Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 13)

— Сірі, — у свою чергу, назвався я. — Синтезист-фрилансер, офіційний слуга генів і технологій, що перетворили тебе на паразита.

Помахом руки жінка вказала на порожнє місце. Я сів, оцінюючи інтерфейс переді мною та обмірковуючи найкращий спосіб швидкого, але дипломатичного розірвання контакту. Вигин плечей Челсі свідчив, що вона любила ілюмінаційні малюнки, але соромилася в цьому зізнатися. Її улюблений митець — Монаган. Вона вважала себе природною дівчиною, тому що весь час приймала хімічні лібідональні препарати, хоча синаптична корекція була б простішим рішенням проблеми. Вона насолоджувалася власними суперечностями: жінка, яка професійно займалася вправлянням думок, була переконана в тому, що телефонне спілкування вбиває людяність. Вона була від природи ніжною, але з народження боялася, що її відштовхнуть. Водночас Челсі вперто не хотіла, щоб ці риси ставали їй на заваді.

Дівчині сподобалося побачене в мені, але воно ж її і налякало.

Челсі вказала на мій край столу. Сенсорні панелі м’яко поблискували контрастним сапфіровим сяйвом на кривавому тлі — неначе розкидані відбитки пальців.

— А тут непогана наркота. Додаткова гідроксильна група чи щось схоже на те.

На мене не дуже діяли звичні нейростимулятори: вони розраховані на людей, в головах яких лишилося трохи більше мізків. Я про людське око торкнувся одного із сенсорів, але ледь відчув поколювання.

— Отже. Синтезист. Пояснюєш Незрозуміле Байдужим.

Я усміхнувся, наче за командою.

— Радше, наводжу мости над прірвою між людьми, що здійснюють наукові прориви, і тими, хто має з того прибутки.

Вона усміхнулася у відповідь.

— То як ти це робиш? Усі ці вдосконалені лобні долі й модифікації.. Тобто, якщо воно незрозуміле, то як же ти його розумієш?

— Трохи допомагає те, що все решта — так само незрозуміле. Справа досвіду. — Ось так. Це має трохи відштовхнути її.

Не вдалося. Вона подумала, що я жартую. Я бачив, як їй хочеться дізнатися більше, розпитати про мою роботу, а це могло привести до запитань про мене, що вело б до…

— Розкажи мені, як це, — м’яко сказав я, — перемонтовувати людські мізки, щоб заробити на життя.

Челсі скривилася; метелик на її щоці нервово махнув яскравими крильцями.

— Господи, ти кажеш це так, наче ми перетворюємо їх на зомбі чи щось таке. Йдеться про легку корекцію. Зміни смаків у музиці чи кулінарії, щоб збільшити сумісність партнерів. Усі зміни повністю оборотні.

— А ліками такого не досягнеш?

— Ні. Надто різняться варіанти розвитку мозку; наше втручання справді надзвичайно тонке. Та ми не завжди займаємося мікрохірургією і не смажимо синапси. Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки змін можна здійснити неінвазивно. Можна запустити різноманітні каскади, просто програвши потрібні звуки у правильному порядку або ж показавши картини з необхідним балансом геометрії та емоцій.

— Це, мабуть, якась нова методика?

— Не зовсім. Ритм і музика спираються на однакові базові принципи. Ми просто перетворили мистецтво на науку.

— Так, але коли?

Напевно, в недавньому минулому. Років двадцять тому, не більше…

Раптом вона промовила, стишивши голос:

— Роберт розповідав мені про твою операцію. Щось на кшталт вірусної епілепсії, так? Коли ти ще був дитиною.

Я ніколи не просив у нього зберігати мою таємницю. Зрештою, яка різниця? Я повністю одужав.

Окрім того, Паґ і досі вважав, що це трапилося з кимось іншим.

— Я не знаю подробиць, — тихо продовжила Челсі. — Але судячи з усього, неінвазивні методи не допомогли б. Певна, в них не було іншого вибору.

Я спробував потамувати одну думку, але не зміг: «Мені подобається ця жінка».

Мене охопило дивне, незнайоме відчуття, від якого навіть хребет розслабився. Крісло враз стало м’якшим, набагато комфортнішим для спини.

— Хай там як… — моє мовчання збивало її з пантелику. — Я не часто практикую після падіння ринку моїх послуг. Але ця робота лишила мені на пам’ять любов до зустрічей тет-а-тет, якщо ти розумієш, про що я.

— Так. Паґ казав, що ти займаєшся сексом у реалі.

Вона кивнула.

— Я дуже старомодна. Ти не проти?

Щодо цього я не був певен. У реальному житті я залишався цнотливим — бодай щось спільне з рештою цивілізованого світу.

— Загалом, не проти. Просто мені здається, що багато зусиль витрачається нінащо, розумієш?

— Не для мене, — вона всміхнулася. — У реальності сексуальні партнери не відретушовані. Мають потреби й запити, які неможливо прибрати. Як дорікати комусь, хто, маючи вибір, каже всьому цьому «ні, дякую»? Лишається тільки дивуватися: як наші батьки взагалі могли бути разом хоча б певний час?

Лишається дивуватися, чому вони це робили. Я відчував, що все глибше вгрузав у крісло, обмірковуючи дивне, нове для мене відчуття. Челсі щось казала про посилений дофамін. Певно, вся річ у цьому.

Не соромлячись і не кокетуючи, жінка нахилилася вперед. Вона ні на мить не розривала візуального контакту в довгохвильовому мороці. Я відчував цитриновий запах феромонів і хімікатів, що линув від її шкіри.

— Але якщо вивчиш основні рухи, у цьому є і свої переваги, — сказала вона. — У тіла довга пам’ять. І ти ж усвідомлюєш, що під твоїм правим вказівним пальцем немає підзарядника, Сірі?

Я поглянув. Виявляється, я трішки витягнув ліву руку, щоб торкатися вказівним пальцем однієї з панелей. Правою рукою я здійснював такий самий рух, хоча й не бачив цього: вказівний палець марно торкався порожньої поверхні столу.

Я забрав руку.

— Легкий двосторонній тік, — зізнався я. — Тіло мимоволі прагне діяти симетрично.

Я чекав на жарт або, принаймні, на вигнуту дугою брову.

Челсі просто кивнула й продовжила свою думку.

— Якщо ти у грі, то я також. Ніколи раніше не мала справи із синтезистом.

— Можна просто — з жаргонавтом. Я не гордий.

— Ти завжди знаєш, що потрібно сказати, — вона схилила набік голову. — Отже, твоє ім’я. Що воно означає?

Розслаблений. Ось воно що. Я почувався розслабленим.

— Не знаю. Просто ім’я.

— Ні, це не дуже добре. Якщо ми збираємося якийсь час обмінюватися слиною, тобі потрібне ім’я, яке щось означає.

Як я збагнув, ми таки збираємося. Я й оком не встиг кліпнути, а Челсі вже все вирішила. Я міг би спинити її просто зараз, сказати, що це кепська думка, і вибачитися за непорозуміння. Але після цього були б ображені погляди, скривджені почуття і, зрештою, провина, адже якщо мене це не цікавило, якого біса я взагалі сюди приперся?

Вона здавалася милою, тож я не хотів її ображати.

«Зовсім ненадовго, — казав я собі. — Для досвіду».

— Гадаю, я називатиму тебе Лебедем, — сказала Челсі.

— Як такого білого птаха? — уточнив я. Трішки претензійно, але могло б бути й гірше.

Вона похитала головою.

— Як чорну діру. Лебідь Х-1.

Я насупився, але насправді чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі: темний щільний об’єкт, який всмоктує світло й руйнує все на своєму шляху.

— Ну, бляха, красненько дякую. Чому?

— Не скажу напевне. Є в тобі щось темне, — знизала вона плечима й подарувала мені розкішну широку усмішку. — Але не відразливе. Дозволь мені здійснити маленьку корекцію — і все мине.

Потім Паґ трохи збентежено визнав, що мені, можливо, варто було сприйняти ці слова як застереження. Вік живи, вік учись.

Лідери — то фантазери з атрофованим інстинктом самозбереження і повним нерозумінням, що все проти них.

Наш розвідник падав на орбіту, спостерігаючи за Беном. Ми рухалися за ним, по тій самій траєкторії, відстаючи на кілька днів. І не робили більше нічого: сиділи у череві «Тезея», поки система закачувала телеметрію у наші імплантати. Незамінні, надважливі, критично необхідні… З таким самим успіхом на початковому етапі нас міг би замінити баласт.

Ми перетнули релеївську межу Бена. «Тезей» примружився і в тьмяному емісійному спектрі помітив заблукалий елемент гало із сузір’я Великого Пса — пошматовані рештки якоїсь давно зниклої галактики, що перетекла в нашу та безмір мільйонів років тому була поглинута і розчавлена нею, наче звір на автотрасі. Ми наближалися до чогось, що виникло за межами Чумацького Шляху.