Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 25)

Якийсь час вони мовчки плавали за перегородкою.

— Принаймні, захисне покриття витримало, — зрештою сказав Шпіндель. — Уже щось.

Він казав не тільки про «чортика». Корпус нашого корабля було вкрито шаром такого самого матеріалу. Він на дві третини вичерпав наші запаси антиматерії, але ніхто не хотів довіряти захист корабля звичному магнітному полю перед обличчям сил, що так легко граються з електромагнітним спектром.

— А що робити, якщо вони на нас нападуть? — запитала Мішель.

— Вивчати, що зможемо і доки зможемо. Відбиватися. Доки зможемо.

— Якщо ми зможемо. Поглянь туди, Ісааку. І байдуже, ембріон воно там чи ні. Скажи, що ми не безнадійно відстали.

— Відстали — це точно. А ось безнадійно — навряд чи.

— Раніше ти не це казав.

— І все одно завжди є спосіб перемогти.

— Якби таке сказала я, ти б дорікнув, що я видаю бажане за дійсність.

— Якби таке сказала ти, можливо. Але ж це мої слова, а отже, спрацьовує теорія ігор.

— Знову теорія ігор? Господи, Ісааку.

— Ні, послухай. Ти ставишся до прибульців так, наче вони якийсь різновид ссавців. Істоти, здатні дбати, піклуватися про своє потомство.

— А з чого ти взяв, що вони не здатні?

— Тому що неможливо захистити дітей, які перебувають на відстані світлових років від тебе. Вони самі по собі, навколо — великий, холодний і небезпечний всесвіт, тож більшість із них просто не виживуть, розумієш? Найкраще, що ти можеш зробити, — це наплодити мільйони дітей і втішатися думкою, що бодай кільком із них випадково пощастить. Ссавці так не мислять, Міш. Якщо вдатися до земного порівняння, то вони радше насіння кульбабки. Або ж ікринки оселедця.

Тихе зітхання.

— Отже, вони міжзоряні оселедці. Та це не означає, що вони не можуть нас розчавити.

— Але вони нічого не знають про нас, принаймні, не знали раніше. Насіння кульбаби гадки не має, з чим зіткнеться, коли проросте. Може, навколо буде пустка. Можливо, якісь хирляві будяки, занесені вітром. Ну або щось таке, що швиргоне його аж до Магелланових хмар. Воно нічого не знає, а стратегії, яка б гарантувала виживання за будь-яких обставин, просто не існує. Те, що допоможе тобі взяти гору над одним гравцем, може виявитися причиною поразки у грі з іншим. Тож найкраще, що ти можеш зробити, це перетасувати стратегії, спираючись на імовірності. Це гра міченими картами, але вона дасть найкращий середній результат за всю гру. Хоча, звісно, ти часом помилятимешся й обиратимеш хибну стратегію. Така ціна питання. І це означає — справді означає! — що слабкі гравці не просто можуть виграти, змагаючись із сильними, а вони обов'язково виграватимуть хоча б іноді.

Мішель пирхнула.

— Оце твоя теорія ігор? Камінь-ножиці-папір зі статистикою?

Певно, Шпіндель не збагнув посилання. Він мовчав достатньо довго, щоб викликати субтитри, а тоді заіржав, наче кінь:

— Камінь-ножиці-папір! Саме так!

Мішель з хвильку перетравлювала почуте.

— Це дуже мило з твого боку, але такий підхід спрацьовує лише в тому разі, якщо інша сторона грає наосліп, але їм зовсім немає потреби поводитися так, адже вони заздалегідь знають, з ким мають справу. Любий, у них дуже багато інформації про нас…

І вони погрожували Сьюзан. Саме їй.

— Вони знають не все, — наполягав Шпіндель. — А принцип працює для будь-якого сценарію, що передбачає неповну інформацію, а не лише абсолютне незнання.

— Але не так ефективно.

— Хоча б якось, і це вже дає нам шанс. Байдуже, наскільки ти вправний у покері, коли доходить до здавання карт. Імовірність отримати ті чи ті карти — приблизно однакова.

— То ось у що ми граємо! В покер.

— Дякуй, що не в шахи. Тоді б у нас не лишилося й крихти надії.

— Зажди-но, у нашій парі оптимістом маю бути я.

— Так і є. Я просто фаталістично життєрадісний. Усі ми ввійшли в цю історію на середині, виконаємо свої ролі настільки добре, наскільки це взагалі можливо, — і помремо до того, як вона скінчиться.

— Упізнаю мого Ісаака. Майстра безнадійних сценаріїв.

— Перемогти можливо. Виграє той, хто вгадає, що саме станеться.

— Отже, ти просто вгадуєш.

— Ага. От тільки складно висувати обґрунтовані здогади без інформації. А ми, можливо, найпершими дізнаємося, що трапиться з усім людством. Я б сказав, що ми завиграшки проходимо у півфінал.

Мішель довго мовчала, а коли відповіла, я не розчув її слів.

Шпіндель також.

— Даруй?

— Ти казав, з непомітного в нездоланного. Пам’ятаєш?

— Угу. Випускний бал «Роршаха».

— Як думаєш, скоро?

— І гадки не маю. Але не думаю, що ми проґавимо цю подію. Тому я вважаю, що воно не нападало на нас.

Вочевидь, Мішель запитально глянула на Шпінделя.

— Бо якби він таки напав, це не було б лагідним лясканням по жопці, — відказав він. — Коли сучий син виросте, ми дізнаємося про це.

Якийсь рух позаду. Я обернувся у вузькому коридорчику і ледь зміг потамувати крик: щось багаторуке на мить з’явилося, а тоді зникло з поля зору, кинувшись за ріг.

Та не було його там. Просто не могло бути. Привиділося.

— Ти це чула? — запитав Шпіндель, але я втік на корму раніше, ніж вона встигла відповісти.

Ми спустилися так низько, що вже не бачили диска неозброєним оком і ледь могли роздивитися кривизну поверхні. Ми падали до стіни, бурхливого простору темних грозових хмар, що простягалися навсібіч до нового, безкінечно далекого горизонту. Бен заповнив собою половину всесвіту.

А ми й досі падали.

Далеко внизу «чортик» вчепився у зморшкувату поверхню «Роршаха» колючими, як лапи гекона, посадковими гаками і розбив там табір. Він сканував ґрунт рентгеном та ультразвуком, постукував допитливими пальцями і прислухався до відлуння, встановлював крихітні вибухові заряди й вимірював резонанс від вибуху. Він розсівав зерна, наче пилок: тисячі крихітних зондів і сенсорів — незалежних, короткозорих, дурних і одноразових. Більшість з них приносилися в жертву сліпому випадку; тільки один зі ста міг протриматися достатньо довго, щоб передати придатні до використання телеметричні дані.

Доки наш піонер вивчав довкілля, «Тезей», падаючи з неба, вимальовував масштабні карти. Він випльовував тисячі власних одноразових зондів, розпорошував їх у небесах і збирав стереоскопічні дані з тисячі одночасних перспектив.

Результатами цієї строкатої мозаїки можна було помилуватися в барабані. Шкіра «Роршаха» на шістдесят відсотків складалася з надпровідних вуглецевих нанотруб. Його нутрощі були загалом порожніми, і в частині таких порожнин траплялася атмосфера. Жодна із земних форм життя не витримала б там і секунди. Навколо цієї конструкції та всередині неї вирували радіація та електромагнітні сили. На певних ділянках радіація була настільки потужною, що вона миттєво перетворила б незахищену плоть на попіл; у спокійніших заводях за цей самий час можна було просто померти. Заряджені часточки шмигали по невидимих бігових доріжках на релятивістських швидкостях, вириваючись із зазубрених отворів, кружляли в електромагнітних полях, сили яких вистачило б і для нейтронної зірки, вилітали на відкритий простір і знову пірнали в чорну масу. Деякі протуберанці набрякали й вибухали, випускаючи хмари мікрочасточок і, наче спорами, засіюючи ними радіаційні пояси. «Роршах» найбільше скидався на гніздо напівоголених переплетених між собою циклотронів.

Ні «чортик» внизу, ні «Тезей» вгорі не могли знайти точок для проникнення, окрім цих непрохідних проваль, що вивергали потоки заряджених часточок або знову їх поглинали. Хоч ми й наблизилися на максимально можливу відстань, не було видно жодних шлюзів, люків чи ілюмінаторів. Те, що нам погрожували через лазерний зв’язок, передбачало наявність оптичної антени чи пристрою для передачі даних, але навіть їх нам не вдалося знайти.

Головною особливістю машин фон Неймана є здатність до самовідтворення. Відкритим лишалося питання, чи відповідав цьому критерію «Роршах»: чи даватиме він насіння, розділятиметься або народжуватиме, досягнувши певної критичної межі, а чи він уже це зробив.

Одне з тисячі запитань. Зрештою — після всіх вимірювань, теоретичних підрахунків, підбивання підсумків і звичайних здогадів — ми вийшли на орбіту з мільйоном дрібних деталей і зовсім без відповідей. А щодо великих запитань, то напевне ми знали лише одне.

«Роршах» досі не стріляв.

— Мені здалося, він розумів, про що говорить, — зауважив я.

— Як на мене, у цьому й полягає основне питання, — відповіла Бейтс. Їй не було кому довіритися, вона ні з ким не вела таємних бесід, які можна було б підслухати, тож до неї я застосовував прямий підхід.

«Тезей» продовжував народжувати — по двох за раз. То були огидні на вигляд броньовані штуки, схожі на приплюснуті яйця, але розміром як два людські тулуби, й оснащені всіляким реманентом: антенами, оптичними портами й втяжними пилками. А також дулами зброї.

Бейтс збирала свої війська. Ми плавали перед головним портом фабрики в основі хребта «Тезея». Завод міг би з легкістю випльовувати піхотинців просто в трюм під панциром — вони у будь-якому разі зберігатимуться там, доки їх не викличуть, — але Бейтс оглядала кожного, перш ніж відправити його до одного з повітряних шлюзів, розташованих на кілька метрів вище у коридорі. Можливо, ритуал. Військова традиція. Навряд чи вона могла роздивитися щось, чого б не виявила базова діагностика.

— Чи не буде проблемою керування ними без участі твого інтерфейсу? — запитав я.