Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 14)

Зонд пішов по дузі вниз та вглиб, підлетів достатньо близько, щоб покращити різкість у хибному кольорі. Поверхня Бена висвітлилася киплячим парфе висококонтрастних смуг на тлі кришталево чистого неба. Там щось виблискувало: тьмяні іскри серед безмежжя похмурих хмар.

— Блискавки? — припустив Джеймс.

Шпіндель похитав головою.

— Метеорити. Мабуть, поблизу дуже багато каміння.

— Не той колір, — заперечив Сарасті. Фізично вампіра з нами не було. Підключений до Капітана, він сидів у своєму наметі, однак завдяки КонСенсусу міг перебувати будь-де на кораблі.

Дані морфометрії текли у мої імплантати: маса, діаметр, середня щільність. Бенова доба тривала сім годин дванадцять хвилин. Навколо екватора за півмільйона кілометрів над поверхнею хмар розростався масивний акреаційний диск[46], що більше скидався на бублик, ніж на кільце: можливо, перетерті на порох трупи місяців.

— Метеорити, — ошкірився Шпіндель. — Казав же, не?

Схоже, він мав рацію; з наближенням більшість гострих, як голки, іскор розмазувалися у яскраві ефемерні дефіси, що покреслили собою атмосферу. Ближче до полюсів смуги хмар мерехтіли темнавими спалахами електрики.

Слабке радіовипромінювання досягало піку на 31 та 400 метрах. Зовнішні шари атмосфери обтяжені метаном та аміаком; удосталь літію, води, окису вуглецю. У пошматованих клекотливих хмарах гідросульфід амонію сполучається з лужно-галоїдними кристалами. У верхніх шарах — нейтральні лужні метали. Тепер навіть «Тезей», хоч і перебував на віддалі, міг усе це вловити, але наш розвідник був досить близько, аби розгледіти деталі. Перед собою він бачив уже не диск. Апарат пильно вдивлявся у темну випуклу стіну з бурхливих шарів червоного та коричневого з розмитими плямами антрацену та пірену.

Один із міріадів метеоритів обпалив своїм інверсійним слідом обличчя Бена прямо перед нами; на мить мені здалося, що в центрі спалаху я навіть побачив крихітну пилинку, але екран раптово посмугували статичні перешкоди. Бейтс тихо вилаялася. Картинка попливла, а потім стабілізувалася, коли зонд підвищив голос на інший рівень спектру. Нездатна перекричати довгохвильовий шум, система заговорила за допомогою лазера.

І все одно сигнал затинався. Передбачалося, що з націлюванням променя через мільйони нестабільних кілометрів не виникне жодних проблем; наші відносні траєкторії були прорахованими параболами, наше взаємне розташування можна було визначити будь-якої миті. Однак інверсійний слід вистрибував і крутився на екрані так, наче промінь постійно раз за разом збивали з прицілу. Розжарений газ розмив деталі. Я сумнівався, що навіть на абсолютно чіткому зображенні людському оку було б за що зачепитися. Та менше з тим. Щось було не так, щось не так з цією крихітною чорною точкою у центрі тьмяного спалаху. Щось, що примітивна частина мого мозку відмовлялася сприймати як природне…

Зображення знову похитнулося, спалахнуло та назавжди розчинилося у пітьмі.

— Зонд згорів, — доповіла Бейтс. — Фінальний пік його добив. Схоже, апарат наштовхнувся на Спіраль Паркера[47] при дуже сильному вітрі[48].

Мені навіть не довелося викликати пояснювальних субтитрів. З виразу її обличчя, з раптових зморшок, що пролягли між брів, було зрозуміло, що вона говорить про магнітне поле.

— Це… — знову почала вона і змовкла, щойно у КонСенсусі висвітлилось число: 11,2 тесла.

— Грьобане гівно, — прошепотів Шпіндель. — Дані точні?

Сарасті видобув кілька поклацувань — з глибин власної горлянки та з надр корабля. За секунду він увімкнув для усіх нас миттєвий повтор: останні секунди телеметрії було збільшено, пригладжено та вирівняно за контрастністю від видимого спектру вниз до глибокого інфрачервоного. Той самий охоплений полум’ям темний осколок і пропалений інверсійним слідом рубець. Полум’я гасло, бо об’єкт відскочив від щільних шарів атмосфери знизу та заходився знову набирати висоту. За кілька секунд тепловий слід цілком зник. Предмет, що горів у центрі, піднімався на орбіту жаристою вуглинкою. Гігантська конічна лійка на його вершині розчахнулася, наче пащека. Овальне черево деформували обрубки плавців.

Бен похитнувся — і все знову повторилося.

— Ось тобі й метеорити, — в’їдливо прокоментувала Бейтс.

Мені не вдалося оцінити масштабів. Це могла бути хоч муха, хоч астероїд.

— Наскільки воно велике? — прошепотів я за півсекунди до того, як на моїх імплантатах з’явилася відповідь:

Чотири сотні метрів вздовж головної вісі.

Бен знову постав перед нами на безпечній відстані: темний розмитий диск прямісінько по центру переднього видошукача «Тезея». Однак я пам’ятав великий план: куля, яка мигтить чорними вогнями; зранене й побите віспою лице, що вічно зазнавало мордувань і вічно зцілювалося.

Там були тисячі таких штук.

«Тезей» здригнувся по всій своїй довжині. То був лише поштовх від гальмівного імпульсу; однак на якусь мить мені здалося, ніби я розумію, що відчуває корабель.

Ми обережено рухалися вперед.

«Тезей» за допомогою дев’яностовосьмисекундного стрибка відірвався від пуповини, рушивши по широкій дузі, яка могла майже без жодних зусиль обернутися на замкнену орбіту — або на швидкий, обережний обліт, якщо місцевість виявиться надто непривітною. Невидимий промінь «Ікара» зсунувся ліворуч, марно постачаючи енергію у часопростір. Наша густомолекулярна парасолька розміром з місто згорнулася і запакувалася назад до того часу, як корабель знову зголодніє. Запаси антиматерії миттю почали танути; тепер ми були живими й бачили це. Втрати виявилися мінімальними, але нас щось тривожило у раптових від’ємних показниках на дисплеї.

Ми могли б утриматися на повідку: залишити буй у потоці телематерії, щоб черпати енергію з криниці позаду себе. Сьюзан Джеймс поцікавилися, чому ми так не зробили.

— Надто ризиковано, — без жодних пояснень сказав Сарасті.

Шпіндель нахилився до Джеймс.

— Нащо виставляти для них додаткову мішень, га?

Однак ми раз за разом посилали ще більше зондів, натужно та швидко вивергали їх із себе, не даючи пального ні на що більше, окрім як на обліт та самознищення. Вони не відводили погляду від механізмів, що кружляли навколо Великого Бена. Сам «Тезей» розглядав їх на відстані незмигним пильним оком. Але навіть якщо ці пірнальники й знали про наше існування, вони нас геть-чисто ігнорували. Ми стежили за ними з близької відстані, бачили, як вони падають униз і петляють по мільйонах парабол під мільйоном кутів. Ми ніколи не бачили їхніх зіткнень — ні між собою, ні з варивом із каменів, що кипіло навколо екватора Бена. На кожному перигеї[49] вони ненадовго занурювалися у атмосферу, спалахували там, уповільнювалися і, знову прискорившись, поверталися у космос з передніми забірниками, що пашіли залишковим теплом.

Бейтс вихопила кадр із КонСенсусу і, окресливши передній край об’єкта, виголосила:

— Скремджет[50].

Менше ніж за два дні ми нарахували близько чотирьох [в оригіналі — чотирьохсот. — Прим. верстальника.] тисяч апаратів. Вочевидь, перед нами була основна їхня частина; потім частота їхніх появ знизилася, а крива накопичення вирівнялася до певної теоретичної асимптоти. Більшість оберталися на низьких та швидких орбітах, але Сарасті прорахував щільність розподілення, згідно з яким виходило, що деякі з апаратів долітали аж до Плутона. Ми могли б залишатися там роками — і все одно натрапляли б на поодиноких свіжих лопатоносів[51], що повернулися із своєї затяжної вилазки до порожнечі.

— Найшвидші на крутих поворотах досягають більше п’ятдесяти «джі», — звернув увагу Шпіндель. — М’ясо такого б не витримало. Очевидно, це безпілотники.

— М’ясо можна зміцнити, — сказав Сарасті.

— Якщо у ньому стільки риштовання, то можна не присікуватися і просто назвати це машиною.

Морфометричні показники були абсолютно ідентичними. Чотириста тисяч пірнальників, і всі однакові. Навіть якщо там і був альфа-самець, який керував стадом, його було неможливо вирізнити неозброєним оком.

Однієї ночі — тобто коли вважалося, що на кораблі ніч — я вийшов до оглядового блістера на звуки тихого скавуління замордованої електроніки. Там, спостерігаючи за скіммерами, плавав Шпіндель. Він закрив мушлі, відрізав себе від зірок і звив маленьке аналітичне гніздечко. Внутрішню поверхню купола затопили графіки та додаткові вікна, так наче вони не вміщалися у віртуальному просторі голови Шпінделя. Його зусібіч освітлювали тактичні діаграми, обернувши тіло біолога на мішанину мерехтливих татуювань.

Людина-картинка.

— Не проти, якщо я зайду?

Ісаак гмикнув: «Давай, мовляв, але не тисни на мене».

Усередині купола шипів і булькотав рясний дощ, заглушаючи скімлення, що привели мене сюди.

— Що це?

— Магнітосфера Бена, — Шпіндель навіть не обернувся. — Класно, правда?

Синтезисти на роботі не мають власної думки; це зводить ефект спостерігача до мінімуму. Але того разу я дозволив дати собі легку слабину.

— Радіоперешкоди — милозвучні. А от скрип можна було б і прибрати.

— Жартуєш? Це ж музика сфер, комісаре. Вона прекрасна. Як старий джаз.

— Джазу я теж ніколи не розумів.

Ісаак знизав плечима, прибрав верхні частоти, давши дощу барабанити навколо нас. Його око, що завжди посмикувалося, тепер зосередилось на якомусь таємничому графіку.

— Хочеш сенсацію для своїх нотаток?