Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 88)
Серед затриманих лише прибиральниці, гардеробниці та підсобна робітниця. А де ж ті, хто безпосередньо на виробництві працювали? А їх попередили що буде «трус». Самі ж керівники міліції і попередили директора, а той своїх підлеглих. Рука руку миє. А «крайніми» зробили прибиральниць, бо міліціонерам теж потрібен «показник».
Прибиральниця – не технолог, прибиральницю завжди нову можна взяти. Чому я упевнений, що так і було? Бо в нашому радгоспі, де я виріс і навіть трохи встиг попрацювати, така само система була. Томати на полях збирати треба. Це у клятій капіталістичній Іспанії цю роботу виконуує спеціальний комбайн – збирає, сортує і в ящики вкладає. А в СРСР це робили вручну. Сезонні робітники, переважно жінки – т. з. ланки. Зарплата у них – 2 рублі двадцять копійок. Якраз на кілограм «Лікарської» з копит і сечових міхурів. Але не за гроші вони йшли сюди працювати. Кожна приїздила на роботу з відром, яке везла додому наповнене відбірними томатами. І так щодня. Частину собі, частину кумі (яка розплачувалася винесеною з м’ясокомбінату ковбасою), частину – на продаж.
Це банальна крадіжка. Але керівництво радгоспу на неї очі заплющує. Бо іншого заохочення для того, аби жінка під сонцем на полі вісім годин рачкувала, немає. Не можна більш ніж 2 рублі двадцять копійок платити – за це посадять.
Бригадири стежили лише за тим, аби ніхто не нахабнів і не брав два відра. І якщо раптом суворі хлопці з відділу боротьби із розкраданням соціалістичної власності влаштовували засідку на дорозі з села – жінок або попереджали, або з хлопцями домовлялися – хапати лише тих, хто «взяв» понад дозволене.
Так працювала система. На цій системі з другої половини 60-х років почала формуватися особлива каста, яких називали «цеховиками». Сутність цього феномену в тому, що на тих таки державних підприємствах на «зекономленій сировині» підпільно вироблялася продукція, яка реалізовувалася через неофіційні торгівельні структури. Та й через офіційні теж. Підпільні підприємці існували в СРСР і раніше – ми уже про них згадували. Але розквітнули вони саме після реформ Косигіна і згодом. Народ почав отримувати трохи вищу зарплатню. Почали платити (хоч і мізер) колгоспникам. Відповідно, збільшився попит на товари широкого вжитку, а отже склався їх дефіцит. І тут на «допомогу» приходили підпільні підприємці й торгівці. Але не ними єдиними.
Маса зловживань відбувалася й у народному господарстві на усіх рівнях від виробництва до магазину. У колгоспі розбовтували водою молоко. А щоб молокозавод його прийняв – «підмазували» директора. Молокозавод виробляв з цього розбавленого молока вершкове масло, перевищуючи норму вмісту пальмової олії лише на 2-3%, але за умови виробництва десятків тонн продукції виходило непогано. І знову «підмазувалося» начальство та контролюючі органи. І так знизу догори. Аж до самих міністерств та ЦК КПРС. Ось сидить чиновник. Від нього залежить розподіл автомобілів ВАЗ-2101 «Жигулі». Саме навесні 1970 року новий автозавод у Тольятті дав перші автомобілі. Він може вам дати білу машину, а може зелену. А вам червону хочеться. Нема проблем – «домовимося». І хіба це порушення закону – догодити гарній людині кольором, простежити, щоб усі інструменти і «запаска» були у наявності і щоб без подряпин? Але підійти до нього можна лише через знайомого. Це називалося «блат». Та ж корупція, лише у профіль. Або треба гарної ковбаски на презент лікарю, який робитиме операцію вашій дружині.
В магазині на вітрині «Московської» немає. Зате є в підсобці. І якщо у вас знайдеться підхід до завідуючої магазином – ви ковбасу купите, щоправда з невеличкою націнкою. Треба ж людині віддячити за послугу. І так сталося, що в Радянському Союзі приймальник склотари, рубач м’яса на базарі, продавець, вантажник в гастрономі, офіціант, завмаг, таксист, банщик були найпрестижнішими професіями. Уся ця потужна хвиля захлеснула країну, цілковито її розклавши.
У 1969 році розкрилася масштабна торгівля посадами в Азербайджані. Розкрилася не завдяки правоохоронцям, а через внутрішні чвари. «Азербайджанська справа шокувала радянських громадян: виявляється, в СРСР можна купити будь-яку посаду! На саркастичне запитання одного з партійних керівників «Ну й скільки вартує нині суддя?» – чекісти дали цілком конкретну відповідь. Як виявилося, вирішувати долі людей можна було лише за 30 тисяч рублів; стільки ж коштувала посада прокурора. І це були найдешевші з «лотів». Посада другого секретаря райкому коштувала 100 тисяч рублів, першого – 200 тисяч. У цьому ж ціновому діапазоні перебували «хлібні місця» ректорів місцевих вузів, начальників райвідділів міліції, міністрів соціального забезпечення та комунального господарства» [208]. Така само ситуація була і в сонячній Грузії, і на благословенних землях України, і в Москві. Посада директора театру у Києві – 10 тисяч рублів. Директора гастроному у Москві – від 50 тисяч в залежності від району та величини. Від 5 тисяч давали за місце продавця пива на розлив.
Найцікавіше, що корупціонерам, крадіям та хабарникам надавали заступництво найвищі посадові особи СРСР. «У 1978 р. вибухнула гучна справа «Океан», в результаті якої посадили багатьох партійних керівників у Краснодарському краї. Заступника голови Мінрибгоспу В. Ритова було засуджено до розстрілу, а міністра О. Ішкова змусили повернути в казну 260 тис. руб. доведених хабарів і відправили на пенсію. За нього заступився сам Брежнєв» [209]. Такі діяння Леоніда Ілліча зараз називаються «кришуванням». Та і сам він мав рильце у пушку. Ляпкін-Тяпкін з комедії Миколи Гоголя «Ревізор» брав хабарі борзими щенятами. А Леонід Ілліч – борзими машинами. Генсек дуже любив автівки та поїздки з вітерцем. Машин було у нього кілька десятків. Звісно, більшість – «подарунки». Наприклад, італійські комуністи подарували йому спортивний «Мазератті».
Звідки у комуністів гроші на такий подарунок, цікаво? Утім, він цілком окупився з огляду на те, що СРСР витратив не один мільйон доларів на підтримку італійської компартії. Там ще з рішенням на користь італійської компанії «Фіат» (з якою у тамтешніх комуністів були цікаві стосунки) щодо будівництва автозаводу у Тольятті є питання.
А 1968 року американський бізнесмен Арманд Хаммер подарував Брежнєву унікальний «Роллс-Ройс Срібна Тінь» – у світі було лише 5 таких автомобілів. Ще у 1961 році американець запропонував керівництву СРСР побудувати у Тольятті хімічний комбінат для виробництва мінеральних добрив потужністю 50 мільйонів тонн на рік. Але справа просувалася туго. Після коштовного подарунка Брежнєву вона пішла краще. А пізніше від комбінату було побудовано (теж за участі Хаммера) аміакопровод до Одеси. Там аміак перевантажували на танкери і везли до США, де він надходив на хімічний завод, що належав тому ж таки Хаммеру. Але домовимося – Леонід Ілліч не корупціонер – просто так склалося. Аміак окремо, а «Роллс-Ройс» окремо.
Як і шкідливе виробництво аміаку, що залишилося в СРСР, а прибутки від його переробки – в кишенях американця.
Микола Щолоков, давній друг Брежнєва не був примхливим. «За матеріалами слідства, міністр брав усе: від «Мерседесів», подарованих урядом ФРН до Олімпіади-80, до дитячих ліжечок. Картини відомих російських майстрів він зберігав під ліжком – на стінах місця не вистачало» (там само). Напевне, досить про це поки що. Тепер про хороше. Чи було воно у ті роки? Безумовно. Ось, наприклад, про поліпшення умов праці радянських людей дуже красиво написано: «Зростання національного доходу в роки «Золотої п’ятирічки» дозволило дати робітникам і службовцям два вихідних дні на тиждень. 7 березня 1967 року ЦК КПРС, Рада міністрів СРСР і Всесоюзна центральна рада профспілок прийняли постанову «Про переведення робітників і службовців підприємств, установ і організацій на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями» [202]. Все було б гаразд, якби не одне «але».
Буквально у наступному реченні авторка стверджує щось зовсім інше. Виявляється, нечуване зростання національного доходу до впровадження другого вихідного прямого стосунку не мало: «І лише в 1967-му, завдяки активному залученню жінок у виробництво, стало можливим ввести два вихідних дня без втрат для економіки країни» (там само).
Ось він – секрет добробуту радянських родин: треба було лише відрядити жінок знову, як у часи війни, тягати шпали, стояти за токарним верстатом, дихати випарами під час зварювальних робіт і класти цеглу, як одразу можна ще один день на тиждень відпочити.
ГЛАВА ТРИДЦЯТА.
ПРО «РОЗВИНЕНИЙ СОЦІАЛІЗМ» ТА 125 ТИСЯЧ ТАНКІВ
Продовжимо тему соціально-економічної системи в СРСР. Досі тривають дискусії, що ж побудували в СРСР Ленін-Троцький-Сталін-Хрущов-Брежнєв. Формально, не без участі Суслова та Інституту марксизму-ленінізму, було оголошено, що після довгих поневірянь Радянський союз прийшов до епохи розвиненого соціалізму.
Але будь-яка розумна людина знає, що ні у Маркса, ні у Плеханова, ні у Леніна немає такої штуки, як «розвинений соціалізм». І не було. Розумним людям не треба пояснювати, що в СРСР і «нерозвиненого» соціалізму не було. Що режим в СРСР був чим завгодно, тільки не соціалізмом.