Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 12)

— Що, з крові й кісток? Та я б ліве яйце віддав за це. А як ти здогадався?

— Справа не в блиску. Це… — я добирав потрібне слово, — радше, поведінка.

— Ага, — невдовзі сказав друг. — Іноді мені здається, що ти просто мусив там опинитися. Тому я тобі і заздрю, Паличнику.

— Не варто.

— Варто. Навіть якщо ти ніколи не зустрінешся з тими, хто надіслав Світляків, ти матимеш унікальну нагоду вивчити цього… Сарасті, так?

— Марна справа. Єдине «нейро» у моєму файлі стосується власної історії хвороби.

Він засміявся.

— Хай там як, але я просто побачив твоє ім’я в заголовках і подумав: «Гей, а чувак же за кілька місяців відлітає. Певно, годі вже мені чекати, що він сам зателефонує».

Минуло вже понад два роки.

— Я не вірив, що проб’юся. Гадав, ти заніс мене до чорного списку.

— Ні. Ніколи.

Паґ опустив очі і замовк. Нарешті додав:

— Але ти мусив їй подзвонити.

— Знаю.

— Вона помирала. Ти мав…

— Не було часу.

Він дозволив брехні заполонити простір між нами.

— У будь-якому разі, — нарешті сказав він, — я просто хотів побажати тобі успіху. — Це також було не зовсім правдою.

— Дякую. Я це ціную.

— Надери тим прибульцям сраки. Якщо у прибульців є сраки.

— Нас всього п’ятеро, Паґу. Дев’ятеро, якщо рахувати дублерів. Ми не зовсім схожі на армію.

— Це просто ідіома така, друже-ссавцю. Закопати сокиру війни. До біса міни![43] Приборкати Змія.

«Викинути білий прапор», — подумав я.

— Мабуть, ти дуже заклопотаний, — сказав він. — Я…

— Слухай, хочеш, зустрінемося? По-справжньому? Я вже давно не був у «КуБіті».

— Я б з радістю, Паличнику. На жаль, я в Манкої. Семінар-тренінг — кремсатиму жмуриків.

— Хочеш сказати, фізично?

— Передові дослідження. А я старомодний.

— Дуже шкода.

— Ну що ж, не затримуватиму тебе. Просто хотів, щоб ти знав…

— Дякую, — повторив я.

— Ну, ти зрозумів. Бувай, — мовив Роберт Паґліно. У цьому й полягала справжня причина його дзвінка.

Він не сподівався на ще один шанс поговорити.

Паґ дорікав мені за те, як усе закінчилося з Челсі. Все чесно. Я дорікав йому за те, як усе почалося.

Він зацікавився нейроекономікою почасти тому, що друг його дитинства просто в нього на очах перетворився на паличника. З тієї самої причини я зайнявся синтезом. Наші шляхи розійшлися, і ми не дуже часто бачилися в реалі. Однак і через два десятиліття після того, як я заради нього відлупцював гурт хлопців, Роберт Паґліно залишався моїм найщирішим і єдиним другом.

— Тобі потрібно по-справжньому зігрітися, — сказав він мені якось. — І я знаю одну леді, яка може дати добрячого жару.

— Думаю, це найгірше використання метафори в історії людського спілкування, — відповів я.

— Серйозно, Паличнику. Вона чудово тобі пасуватиме. Для балансу: трішки посуне тебе до звичної норми, розумієш?

— Ні, Паґу, не розумію. Хто вона? Ще один нейроекономіст?

— Нейрокосметолог, — підправив він.

— На них і досі є попит? — я ніяк не міг зрозуміти чому. Навіщо платити за зміни задля сумісності з «другою половиною», якщо саме поняття «другої половини» вийшло з моди?

— Невеликий, — визнав Паґ. — По суті, вона залишилася практично без роботи. Але, старий, усі інструменти при ній. Дуже тигмотактична[44]. Надає перевагу стосункам тет-а-тет і тілесним.

— Не знаю, Паґу. Звучить, як робота.

— Не твоя ж робота. З нею точно буде простіше, ніж з клятими переробленими, з якими ти маєш справу щодня. Вона розумна, сексуальна та тримає себе в прийнятних рамках — ну хіба що до тілесного контакту небайдужа. Це зовсім не відверте збочення, а просто утішний фетиш. У твоєму разі може навіть мати лікувальний ефект.

— Якби я потребував лікування, то звернувся б до лікаря.

— Цим вона також трішки займається.

— Справді? — мимоволі запитав я. — І успішно?

Він оглянув мене з ніг до голови.

— Не настільки успішно. Та й не в тому річ. Я просто подумав, що ви двоє могли б зійтися. Челсі — одна з тих небагатьох, кого б не відштовхнули твої інтимні проблеми.

— У наші дні у всіх інтимні проблеми, якщо ти цього не помітив. — Гадаю, він таки помітив: населення землі з кожним десятиліттям неухильно зменшувалося.

— Це був евфемізм. Я про твою відразу до контакту з людьми як такого.

— Назвати тебе людиною — вже евфемізм?

Він усміхнувся.

— То інша справа. Ми ж давно знайомі.

— Дякую, але ні.

— Надто пізно. Вона вже їде до місця вашої зустрічі.

— Зустрі… Ну ти й срака, Паґу.

— Найглибша.

Ось так я проти власної волі опинився на побаченні в лаундж-зоні готелю «Бет і ведмідь». З-під крісел та стільниць лилося приглушене розсіяне світло; того пообіддя кольори наближалися до довгих хвиль. Там прототипи могли вдавати, що бачать інфрачервоне світло.

Я також хвильку вдавав, оцінюючи жінку за столиком у кутку. Вона була довгоногою і розкішною. У ній мирно співіснували з півдюжини етносів, і жоден не домінував. Щось мерехтіло в неї на щоці: слабке смарагдове стакато на тлі червоного зсуву[45]. Волосся плавало ебеновою хмаринкою навколо її голови; наблизившись, я де-не-де помітив металеві відблиски всередині цього німбу — нитки електростатичного генератора, що підтримували ілюзію невагомості. За нормального освітлення її криваво-червона шкіра, поза сумнівом, набула б модної карамелевої барви безсоромних напівкровок.

Вона була привабливою — як і будь-хто інший за такого освітлення; що довша хвиля, то розмитіший фокус. Саме тому на траходромах і не ставлять флуоресцентних ламп.

«Ти не купишся на це», — сказав я сам до себе.

— Челсі, — відрекомендувалася вона. — Колишній нейрокосметолог, а тепер — паразит на тілі економіки завдяки генам і передовим технологіям.

Мізинець Челсі лежав на одному із вбудованих у стіл буферних підзарядників.

Блискітка на її щоці ліниво махнула осяйними крилами: біолюмінесцентне татуювання у вигляді метелика.