозку людини, який вампіри ніколи не могли синтезувати. Це та причина, чому вони за відсутності людської здобичі не переорієнтувалися на бородавочників та зебр, тож наше відкриття Прямого Кута визначило їхню долю.

— У будь-якому разі, мені здається, що він… якийсь пригнічений, — куточок Шпінделевого рота нервово смикнувся. — Самотній вовк у товаристві овець. Мабуть, ти теж почувався б пригніченим?

— Але їм не подобається товариство, — нагадав я. — Вампірів однієї статі краще взагалі не зводити разом — ну хіба що ти прийматимеш ставки на результат кривавого бенкету. Вони самотні мисливці і дуже ревно охороняють свою територію. Мінімально прийнятне співвідношення між хижаком і здобиччю — один до десяти, а ось людська здобич доволі рідко траплялася у плейстоцені, тож головною загрозою для їхнього виживання стала внутрішньовидова конкуренція. Природний відбір так і не навчив їх грати на одному полі.

Та моя думка зовсім не збентежила Шпінделя.

— Але ж це не означає, що він не може почуватися самотньо, — наполягав він. — Просто він не може виправити проблему.

Вони знають музику, але не слова.

Ми скористалися дзеркалами — величезними круглими та параболічними штуками, кожне надзвичайно тонке і втричі вище за людину. «Тезей» наштампував їх і причепив до хлопавок, наповнених дорогоцінною антиматерією, запаси якої на наших складах неухильно вичерпувалися. За дванадцять годин до контакту корабель розкидав їх, наче конфеті, по точних балістичних траєкторіях, і коли вони опинилися на достатньо далекій відстані, підпалив. Вони розлетілися навсібіч, розсипаючи гамма-іскри, аж доки не вигоріли до останку. А тоді полетіли по інерції через порожнечу, розгортаючи різнобарвні крила, немов бабки.

На величезній відстані від них чотириста тисяч інопланетних машин кружляли і згорали, здається, навіть їх не помітивши.

«Роршах» завис лише за півтори тисячі кілометрів над атмосферою Бена, за сорок годин описуючи його орбітою швидке нескінченне коло. До того часу, коли він знову потрапив у наше поле зору, дзеркала вже вийшли із зони повної сліпоти. КонСенсус здобув великий план екваторіальної зони Бена. Яскравою діаграмою навколо нього спалахували іконки дзеркал, наче розсипані фасетки велетенського складного ока. Та вони не могли гальмувати. Хоч би на яку висоту піднялися дзеркала, вони там довго не затримаються.

— Ось там, — сказала Бейтс.

Ліворуч на сцені зринув міраж, крихітна плямка бурхливого хаосу, не більша за ніготь, якщо дивитися з відстані витягнутої руки. Вона не могла нам нічого розповісти, однак світло відбивалося від дюжин далеких скелець, кожне з яких побачило заледве більше, ніж наш останній зонд — трохи викривлену невидимою призмою зону темних хмар, — кожне дзеркало відбивало сигнал інакше. Капітан просіяв небесні спалахи та зшив із них складну панораму.

Почали проступати окремі деталі.

Спершу — тьмяне срібло тіні, невеличка ямка, що майже губилася в бурхливому вареві екваторіальних хмар. Обертання планети ледь-ледь відкрило її — як камінець у потоці, застряглий у хмарах невидимий палець, по обидва боки якого від дотичного напруження і турбулентності рвалися шари хмар. Шпіндель примружився.

— Флокульний[65] ефект.

Субтитри підказали, що він говорить про сонячну пляму, вузол у магнітному полі Бена.

— Вище, — сказала Джеймс.

Над тією ямкою щось плавало у хмарах, неначе океанський лід, під тиском якого прогинається поверхня води. Я збільшив зображення: порівняно з субкарликом Оаса, в десять разів важчим за Юпітер, «Роршах» видавався крихітним.

Але порівняно з «Тезеєм» — він був велетенським.

Не просто тор, а клубок розміром з місто з переплетеного скловолокна, петель, мостів і тонких шпилів. Звісно ж, текстура поверхні була ілюзією. КонСенсус просто запакував загадковий предмет у відображення тла. І все ж таки, на свій темний, лиховісний лад «Роршах» був прекрасним. Кубло обсидіанових змій і димчасті кришталеві шпичаки.

— Він знову заговорив, — доповіла Джеймс.

— Відповідай, — сказав Сарасті і залишив нас.

Так вона і зробила. Доки Банда розмовляла з артефактом, усі решта за ним шпигували. З часом зображення погіршилося: дзеркала сходили із заданих траєкторій і ракурс щомиті погіршувався, але КонСенсус тим часом наповнювався інформацією. «Роршах» важив 1,8х10¹⁰ кілограмів, а його загальний об’єм становив 2,3х10⁸ кубічних метрів. Судячи з радіозавивання й флокульного ефекту, його магнітне поле було в десять разів потужнішим, ніж сонячне. На диво, шматки розрізненого зображення були достатньо чіткими, щоб виявити спіральні борозни, що посмугували його структуру. («Послідовність Фібоначчі[66], — доповів Шпіндель, зиркнувши на мене оком, що смикалося. — Принаймні вони не зовсім чужинні».) Сферичні протуберанці «прикрашали» вершини щонайменше трьох з незліченних шипів «Роршаха». Борозни у цих зонах лежали не так щільно, неначе набрякла від інфекції і розтягнута шкіра. Перш ніж одне з найважливіших дзеркал зникло з нашого поля зору, воно показало ще один шпичак, розколотий на третину довжини. У вакуумі мертво й нерухомо висіли шматки розірваної матерії.

— Благаю, — тихо промовила Бейтс, — Скажіть мені, що це не те, на що схоже.

Шпіндель усміхнувся.

— Спорангій[67]? Сім’яний стручок? А чому б і ні?

Можливо, «Роршах» і не розмножувався, але він, без сумніву, ріс, підгодовуючись постійним потоком уламків з аккреційного пояса Бена. Ми були достатньо близько, щоб роздивитися процес абсолютно чітко: скелі, гори й камінці падали, наче осад, стікали у водовідвід. Часточки, що потрапляли на артефакт, просто застрягали в ньому. «Роршах» поглинав здобич, неначе величезна метастатична пухлина. Поглинута маса, вочевидь, перероблялася всередині й передавалася до зон верхівкового росту. Судячи з мікроскопічних змін в алометрії артефакту, він ріс із кінчиків гілок.

Процес ні на мить не спинявся: «Роршах» виявився ненажерою.

Він був дивним атрактором у міжзоряній порожнечі. Траєкторії падіння каменів були абсолютно хаотичними — і водночас неймовірно точними. Неначе якийсь кеплеріанський сенсей запустив усю систему, як астрономічну заводну іграшку. Надав їй руху — а решту віддав на відкуп інерції.

— Не думала, що таке можливо, — сказала Бейтс.

Шпіндель знизав плечима.

— Та ну, хаотичні траєкторії так само детерміновані, як і будь-які інші.

— Але ж це не означає, що їх можна передбачити, а тим паче впорядкувати ось так, — яскраві розвідувальні дані відбилися від голеної голови майора. — Необхідно було б знати вихідне положення мільйона змінних з точністю до десяти знаків. Буквально.

— Ага.

— Навіть вампіри на таке не здатні. І квантові комп’ютери також.

Шпіндель знизав плечима, наче маріонетка.

Особистості Банди змінювалися, танцюючи з якимось невидимим партнером, що — попри всі зусилля — не повідомляв нам нічого вартіснішого, ніж нескінченні варіації на тему «Вам тут справді не сподобається». На всі запитання чужинці відповідали іншими запитаннями, примудряючись при цьому вдавати, буцімто вони дають відповідь.