Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 90)
Радянські технології не дозволяли здійснити зворотній підйом з поверхні Місяця й повернення на Землю ні людей, ні навіть техніки. Чому ж СРСР програв? Американський космічний історик Асіф Сіддікі висловив свою думку: «Якби СРСР спрямовував менше коштів на створення нових видів озброєнь, накопичення ядерних та інших запасів у військовій галузі, а більше фінансував космічну програму, це дало б можливість повноцінно опрацювати їхню місячну програму і значно скоротити відставання від США» [211].
Менш ніж 12 років минуло з дня, коли світ почув «біп-біп-біп» радянського примітивного супутника, а СРСР вже безнадійно відстав у ракетно-космічних технологіях. Відстав назавжди. Не лише у місячній гонитві програв СРСР. На момент розпаду, він в цілому відставав у космічних технологіях від США років на 20. І ця прірва все розширюється. Подивіться на США, які уже мають приватні космічні програми (Ілона Маска) та «спадкоємницю СРСР» – Росію.
Фактично, після смерті основних керівників радянських ракетних програм Сергія Корольова та Михайла Янгеля, усі подальші розробки – це лише розвиток їхніх проєктів. Принагідно – якщо хтось не знав. Сергій Корольов помер у віці лише 59 років на операційному столі через те, що йому не змогли ввести кисневий зонд – завадила щелепа, що неправильно зрослася після перелому – про це лікарі не знали. Перелом щелепи Сергій Павлович отримав від удару графином. Не у п’яній бійці – на допиті в катівнях НКВС, куди його свого часу запроторили за «шкідництво».
І ще, коли й цього хтось не знав: його було реабілітовано «за відсутності складу злочину» аж 18 квітня 1957 року. Проте ми відволіклися. У викладеній вище думці експерта є два моменти, які є серед головних причин падіння СРСР. Ракетно-космічна гонитва остаточно підірвала економічні сили країни. Вона була їй просто не до снаги. Але найсуттєвіша причина – гонитва озброєнь. Призначення Дмитра Устинова міністром оборони було не просто помилкою, а – злочином. Устинов не був полководцем. Від слова «зовсім». Він був «воєнмехом», тобто спеціалістом з озброєнь, і в такій якості працював за Сталіна, а потім – і за Хрущова. Наркомом, себто, міністром озброєнь. І керував Військово-промисловим комплексом (ВПК).
Військове звання на момент завершення Другої світової війни – «генерал-полковник інженерно-артилерійської служби». Устинова в жодному разі не можна було призначати керівником військового відомства. Тому що це означало пустити цапа (ВПК) у «засіки батьківщини». Військово-промисловий комплекс ненажерливий. Шлунок у нього бездонний. ВПК – це тисячі заводів і фабрик. І всі вони мають працювати. Працювати безупинно. В СРСР ВПК за великим рахунком і був самою економікою. Майже не існувало підприємств, навіть цивільних, які б не працювали на це чудовисько. Меблеві фабрики робили кольби (приклади) для автоматів та держална для саперних лопат; текстильні – тканину для солдатських штанів і брезент на плащ-намети; автозаводи випускали вантажівки і тягачі передусім для військових потреб, а вже потім для народного господарства. І навіть у жіночих виправно-трудових колоніях для армії і флоту шили кальсони та натільні сорочки зразка 1914 року.
Зрозуміло, що керівник ВПК на посаді міністра оборони опікувався передусім інтересами ВПК. Устинов, навіть якби хотів – нічого вдіяти не міг. Бо цей монстр від самого початку мав порочну структуру і принципи функціонування. Як працює військова промисловість в тих таки США? Ніяк. Немає її. Там держава розміщує замовлення у цивільних компаніях. Ті замовлення контролює Конгрес, перед яким генерали обумовлюють об’єм замовлень. Конгресмени відповідають перед виборцями – тобто платниками податків – куди і на що йдуть їхні гроші. Тому конгресмени кровно зацікавлені, аби апетити військових не перевищували розумні об’єми. Військовим завжди мало, але система громадського контролю їх стримує, а парламентські дебати щодо оборонного бюджету демонструють по телебаченню. Кожен конгресмен і сенатор прагне показати перед виборцями, що він, мов лев, бореться за кожен цент з їхніх податків. І ще. В США танки та іншу бойову техніку розробляють приватні компанії на замовлення уряду. Розробляють у жорстокій конкуренції за співвідношенням «ціна-якість». Переможцю дістається замовлення і державу не хвилює, як те замовлення виконуватиметься. Основний середній танк М-1 «Абрамс», наприклад, у важкій конкуренції з «Дженерал Моторз» розробила компанія «Крайслер» і отримала підряд лише тому, що за приблизно рівних інших характеристик, її бойова машина була суттєво дешевшою.
В СРСР депутатів з числа доярок-«трохтисячниць» і шахтарів- «стаханівців» до контролю над воєнним бюджетом не допускали. Якщо вони там за щось і голосували – то лише «в цілому» та «одноголосно». Все було засекречено, а громадянина, який забажав дізнатися, скільки ж в СРСР танків і скільки коштів на них витрачено, було би звинувачено у шпигунстві на користь розвідки Уругваю та відправлено на 15 років баланду хлебтати. В умовах абсолютної безконтрольності з боку суспільства численні впливові радянські чиновники максимально просували кількість замовлень. Ті ж танки клепалися не по 100-200 на рік, як в США, а тисячами. Держава замовляла ті танки на власних заводах. Коли вже в часи перебудови і гласності хтось із журналістів спитав одного з радянських генералів, навіщо було будувати стільки танків, той відповів по-сократівськи – теж запитанням: а що, ми мали закрити танкові заводи й викинути людей на вулицю?
В США так і робилося: «Крайслер», якщо не мав замовлень, консервував свій завод, а робітників або перекидав на інше виробництво, або на біржу праці, а ринок звільнену робочу силу перерозподіляв. Радянська система була побудована інакше і за цим принципом діяти не могла. В СРСР навіть бірж праці не існувало – останню закрили ще 13 березня 1930 року й оголосили, що в СРСР безробіття «переможено».
Як результат, наприкінці 70-х років ХХ століття за бурхливої діяльності Дмитра Федоровича Устинова та інших керівників ВПК, які успішно використовували Брежнєва, підтримуючи його у протистоянні з Косигіним, склалося становище, про яке британський історик, спеціаліст по Холодній війні, професор Стенфордського університету Девід Холлуей висловився образно – в СРСР немає військово-промислового комплексу – він сам ним і є. Існує такий закон: держава не може витрачати на воєнні потреби більш ніж 5% об’єму внутрішнього валового продукту. В іншому випадку економіка і фінанси не витримують, починаються стагнація та падіння. Чим більше відсотків «зашкалює» за показник 5 процентів – тим крутіше піке. Аж до переходу у штопор. «Метастази мілітаризму вразили владні структури, держапарат, науку, економіку країни. Пошлюся на те, що 83% вчених і технологів займалися військовою і парамілітарною тематикою.
Більше чверті ВВП Радянського Союзу поглинав ненаситний Молох. Експерти відкритим текстом намагалися переконувати можновладців: ми займаємося самоїдством, обслуговуванням доктрини США, націленої на доведення нашої країни до економічного і соціального колапсу» [211].
Це вже не просто якийсь «експерт» писав. Валентин Михайлович Фалін – колишній радянський дипломат, референт Хрущова і Громика, у 1976-1986 роках член Центральної ревізійної комісій ЦК КПРС, а пізніше кандидат і член ЦК КПРС. Він та інші бачили, до чого йде. Він недаремно згадав про доктрину США. Була така, спрямована на виснаження СРСР. Частиною її стала СОІ – «Стратегічна оборонна ініціатива», що її оголосив президент США у 1983 році. То був величезний обман, як кажуть, «фейк», який змусив СРСР вкласти гігантські кошти у розробку – як висловився радянський академік Кокошин – «асиметричної відповіді». Фалін наводить аргументи академіка Андрія Дмитровича Сахарова та його колег: «А. Д. Сахаров взагалі пропонував не обслуговувати вашингтонську стратегію розорення Радянського Союзу гонкою озброєнь. Він виступав за розміщення уздовж Атлантичного і Тихоокеанського узбережжя США ядерних зарядів по 100 мегатонн кожен.
І при агресії проти нас або наших друзів, натиснути кнопки. Було це сказано ним до сварки з Микитою Сергійовичем у 1961 р. через розбіжності з приводу випробування термоядерної бомби потужністю в 100 мегатонн над Новою Землею. Не лише Сахаров застерігав радянське керівництво проти занурення країни в бездонний вир гонки озброєнь. І. М. Острецов з товаришами доводив у 70-80-х рр., що створена в КБ Уткіна ракета «Сатана» (по натовській класифікації) з її 16-ма боєголовками індивідуального наведення кожна по 2 мегатонни – це найнадійніший оборонний щит.
І можна було б зробити паузу на 15-20 років вперед» (там само). «Батько» радянської водневої бомби й за сумісництвом найвідоміший дисидент, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Дмитрович Сахаров був наївним романтиком. СРСР від самого свого народження і навіть до нього був максимально «заточений» на мілітаризм і нічого не виробляв, окрім зброї. Спробуй просякнутого героїном закінченого наркомана вилікувати. Держава, мов той дракон Уроборос, пожирала сама себе.
Недаремно її страшну дійсність Фалін і назвав «самоїдством». Ракети – це лише верхівка айсбергу. Якось підрахував, що після закінчення Другої світової війни СРСР до 1991 року за кількістю самих лише танків перевершив решту країн світу разом узяті. Танки Другої світової, які залишалися на озброєнні країни після її закінчення не рахуватимемо. Порахуємо лише ті, що не воювали. Підрахунок приблизний, оскільки навіть зараз не відома остаточна кількість радянських танків, тому в таблиці наведено такі круглі цифри. Не бралися до уваги західні розвідувальні машини, які там вважаються легкими танками.