Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 18)

Одного похмурого вечора, у вівторок, я приніс Челсі квіти. Скільки іронії в давній романтичній традиції: перед спарюванням задобрювати партнерку зрізаними геніталіями іншого виду. І тоді, коли ми збиралися зайнятися сексом, я й розповів їй цю історію.

Досі не розумію, що пішло не так.

Скляна стеля — в тобі. Скляна скеля — це свідомість.

Ще до того, як ми залишили Землю, ходили чутки про четверту хвилю: за нами в глибокий космос мовчки суне флот дредноутів — раптом гарматне м’ясо в авангарді натрапить на щось паскудне. А якщо прибульці виявляться привітними, завжди напоготові посольський фрегат, переповнений політиками і генеральними директорами, що ладні ліктями торувати собі шлях у передні ряди. І байдуже, що на Землі немає ні дредноутів для глибокого космосу, ні посольських кораблів. «Тезея» також не існувало до Вогнепаду. Про такі плани нам ніхто не повідомляв, але ж тим, хто на передовій, ніколи не окреслюють загального плану. Що менше вони знають, то менше зможуть видати.

Я і досі не знаю, чи існувала коли-небудь четверта хвиля. Підтверджень цьому я не бачив — якщо мої спостереження чогось варті. Можливо, ми лишили їх борсатися біля Бернса-Колфілда. А може, вони пролетіли за нами аж до Великого Бена, підібралися достатньо близько, щоб побачити, з чим ми маємо справу, а тоді втекли ще до того, як ті справи стали зовсім кепськими.

Цікаво, як усе було насправді. Цікаво, чи дісталися вони додому.

Тепер я озираюся назад… і сподіваюся, що ні.

Величезний шмат чогось желеподібного вдарило «Тезея» у бік. Низ гойднувся, наче маятник. Шпіндель в іншому кінці барабана скрикнув, наче ошпарений. Я і сам ледь насправді не обпікся, відкриваючи на камбузі порцію гарячої кави.

«Ось і воно, — подумав я. — Ми підійшли надто близько. Вони завдають удару у відповідь».

— Що за…

На загальній лінії спалахнув індикатор — Бейтс підключилася з містка.

— Увімкнувся головний двигун. Ми змінюємо курс.

— Що? Куди? За чиїм наказом?

— За моїм, — відповів Сарасті, вигулькнувши перед нами.

Усі замовкли. Крізь люк з корми до барабану проникав звук — скреготіння. Я пропінгував систему розподілу ресурсів: фабрика переналаштовувалася на масове виробництво легованої[59] кераміки.

Протирадіаційний щит. Твердий, громіздкий і примітивний, на відміну від контрольованих магнітних полів, на які ми зазвичай покладалися.

Заспана Банда вийшла зі свого намету, і Саша буркнула:

— Що за хуйня?

— Дивіться. — Сарасті потягнувся до КонСенсуса і струснув його.

То був не інструктаж, а бліц-кріґ: гравітаційні криниці й орбітальні траєкторії, симуляції дотичної напруги в грозових хмарах амонію та водню, стереоскопічні ландшафти, поховані під усілякими фільтрами — від гамма- до радіовипромінювання. Я бачив точки розриву, сідлові точки й нестабільну рівновагу. Я бачив згорнуті катастрофи в п’ятьох вимірах. Мої імплантати розтягувалися, щоб увібрати інформацію. Біологічна частина мого мозку намагалася зрозуміти найголовніше.

Там, унизу, у всіх на очах щось ховалося.

Аккреційний пояс Бена мав паскудну вдачу, і просто так його підступів не помітиш: хоча Сарасті й довелося проаналізувати траєкторії всіх камінців, уламків скель і планетезималей[60], але ні він сам, ні його з Капітаном об’єднаний інтелект так і не могли пояснити ці траєкторії простим наслідком колишніх пертурбацій. Пил не просто всідався: частина його спускалася донизу за наказом чогось, що навіть зараз простягало руки з вершин хмар і зривало з орбіти уламки.

Не всі уламки влучали. Екваторіальні райони Бена регулярно осявалися метеоритними спалахами, значно слабкішими за яскраві сліди скіммерів. Вони зникали — й оком не змигнеш, але в розподіл частот не вписувалися всі камені, що впали. Скидалося на те, що уламки раз по раз просто розчинялися у паралельному всесвіті.

Або ж перехоплювалися чимось із цього всесвіту. Чимось, що кружляло навколо Бенового екватора кожні сорок годин так низько, що ледь не торкалося атмосфери. Чимось, чого не роздивишся ні у видимому спектрі, ні в інфрачервоному випромінюванні, ні за допомогою радара. Чимось, що лишалося б тільки гіпотезою, якби просто на очах у «Тезея» розжарений хвіст скіммера не пропалив атмосфери позаду нього.

Сарасті збільшив кадр і поставив його посередині: яскравий інверсійний слід перетинав по діагоналі вічну ніч Бена, на півдорозі сповзав на один-два градуси лівіше, а тоді, за мить до того, як зникнути з поля зору, повертався. Стоп-кадр демонстрував промінь застиглого світла, просто у центрі якого виринав сегмент, там, де скіммер лише на волосинку відхилився вбік. Сегмент завдовжки дев’ять кілометрів.

— Він маскується, — вражено промовила Саша.

— Не надто вдало, — з переднього люка з’явилася Бейтс і рушила до хребта. — Його непогано видно у відбитому світлі. — На півдорозі до палуби схопилася за поручні, звичним рухом перевернулася і стала на сходи. — І як ми раніше його не помітили?

— Не було фонового освітлення? — висунув гіпотезу Шпіндель.

— Тут не просто інверсійний слід. Погляньте на хмари. — Поза сумнівом, Бенові хмари демонстрували такий самий незначний зсув. Бейтс ступила на палубу й підійшла до столу для нарад. — Ми мусили раніше це помітити.

— Інші зонди не бачать жодного артефакту, — сказав Сарасті. — А цей зонд налаштувався на ширший кут. Двадцять сім градусів.

— Ширший кут до чого? — перепитала Саша.

— До лінії, — буркнув Бейтс. — Між нами і ними.

На тактичній діаграмі все було чудово видно: «Тезей» падав на планету по передбаченій дузі, але розіслані нами зонди не надто переймалися еліпсом Гомана. Вони летіли просто донизу, а їхні курси лише на кілька градусів відхилялися від умовної лінії, що з’єднувала Бена й «Тезея».

Окрім цього одного. Він обрав ширшу траєкторію — і розгадав підступ.

— Що далі від нашого курсу, то очевидніша невідповідність, — пояснив Сарасті. — Гадаю, її чітко помітно будь-де на траверсі.

— Отже, ми у сліпій плямі? А що як змінити курс?

Бейтс похитала головою.

— Сліпа пляма рухається, Сашо. Вона…

— Переслідує нас. — Саша втягнула повітря крізь зуби. — Паскуда.

Шпіндель смикнувся.

— То що ж воно таке? Наша фабрика скіммерів?

Пікселі стоп-кадру заворушилися. З бурхливих вирів та закрутів атмосфери Бена постало щось зернисте й нечітке. Самі лише вигини, зубці — і жодного гладкого краю. Важко було визначити, які з цих обрисів реальні, а які позначені фрактальним впливом шару хмар, що лежав унизу. Загалом об’єкт скидався на тор чи радше на купку вищерблених предметів, з’єднаних у щось схоже на кільце — і він був велетенським. Дев’ять кілометрів інверсійного сліду ледь торкнулися його периметру, зрізавши сорок чи п’ятдесят градусів дуги.

Доки Сарасті стисло викладав нам свої міркування, корабель припинив прискорюватися. Низ повернувся на місце. Але ми — ні. Наші сумніви щодо того, варто чи не варто наближатися, лишилися в минулому. Ми мчали просто вперед — і до біса наслідки.

— Гей, воно завширшки тридцять кілометрів, та ще й невидиме, — зауважила Саша. — Чи не варто було б нам бути трохи обачнішими?

Шпіндель знизав плечима.

— Якби ми могли передбачити рішення вампірів, то вони б нам просто не знадобилися, чи не так?

На панелі з’явилася нова грань. Пряма лінія вибухнула рухомими горами на частотних гістограмах і гармонійних спектрах. Справжній оркестр видимого світла.

— Лазер з модульованим випромінюванням, — доповіла Бейтс.

Шпіндель підвів голову.

— Звідти?

Бейтс кивнула.

— Одразу після того, як ми його викрили. Цікавий збіг.

— Страшний збіг, — уточнив Шпіндель. — Як воно дізналося?

— Ми змінили курс і прямуємо просто до нього.

Світлове видиво тривало, зазираючи до нас у вікна.

— Хай би чим воно було, — промовила Бейтс, — але воно говорить з нами.

— У такому разі, — зауважив приємний голос, — час сказати йому «привіт».

До командування знову повернулася Сьюзан Джеймс.

Я був єдиним спостерігачем.

Усі решта взялися до роботи — кожен займався своєю справою. Шпіндель пропускав виявлений Сарасті нечіткий силует крізь низку фільтрів, сподіваючись витягнути з механіки бодай трохи біології. Бейтс порівнювала морфометрію замаскованого артефакту зі скіммерами. Сарасті згори спостерігав за всіма нами і думав свої вампірські думи — глибші, ніж будь-що, до чого ми могли б прагнути. Але то все була лише ілюзія роботи. У центрі уваги перебувала Банда чотирьох під вправним керівництвом Сьюзан Джеймс.

Вона схопила найближчий стілець, сіла і підняла руки, неначе збиралася диригувати оркестром. Її пальці літали в повітрі, немов вона грала на віртуальних клавішах, губи й щелепа посмикувалися від беззвучних наказів. Я підключився до її каналу… і побачив, як сигнал прибульців обростає текстом:

«РОРШАХ» ВИКЛИКАЄ КОРАБЕЛЬ,

ЩО НАБЛИЖАЄТЬСЯ З АЗИМУТОМ 116°,

СХИЛЕННЯМ 23°. «ТЕЗЕЮ», ВІТАЮ.