Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 23)

— Тоді що це? Голосова пошта?

— Взагалі-то, — повільно мовив Шпіндель, — це називається китайською кімнатою…

«Чорт, давно вже час», — подумав я.

Я знав усе про «китайські кімнати». Я сам був такою кімнатою. Щиро кажучи, я навіть не приховував цього і сам розповідав усім, хто цікавився й запитував мене.

Озираючись назад, скажу, що, можливо, іноді це було хибною стратегією.

— Як ти взагалі можеш розповідати решті з нас про передові досягнення науки, якщо і сам до пуття не розумієш? — запитала Челсі, коли між нами ще все було добре. Перш ніж вона пізнала мене краще.

Я знизав плечима.

— Моя робота не полягає у тому, щоб їх розуміти. Якби це було можливо, то вони були б не такими уже й передовими. Я просто, скажімо так, перекладач.

— Так, але як ти можеш щось перекладати, якщо сам не розумієш?

Звичне запитання того, хто не в темі. Люди ніяк не можуть зрозуміти, що форма наділена власним сенсом, відокремленим від семантичного змісту, що прилипає до її поверхні; якщо правильно застосовувати топологію, зміст просто… виникає сам по собі.

— Ти чула коли-небудь про «китайську кімнату»? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Тільки краєм вуха. Це щось давнє, чи не так?

— Їй не менше століття. Насправді це софізм, аргумент, що гіпотетично може спростувати правильність тестів Тьюрінга. Якогось типа лишають у зачиненій кімнаті. Крізь щілину в стіні він отримує аркуші з дивними закарлючками. Також він отримує доступ до бази цих закарлючок і переліку правил, які вказують, як поєднувати їх між собою.

— Граматика, — сказала Челсі. — Синтаксис.

Я кивнув.

— Штука в тому, що піддослідний гадки не має, чим є ті закарлючки чи яку інформацію вони можуть містити. Знає тільки, що коли натрапить на значок «дельта», то мусить взяти п’яту і шосту закарлючки з файлу «тета», а тоді об’єднати їх з іншою карлючкою з файлу «гамма». Так він вибудовує відповідь і записує її на листочку, який всовує назад у щілину і відпочиває до наступного сеансу. «Повторювати, доки м’ясо не стане просмаженим і соковитим».

— І так він підтримує розмову, — здогадалася Челсі. — Гадаю, китайською наш дослід називався б іспанською інквізицією.

— Саме так. Ідея полягає в тому, що ти використовуєш алгоритми зіставлення зі зразками, щоб брати участь у розмові, коли й гадки не маєш, що кажеш. Залежно від того, наскільки ґрунтовні твої правила, ти можеш пройти тест Тьюрінга. Тебе можуть вважати розумним і говірким, а ти навіть не знатимеш мови, якою спілкуєшся.

— Це і є синтез?

— Лише та його частина, що передбачає спрощення семіотичних[68] протоколів. І лише теоретично. По суті, я отримую дані кантонським діалектом, а відповідаю німецькою мовою, тому що я радше провідник, аніж учасник бесіди. Але принцип ти зрозуміла.

— Але як утримати в пам’яті всі ці правила та протоколи? Їх же, певно, мільйони.

— Як і будь-що інше. Коли ти вивчив правила, то робиш це несвідомо. Це як кататися на велосипеді чи пінгувати ноосферу. Ти взагалі не задумуєшся про протоколи — радше уявляєш, як поводяться твої об’єкти.

— Гм, — у кутиках її рота заграла напівусмішка, — але тоді йдеться не зовсім про софізм. Усе дуже просто: насправді ти не розумієш ні кантонського діалекту, ні німецької.

— Розуміє система. Уся кімната, кожна її частина. Хлопець, що переписує карлючки, — лише один з її компонентів. Ти ж не вважаєш, що один-єдиний нейрон у твоїй голові може розуміти англійську?

— Іноді більше одного я не можу на це підписати. — Челсі похитала головою. Вона не мала наміру відступатися. Я бачив, як вона сортує питання в пріоритетному порядку. І я відчував, як вони стають усе особистішими…

— Повертаючись до теперішнього моменту, — змінив я тему, — ти хотіла показати мені, як це робиться пальцями…

Лукава посмішка стерла з її обличчя всі запитання.

— О, ну звісно…

Прив’язуватися — надто ризиковано. Забагато всього збиває з пантелику. Якщо ти прив’язуєшся до системи, за якою спостерігаєш, всі твої інструменти вкриваються пилом та іржею.

Але як доведеться, ними ще можна скористатися.

— Воно зараз ховається, тому що вразливе, — сказав Сарасті. — Отже, час іти.

Це була не стільки новина, скільки оцінка: ми вже кілька днів наближалися до Бена. Але, можливо, гіпотеза «китайської кімнати» посилила його рішучість. У будь-якому разі, скориставшись тим, що «Роршах» знову заховався за планетою, ми приготувалися вивести нашу нав’язливість на новий рівень.

«Тезей» постійно був у тяжі: на його фабриці визрівав універсальний зонд, розвиток якого було призупинено перед самим народженням — на випадок, якщо для виконання місії знадобиться щось непередбачуване. Десь між інструктажами Капітан прийняв пологи, модифікувавши пристрій для близького контакту і польової роботи. За добрих десять годин до передбачуваної появи «Роршаха» зонд із великим перевантаженням пролетів униз, затесався в потік камінців і заснув. Якщо наші розрахунки правильні, то, перш ніж він прокинеться, його не розтрощить якийсь випадковий уламок. Якщо все піде добре, то інтелект, що керував рухами багатомільйонного ансамблю, не помітить додаткового танцюриста. Якщо нам просто поталанить, то міріади скіммерів, що перебувають у полі зору, не запрограмовано як виказувачів.

Це прийнятні ризики. Якщо ми не готові до них, то треба було лишитися вдома.

Тож ми чекали: четверо оптимізованих гібридів, що давно перетнули межу звичайних людських можливостей, та один вимерлий хижак, що командував нами, замість того щоб зжерти живцем. Ми чекали, доки «Роршах» вийде на новий віраж. Зонд повільно падав — наш посол до небалакучого співрозмовника…

Чи, якщо Банда мала рацію, дрібний злодюжка, що мав відчинити двері порожньої квартири.

Шпіндель назвав його «чортиком з табакерки» — на честь дуже давньої дитячої іграшки, яка не заслужила навіть згадки в КонСенсусі. Ми падали за ним, дотримуючись практично балістичної траєкторії. Ми ретельно розрахували імпульс та інерцію, щоб проскочити крізь хаотичне мінне поле аккреційного пояса Бена.

Але Кеплер би не впорався сам: «Тезей» раз по раз гудів, запускаючи реактивні двигуни системи орієнтації. Коли Капітан коригував наш спуск у вир, вздовж хребта долинало тихе гуркотіння.

«Ще жоден план не пережив зустрічі з ворогом», — спало мені на думку, але я не знав, звідки ця цитата[69].

— Ось він, — мовила Бейтс. Біля Бена з’явилася плямка. Дисплей миттєво наблизив її. — Запуск програми на зближення.

«Тезей» досі не бачив «Роршаха», хоч ми перебували дуже близько і ще наближалися. Але паралакс хоч трішки зняв шори з очей зонда, демонструючи шпилі та димчасті скляні спіралі, які раз по раз зникали. Нескінченно плаский горизонт Бена лишався наполовину видимим крізь прозору товщу. Зображення тремтіло, крізь КонСенсус проходили хвилеформи.

— Оце так магнітне поле, — зауважив Шпіндель.

— Гальмуємо, — доповіла Бейтс. «Чортик» м’яко повернув назад і ввімкнув ліхтарик. На тактичній діаграмі почервонів індикатор зміни швидкості.

Цього разу тілом Банди заправляла Саша.

— Вхідний сигнал, — повідомила вона. — Такий самий формат.

Сарасті клацнув язиком:

— Прийняти.

«Роршах» — «Тезею». Вітаю ще раз, «Тезею».

Цього разу голос належав жінці середнього віку.

Саша усміхнулася:

— Бачите? Вона зовсім не ображена, попри товстий волохатий пісюн.

— Не відповідай, — наказав Сарасті.

— Тягу вимкнено, — доповіла Бейтс.

«Чортик», що летів за інерцією, чхнув. В напрямку цілі у безодню полетіли срібні часточки: мільйони компасних голок, блискучих і чудово відбивальних, зникли так швидко, що «Тезей» порівняно з ними взагалі не рухався. Мить — і їх вже не було. Зонд дивився, як вони вилітають, двічі за секунду скануючи кожен градус небосхилу лазерними очима та спостерігаючи за кожним відбитим спалахом. Тільки спершу ці голки летіли по прямій лінії, а потім вони почали згортатися в спіралі Лоренца, вигинатися дивними дугами й входити у штопор, віднесені новими дивовижними траєкторіями на межі можливого. Контури магнітного поля «Роршаха» потрапили в КонСенсус — на перший погляд, вони були схожі на щільні шари скляної цибулі.

— Тадам, — буркнув Шпіндель.

Якщо придивитися уважніше, цибуля виявляється червивою. З’являються випинання, довгі зміїсті енергетичні тунелі, що фрактально розгалужуються на кожному рівні.

— «Роршах» — «Тезею». Вітаю, «Тезею». Ви на зв’язку?

У голографічній вставці біля головного дисплея виринув трикутник: «Тезей» — на вершині, «Роршах» і «чортик» позначали коротку основу.

— «Роршах» — «Тезею». Я тебе ба-а-а-ачу…

— Її голос звучить набагато безтурботніше, ніж його.

Саша зиркнула на Сарасті, але не додала: «Ви впевнені?» Однак сама вона вже почала задумуватися. Тепер, коли шляху назад не було, вона почала осмислювати можливі наслідки помилки. Звісно, це треба було робити набагато раніше, але, як для Саші, це вже й так був прогрес.

До того ж ухвалювати рішення належало Сарасті.

У магнітосфері «Роршаха» почали з’являтися величезні петлі. Невидимі для людського ока, їхні обриси швидко зникали навіть на тактичній діаграмі. Часточки були розкидані так далеко, що Капітанові доводилося гадати. Нові макроструктури висіли в магнітосфері, наче кардани величезного примарного гіроскопа.

— Я бачу, ви не змінили курсу, — зауважив «Роршах». — Ми б не радили вам продовжувати зближення. Серйозно. Заради вашої ж безпеки.