Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 11)

— А що як теорія оманного маневру — фігня?

Я обернувся, вражений. Ці слова злетіли з вуст Джеймс, але промовила їх Саша.

— Якщо хочеш лишатися в тіні, то не влаштовуватимеш довбаного феєрверка на півнеба, — продовжила вона. — Не потрібно ховатися, коли тебе ніхто не шукає. І ніхто не шукатиме тебе, якщо ти не привертатимеш нічиєї уваги і триматимешся в тіні. Якщо їм було просто цікаво, чом би нишком не заслати шпигунські камери?

— Існував би ризик викриття, — тихо зауважив вампір.

— Не хочу вас засмучувати, Юкко, але Світляки точно не намагалися сховатися…

Сарасті розкрив рота, але знову закрив його. Показавшись на мить за губами, виразно клацнули гострі зуби. Графіки на столі відбивалися в його окулярах: смуга хвилеподібних різнокольорових викривлень на місці очей.

Саша замовкла.

Сарасті вів далі.

— Вони проміняли хитрість на швидкість. Доки ви зреагуєте, вони вже здобудуть усе, що хотіли. — Він говорив спокійно та терпляче. Як добре вгодований хижак, що пояснює правила гри здобичі, яка і сама мала б їх знати: «Що довше я тебе вистежуватиму, то більше у тебе шансів втекти».

Але Саша вже зникла. Грані її свідомості розлетілися, наче зграя переляканих шпаків, і коли наступного разу вуста Сьюзан Джеймс розтулилися, говорила саме вона.

— Саша в курсі чинної парадигми, Юкко. Вона лише хвилюється, що та може виявитися хибною.

— Маєш іншу, кращу? — поцікавився Шпіндель. — Ще варіанти? З надійнішою гарантією?

— Не знаю, — зітхнула Джеймс. — Мабуть, ні. Тільки… дивно, що вони так старанно намагалися збити нас з пантелику. Я сподівалася, що вони просто… добре. — Вона розвела руками. — Можливо, й нічого страшного. Думаю, якщо ми правильно відрекомендуємося вони все одно захочуть поговорити. Може, нам варто бути трохи обережнішими…

Сарасті підвівся з крісла й навис над нами.

— Ми йдемо туди. Те, що ми знаємо на цю мить, свідчить про небажаність подальшої затримки.

Бейтс насупилася й запустила м’ячик по старій орбіті.

— Сер, наразі ми знаємо лише те, що перед нами — випромінювач Оаса. Нам навіть невідомо, чи там хтось є.

— Хтось є, — відказав Сарасті. — Вони чекають на нас.

На кілька секунд запала мовчанка. У тиші хруснули чиїсь суглоби.

— Гм… — почав Шпіндель.

Не озираючись, Сарасті простягнув руку й упіймав м’ячик Бейтс, що саме пролітав у повітрі.

— Чотири години сорок вісім хвилин тому лідар[39] пропінгував «Тезея». Ми відповіли таким самим сигналом. Жодної реакції. Зонд запустили за півгодини до нашого пробудження. Ми не кинемося наосліп, але й не чекатимемо. Вони вже бачать нас. Що довше ми чекатимемо, то більший ризик, що вони вживуть контрзаходів.

Я поглянув на темний безформний образ на столі: він більший за Юпітер, а ми й досі не можемо побачити його. Щось з тієї надважкої тіні простягнуло руку і з буденною та водночас незбагненною точністю шмагнуло нас по носі лазерним променем.

Зіграти на рівних не вдасться.

Шпіндель заговорив від імені всіх нас:

— Ви увесь час знали про це? І кажете нам тільки зараз?

Цього разу Сарасті посміхнувся широко і зубато. Неначе в нижній частині його обличчя розчахнулася рана.

Певно, це вияв хижацької природи. Вампір просто не міг не гратися з їжею.

І річ навіть не в тому, як вони виглядали. Видовжені кінцівки, бліда шкіра, ікла й велика щелепа — так, помітні й навіть чужинні, але не бентежні і не лячні. І очі тут ні до чого. У котів та собак очі також світяться в темряві, але ж ми не тремтимо, помітивши їх.

Річ не у зовнішності. А в тому, як вони рухалися.

Мабуть, це щось на рівні рефлексів. Як згиналися їхні кінцівки: ніби лапки богомола, довгі й суглобисті. І ти просто знаєш: якщо вампірам захочеться, простягнувши руку, вони будь-якої миті вихоплять тебе з іншого кутка кімнати. Коли Сарасті дивився на мене — по-справжньому дивився, не ховаючи погляду й не фільтруючи його захисними окулярами — півмільйона років просто зміталися геть. І геть нічого не означало те, що він вимерлий вид. І те, що ми зайшли так далеко і стали настільки дужими, щоб воскресити власне нічне жахіття й поставити його на службу собі… також нічого не означало. Гени не обдуриш. Вони знають, чого боятися.

Звісно, необхідно відчути це на собі. Роберт Паґліно вивчив теорію вампірів до молекул, але навіть озброївшись усіма біотехнічними знаннями, не збагнув їх по-справжньому.

Він зателефонував мені перед відльотом. Я не чекав на його дзвінок. Щойно список учасників експедиції було оголошено, наші вартові блокували дзвінки від усіх, кого не було в «білому списку». Я й забув, що Паґ входив до нього. Ми не розмовляли після Челсі. Я вже й не сподівався коли-небудь з ним поспілкуватися.

Але він усе-таки зателефонував.

— Паличнику, — він усміхнувся, намагаючись розпочати розмову.

— Радий тебе бачити, — відповів я, адже саме це кажуть люди за таких обставин.

— Ну, я побачив твоє ім’я на ешафоті. А ти далеко зайшов, як для прототипу.

— Не дуже далеко.

— Чорт! Ти ж тепер в авангарді людської раси. Ти наша перша, остання і єдина надія супроти невідомого. Чувак, ти їм показав. — Він підняв вгору кулак, демонструючи радість за мій тріумф.

Потреба «показати їм» стала наріжним каменем життя Роберта Паґліно. Вона насправді спрацювала для нього: друг здолав вроджену інвалідність завдяки модифікаціям, покращенням і абсолютній непоступливості. У світі, де людства стало враз надміру багато, ми зберегли статус з іншої епохи: професійних працівників.

— Тепер тобою командує вамп, — сказав він. — На круте дерево треба крутого клина.

— Думаю, це тренування перед зустріччю із справжніми чужинцями.

Він засміявся. Я не міг збагнути чому, але теж усміхнувся.

Приємно було його бачити.

— Ну то які вони? — запитав Паґ.

— Вампіри? Не знаю. Вчора познайомився з першим.

— І?

— Складно сказати. Таке враження, що він іноді не усвідомлює, де перебуває, ніби він… у власному маленькому світі.

— Усе він усвідомлює. Ті почвари страх які тямущі. Ти знаєш, що вони можуть утримувати в голові обидві площини куба Неккера водночас?

Термін видався знайомим. Я попросив підказку й побачив мініатюрне каркасне зображення знайомої коробки:

Тепер я згадав: класична оптична ілюзія-перевертень. Часом здається, що заштрихований передній бік, часом — задній. Поки ти дивишся, перспектива скаче туди-сюди.

— Ти чи я, ми бачимо лише одне або інше, — казав Паґ. — А вампи бачать дві площини одразу. Ти хоч уявляєш, яку перевагу це їм дає?

— Недостатню.

— Touché[40]. Але ж не їхня провина, що нейтральні риси фіксуються в малих популяціях.

— Не знаю, чи варто називати їхній глюк з хрестами нейтральним.

— Спершу так і було. Чи багато у природі трапляється перетинів під прямим кутом? — Він махнув рукою. — У будь-якому разі, не в тому суть. Важливо те, що вони здатні на щось, нейрологічно неможливе для людей. Паличнику, вони можуть утримувати різні картини світу водночас. Вони просто-напросто бачать те, що нам доводиться опрацьовувати крок за кроком. Ти ж знаєш, що жодна пересічна людина не здатна перерахувати всі прості числа між одиницею та мільярдом? У давні часи лише кілька аутистів були здатні на таке лайно.

— Він ніколи не вживає форми минулого часу, — пробурмотів я.

— Га? А, це, — Паґ кивнув. — Вони ніколи не відчувають минулого часу. Для них це просто ще одна гілка. Вони нічого не запам’ятовують, а переживають наново.

— Це як посттравматичні спогади?

— Не такі вже й травматичні, — скривився він. — Принаймні, не для них.

— Бачу, тепер твоя пристрасть вампіри?

— Паличнику, вампіри — Пристрасть з великої літери «П» для кожного, хто має приросток «нейро» в резюме. Я написав лише кілька статей з гістології[41]. Рецептори розпізнавання образів, шаблон зіставлення образів, сомбрероподібні графіки масивів даних щодо активності модуляцій первинної зорової кори, фільтри підкріплення/винагороди зайвої/актуальної інформації. Загалом про очі.

— Є таке. — Я завагався. — Вони бентежать.

— Не те слово! — Паґ з розумінням кивнув. — Той тапетум люцидум[42], блиск… Жах. — Він похитав головою, немов заново переживаючи свої враження.

— Ти ніколи не зустрічався з жодним із них, — здогадався я.