Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 89)
Дехто з дослідників (Сергій Кара-Мурза та ін.) характеризують суспільно-економічний лад в СРСР як неофеодалізм, який об’єднує насильницькі методи феодалізму з капіталістичною експлуатацією. Лише в якості експлуататора виступає не людина, а держава.
Для нього характерні позаекономічний примус, насильницьке насадження влади, розрив зовнішньоекономічних зв’язків, перехід влади до органів насильства і принуки. Начебто все правильно. Проте феодалізм (нехай навіть і з префіксом «нео») майже не знає соціальних ліфтів. За феодалізму діти холопів завжди будуть холопами і ніколи – князями. В СРСР такі ліфти все ж існували. Сам Ленін вважав радянську систему «державно-капіталістичною монополією», в силу власної тупості не розуміючи всієї абсурдності цього визначення, адже в СРСР була відсутня головна риса капіталізму – конкуренція на ринку товарів, послуг та праці. У капіталістичних країнах можуть існувати окремі монополії (та й то як виняток), але ціла держава як монополія та ще й капіталістична – абсурд. Деякі соціологи вважають радянську модель одним із видів азійського способу виробництва.
У 1957 році вийшло фундаментальне дослідження колишнього німецького комуніста Карла Августа Віттфоґеля «Східний деспотизм: порівняльне дослідження тоталітарної влади».
Автор виділяє такі основні його ознаки:
– відсутність приватної власності на землю;
– абсолютна влада державної бюрократії, що керується із центру;
– відсутність ринкової конкуренції, приватної власності і соціальних
класів;
– абсолютна влада правителя, який очолює бюрократичну систему.
І тут начебто все правильно. Та знову є «але». Якою б великою не була влада Генерального секретаря ЦК КПРС – вона в СРСР все ж не була абсолютною. Ні формально, ні юридично. Навіть Сталін змушений був рахуватися зі своїм оточенням, а в останні роки навіть ділити з ним владу. Та й із відсутністю в СРСР соціальних класів можна посперечатися, адже партійно-державна номенклатура, ота державна бюрократія станом на 70-і роки уже виглядала як цілком окрема суспільна верства. Радянська «номенклатура» була ближче до феодальної знаті на чолі з генсеком-імператором; мала власні закриті санаторії-дачі-лікарні, доступу до яких не мали «простолюдини». Це було трохи схоже на те, як колись деякі напої та страви простолюдинам вживати заборонялося. А от якщо об’єднати обидва визначення?
Примітивний азійський спосіб виробництва періоду давньої Персії і ознаки неофеодальної держави? Істина, напевне, десь тут. Нагадаю – близько 40 мільйонів населення «соціалістичної країни» були безпаспортними кріпаками; громадян було поділено на «сорти» і заборонено без дозволу влади самостійно переселятися до великих міст (т. з. «ліміт прописки» або «ліміта»). Економіка розвивається екстенсивно. Через безгосподарність та неефективне використання ресурсів щорічно втрачається 20% виплавленого металу, тобто кожен п’ятий рік металургійні гіганти СРСР працюють «вхолосту», на компенсацію втрат.
Навіть те, що виросло на полях, неможливо зібрати через брак механізації й тому доводиться кидати у «битву за врожай» студентів на чолі з професорами, інженерів та працівників науково-дослідних інститутів. Якби в СРСР платили стільки, скільки платили інженерам-конструкторам в США, давно вже замість натовпів містян картоплю збирали б комбайни… Про науково-дослідні інститути. Їх в СРСР було не просто багато, а неймовірно багато. Жодна країна світу не може собі дозволити тримати таку прорву «дослідників» та «винахідників». Чим вони займалися, окрім того, що креслили на ватмані крадені зі всього світу пральні машини, трактори, бомби та кулькові ручки? У 60-х роках розорали цілину в Казахстані. Але для неї, як і для гігантських за об’ємом бавовняних плантацій, була потрібна вода. Багато води. Її брали з річок, які живили Аральське море – Сирдар’ї та Амудар’ї і їхніх приток. Море почало висихати. Отут і згадали пропозиції перекинути частину стоку рік Сибіру, передусім Обі та Іртиша в басейн Аральського моря. У 1968 році пленум ЦК КПРС дав доручення Держплану, Академії наук СРСР і іншим організаціям розробити план перерозподілу стоку річок.
До 1985 року планувалося побудувати кілька каналів. Тільки перший етап – судноплавний канал «Сибір-Середня Азія» мав пройти 2550 кілометрів від Обі через Казахстан до Узбекистану. Ширина – до 300 метрів, глибина – 15 метрів Вартість – 32,8 мільярди рублів. Для порівняння – збудований у 1968 році канал «Іртиш-Караганда» мав максимальну ширину 50 метрів і глибину 7. Запущений у 1963 році Північно-Кримський канал, який подав дніпровську воду до Криму, має ширину 30 метрів за глибини 4,6 метри. Та що там – грандіозний Суецький канал завширшки «лише» 205 метрів за глибини 24 метри та довжиною 193 кілометри! Вчені не сумніваються: якби партія здійснила свої плани, розвернення сибірських річок стало б катастрофою планетарного масштабу. Проте… Протягом двадцяти(!) років проєкт розробляли 48 проєктно-пошукових та 112 науково-дослідних інститутів. І… дочекалися 1986 року.
На спеціальному засіданні Політбюро ЦК КПРС проєкт було визнано шкідливим, безперспективним, а відтак закрито. І ніхто не хоче згадувати, скільки мільйонів було витрачено на експедиції, дослідження, експертизи, розробки, розрахунки, експерименти; скільки за 20 років згодовано грошей незліченним табунам геологів, інженерів, екологів, біологів, гідрологів, геодезистів та обслуговуючого їх персоналу. Це щодо ефективності радянської системи.
Є такий медичний термін – «передсмертне покращення стану», коли уже приреченому організмові раптом стає краще. Хвороба нікуди не ділася і вона розвивається, але зовні спостерігається нібито прогрес. Таким періодом була для СРСР «Золота п’ятирічка». Але далі почалася агонія. У 1967 світ затамував подих: чим відзначать росіяни 50-річчя «Великого Жовтня»? Навряд чи обгоном Америки у виробництві пральних машин, штанів, ковбаси і туалетного паперу. Туалетний папір в СРСР тоді ще не виробляли – користувалися газетою «Правда», вирізавши попередньо портрети вождів. ГУЛАГ уже розпустили, але мало що – могли за використання з такою брудною метою фотографії Леоніда Ілліча і заслати «куди Макар телят не ганяв».
Зрозуміло було, що росіяни відзначать ювілей там, де вони планети всієї попереду – у космосі. Що це буде? Невже політ людини на Місяць? Усі звикли до грандіозних новин: перший у світі космонавт – росіянин. Перші у світі два космонавти одночасно – росіяни. Перша жінка-космонавт – росіянка. Перший вихід людини у відкритий космос – росіянин. Перша м’яка посадка апарату на місяць – знову ж таки радянська. У 1967 році було запущено 4 кораблі класу «Зонд» та «Космос» з відвертим прицілом на пілотований політ до Місяця. І усі – невдало. Наступного року – знову невдачі.
Загалом в межах Місячної програми та місій до Марсу і Венери з 1964 по 1970 роки було здійснено 17 запусків, з яких лише 4 були вдалими і 1 – частково вдалий. І світ розчаровано зітхнув. Бо нічим 50-річчя приходу до влади комуністи не відзначили. Крім звичного параду на Червоній площі, де вони так само звично брязкали зброєю. Якби світ знав, чого вартували радянським космонавтам ті подвиги… Під час першого виходу у відкритий космос Олексія Леонова, його примітивний скафандр раптово роздуло так, що він не міг протиснутися назад у шлюз. Радянські інженери просто не подумали про різницю тиску. Космонавту довелося стравлювати повітря до тиску, який буває лише на рівні Евересту, куди альпіністи ходять з кисневими приладами.
Леонов не загинув дивом, терміново пірнувши у шлюз вперед головою всупереч усім інструкціям. Про це стало відомо лише багато років згодом.
Світ гадав: чому росіяни нічого не продемонстрували? А виявилося, що росіянам просто не було що демонструвати. Хайле Гебрселассіє подолав фору у два кола і назавжди випередив невдах. Можна було ще якийсь час грізно надувати щоки й робити вигляд, що то вони навмисне трохи пригальмували, але недовго. 21 липня 1969 року о 2 годині 56 хвилин за Гринвічом на поверхню Місяця ступила нога першої людини. Це був американський астронавт Ніл Армстронг. Слідом за ним зійшов ще один астронавт – теж американець Базз Олдрін. Це означало перемогу США у «космічній гонитві».
Тоді це не всі розуміли. Багато хто, причарований радянською пропагандою, вважав, що американці випередили СРСР випадково і з дня на день росіяни оголосять – у притаманному їм стилі несподіванки – що теж висадилися на Місяці і благополучно повернулися. Не оголосили.
Усі три місії до Місяця, включно із першим у світі пілотованим його обльотом на кораблі «Зонд 7А» (20. 01. 1969) виявилися невдалими. Натомість американці висадилися на Місяці ще раз. І ще. І ще. Під час третьої успішної експедиції на Місяць у лютому 1971 року побував Алан Шепард. У віці 47 років. Він, наче глузуючи над московською пропагандою, навіть зіграв там у гольф м’ячиками, які спеціально для цього прихопив із Землі. СРСР відповів місяцеходом. Автоматичну машину було доправлено на Місяць 17 листопада 1970 року. Але це все вже було не те.