Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 20)

— Не знаю, — сказав Шпіндель. — Ці скіммери…

Майор махнула рукою.

— Великі кораблі маневрують повільно. Якби вони надумали пограти з нами в більярд, то ми побачили б це заздалегідь. — Аманда подивилася на людей за столом. — Слухайте, невже я одна вважаю все це дивним? Міжзоряна технологія, що трансформує більші за Юпітер планети й шикує метеорити, наче слонів на параді, — і вони ховаються? Від нас?

— Хіба що тут є хтось іще, — стривожено припустила Джеймс.

Бейтс похитала головою.

— Маскування було спрямованим. Воно було розраховане на нас, і тільки на нас.

— І навіть ми змогли побачити крізь нього, — додав Шпіндель.

— Саме так. Отже, вони перейшли до плану Б, який не передбачає нічого, окрім блефування й нечітких погроз. Я лише хочу сказати, що вони поводяться не як гіганти. Здається, «Роршах»… імпровізує. Навряд чи вони чекали на нас.

— Звісно, ні. Бернс-Колфілд…

— Навряд чи вони чекали на нас зараз.

— Гм, — Шпіндель перетравлював почуте.

Майор провела рукою по поголеній голові.

— Чому б це їм вважати, що ми просто відступимося, після того як дізналися, що нас надурили? Звісно ж, ми почнемо пошуки. Бернс-Колфілд може вважатися тільки тимчасовим заходом. Якби я була ними, то розраховувала б, що рано чи пізно ми сюди дістанемося. Але, здається, вони прорахувалися. Ми просто дісталися сюди раніше, ніж вони сподівалися — і заскочили їх зі спущеними штанами.

Шпіндель відкрив кульку та вилив її вміст у чашку.

— Доволі серйозний прорахунок як на таких розумак, так? — Під час контакту з гарячою рідиною голограма на чашці заблищала, нагадуючи засклілий від радіаційних відходів сектор Газа. Приміщення заповнив запах пластифікованої кави. — Особливо після того, як вони вивчили нас до квадратного метра, — додав він.

— І що ж вони побачили? Антимерників. Сонячні вітрила. Кораблі, яким потрібно купу років, щоб дістатися до пояса Койпера, і яким бракує ресурсів, аби вирушити далі. Телематерія на той час існувала тільки на симуляторах «Боїнгів» та півдюжині зразків. Складно помітити. От вони й подумали, щоб замилити очі, достатньо одного муляжа, і тепер у них є стільки часу, скільки потрібно.

— Потрібно для чого? — запитав Джеймс.

— А хай би для чого, — відповіла Бейтс. — Але ми вчасно нагодилися.

Шпіндель слабкою рукою підняв чашку і ковтнув. Кава тремтіла у ємності. Її поверхня колихалася й брижилася у слабкій гравітації. Джеймс невдоволено стиснула губи. Теоретично відкриті контейнери для рідин були заборонені у середовищах зі змінною гравітацією навіть для людей, які не мали проблем з координацією, як у Шпінделя.

— Отже, вони блефують, — зробив висновок Шпіндель. Бейтс кивнула.

— Принаймні я так думаю. «Роршах» досі будується. Імовірно, ми маємо справу зі своєрідною автоматичною захисною системою.

— Тобто ми можемо не зважати на таблички «Не ходити по газонах»? І просто перти напролом?

— Ми можемо дочекатися слушної миті та дозволити собі не тиснути на них.

— Гм, тобто хоча зараз ми й можемо впоратися з прибульцями, краще зачекати, доки корабель перетвориться з непомітного в нездоланного. — Шпіндель здригнувся і поставив каву на стіл. — Де ти вивчала військову тактику? В Академії рівних можливостей?

Бейтс проігнорувала кпини.

— Те, що «Роршах» досі росте, можливо, є головною причиною, чому вони хотіли б, щоб їм на певний час дали спокій. Ми ж і гадки не маємо, якою є… доросла, так… доросла форма цього об’єкта. Звісно, він ховався. Багато тварин ховаються від хижаків, хоч і не є хижаками самі. Особливо молоді. Так, він ухиляється. Не дає нам відповідей, яких ми від нього чекаємо. А може, він просто їх не знає, ви про таке не думали? Чи багато вдалося б витягнути, якби ми допитували людського ембріона? Доросла особина може поводитися зовсім інакше.

— Доросла особина може дати нам нормального підсрачника.

— Як ми вже знаємо, ембріон теж на таке здатен. — Бейтс закотила під лоба очі. — Господи, Ісааку, ти ж біолог. Чи мушу я тобі нагадувати, скільки боягузливих тварин починають огризатися, якщо їх загнати в кут? Дикобраз ніколи сам не шукає пригод, проте все одно, якщо проігноруєш його попередження, ти отримаєш в морду цілу купу голок.

Шпіндель промовчав. Він якомога далі відсунув каву по ввігнутому столу. Рідина лишалася всередині кухлика — темне коло, абсолютно паралельне до обідка, але трішки нахилене до нас. Мені навіть здалося, що я можу зауважити крихітний вигин самої поверхні.

Джеймс прочистила горло.

— Не хочу відкидати твоїх побоювань, Ісааку, але ми ще не вичерпали дипломатичних заходів. Принаймні, вони готові розмовляти, хай і не так відверто, як нам хотілося б.

— Ну так, воно говорить, — сказав Шпіндель, не відриваючи погляду від нахиленої чашки. — Але не так, як ми.

— Звісно ж, ні. Є певні…

— Це не просто ухиляння від відповідей, він же часом мало не дисклектичний[63], ти помітила? І він плутається у займенниках.

— Зважаючи на те, що він вивчив нашу мову шляхом пасивного підслуховування, говорить він надзвичайно вільно. І з того, що я бачу, він ефективніший в обробці мовлення, ніж ми.

— Необхідно бути ефективним у мові, якщо маєш намір так ухилятися, ні?

— Якби вони були людьми, я б з тобою погодилася, — відповіла Джеймс. — Але те, що видається нам ухилянням чи облудою, можна просто пояснити покладанням на менші концептуальні одиниці.

— Концептуальні одиниці? — перепитала Бейтс, і я збагнув, що майор ніколи не використовувала субтитри, якщо могла обійтися без них.

Джеймс кивнула.

— Можливо, вони обробляють текст слово за словом замість того, щоб сприймати закінчене речення загалом. Що менші одиниці, то швидше їх можна трансформувати. У результаті це дає блискавичні семантичні рефлекси. А ось недолік полягає в тому, що стає складно підтримувати такий самий рівень логічної єдності, адже при перетасуванні втрачаються зв’язки у більших структурах.

— Оце так! — Шпіндель випростався, забувши про рідину й відцентрову силу.

— Я лише хочу сказати, що ми не обов’язково маємо справу з навмисним обманом. Істота, що аналізує інформацію на одному рівні, може не помічати недоречностей на іншому. Імовірно, вона навіть не знає про можливість доступу на той рівень.

— Це не все, що ти хочеш сказати.

— Ісааку, не можна застосовувати людські норми до при…

— А я все думав, куди ти хилиш. — Шпіндель занурився в транскрипції, а вже за мить висмикнув звідти уривок:

Прошу надати інформацію про середовища, які ви вважаєте летальними.

Прошу надати інформацію про вашу думку щодо перспективи неминучого потрапляння в летальне середовище.

РАДИЙ ВИКОНАТИ. АЛЕ ЛЕТАЛЬНИЙ ДЛЯ ВАС ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ЛЕТАЛЬНОГО ДЛЯ НАС. ЗАНАДТО БАГАТО ЗМІННИХ.

— Ти тестувала його! — весело вигукнув Шпіндель. Він прикусив губу, і його щелепа смикнулася. — Ти чекала на емоційну реакцію!

— То була просто ідея. Вона нічого не довела.

— То чи була різниця? У часі, потрібному на відповідь?

Джеймс завагалася, а тоді похитала головою.

— То була дурна ідея. Існує так багато змінних, що ми й гадки не маємо, як вони… Тобто вони ж прибульці…

— Класична патологія.

— Яка патологія? — запитав я.

— Це нічого не доводить, лиш те, що вони відрізняються від людських особин, — наполягала Джеймс. — І це не означає, що будь-хто з присутніх тут може дивитися на них з погордою.

Я спробував знову:

— Яка патологія?

Джеймс похитала головою. Шпіндель пояснив мені:

— Є такий синдром, можливо, ти навіть колись чув про нього. Балакуни, що схильні до абсурдного слововживання і часто суперечать самі собі. Жодної емоційної реакції.

— Ми ж говоримо не про людей, — тихо повторила Джеймс.

— Але якби говорили, — додав Шпіндель, — то назвали б «Роршах» клінічним соціопатом.

Сарасті мовчав протягом усієї розмови. Але тепер, коли слово зависло у повітрі, я зауважив, що всі стараються не дивитися на нього.

Звісно, ми всі знали, що Юкка Сарасті — соціопат. Просто більшість із нас не згадували про це в добропорядному товаристві.

Шпіндель ніколи не був аж настільки пристойним. Або, можливо, він просто розумів Сарасті; він міг дивитися крізь монстра і бачити організм, такий самий продукт природного відбору, як і людська плоть, яку той пожирав у далекому минулому. Така перспектива дивовижним чином втішала його. Він міг дивитися, як Сарасті за ним спостерігає, — і не здригатися.