Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 91)
Бо погодьтеся, не можна назвати танком, наприклад, британський «Скорпіон» масою 8 тонн з алюмінієвою «бронею» – за своїми характеристиками він до радянської БМП-1 не дотягував і добряче. Не брав я до уваги і «дрібні» серії типу радянського екзотичного ракетного ІТ-1, випущеного серією «лише» 103 одиниці. Хоча 300 американських М-103 зарахував – як-не-як, а важким танком вважався, хоч і доволі допотопним на 50-і роки.
СРСР
США
Великобританія
Франція
ФРН
ІС-3 - 2315
М-46 - 1168
А41 - 4423
АМХ-30 - 3671
«Леопард»- 1 - 4744
ІС-4 - 258
М-41- 3728
Мк7 - 442
AMX-13 - 7000
«Леопард»- 2 - 3563
Т-44 - 1823
М-47 - 8676
FV 214 - 185
Т-54 - 16775 М-48 - 12000
«Чифтен» МкV - 2265
Т-55 - 20000
М-60 - 15221
«Челленджер» - 820
Т-62 - 20000
М-103 - 300
Т-64 – 13000
М-661 - 1600
Т-72 - 30000
М-1 «Абрамс» - 5000
Т-80 - 10000
ПТ-76 - 3039
Т-10 - 8000
Загалом
Загалом
Загалом
Загалом
Загалом
125 тис. 210
47 тис. 693
8 тис. 135
10 тис. 671
8 тис. 307
А де італійці, турки, греки та інші члени НАТО? Невже вони не мали своїх танків? Не мали. Вони купували те, що будували американці, французи і британці.
Отож 125 тисяч радянських танків проти 75 тисяч танків 4 країн, що складали основу «агресивного блоку НАТО» – вражає, чи не так? Додамо сюди 122 мм самохідну артилерійську установку (САУ) 2С1 «Гвоздика» (10 тисяч); 152-мм 2С3 «Ака́ция» (4 тисячі); 152-мм 2С5 «Гиацинт-С» (2 тисячі); 203-мм 2С7 «Пион», здатний стріляти ядерними боєприпасами (500 одиниць) та інший «квітник» і стане зрозуміло, в яку копієчку влітало СРСР усе те добро.
Люди обізнані скажуть, що тут не враховані танки Японії. Так. Але Японія не входить до НАТО. З 1945 по 1991 рік в Японії побудовано аж 1778 танків. Були ще танки Індії (на базі британських) у кількості 1400 штук, які частково вироблялися в Англії і навіть 10 тисяч китайських танків паритету у суперечці «СРСР проти решти світу» не створюють.
Але перед нами лише видима частина. Все це потребувало ангарів і ремонтних боксів, які теж коштували грошей. Усе це потребувало безлічі запчастин і паливно-мастильних матеріалів. І військових містечок з казармами, їдальнями, лазнями, складами, штабами, полігонами, клубами (політвиховання особового складу у першу чергу). Усе це потребувало офіцерів. Багато. Із солдатиками питання вирішили просто – за важелі танка можна мобілізованого строковика посадити, а в башту – такого самого сержанта. І платити їм «зарплатню» 3-7 рублів на місяць не випускаючи усі 2 роки служби за паркан частини, наче «зеків».
Але офіцерам і надстроковикам-прапорщикам треба платити. Усе це колосальні кошти. До речі, тому радянський командир взводу отримував 110 рублів за посаду, плюс 90 рублів за звання «лейтенант» і на 20 рублів – пайок або грошову компенсацію за нього. Це приблизно вчетверо менше за його американського колегу і менше за зарплату муляра середньої руки в якомусь будівельно-монтажному управлінні Томська. Усе це потребувало гігантської кількості цивільного обслуговуючого персоналу від друкарок і буфетниць у солдатській чайній, що її називали «чіпком», до поштарок, кочегарів та кухарок.
У 1967 році Перший секретар Московського міського комітету КПРС Микола Єгоричев виступив з різкою критикою військових, тобто Устинова з його доктриною масованої атаки на Європу незліченними танковими ордами. І в результаті втратив одну з ключових у партійній ієрархії посад. Брежнєв відправив його заступником до міністра тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Пізніше Єгоричев так відгукувався про діяльність міністра оборони: «Устинов зациклився на оборонній промисловості і зовсім не хотів допомагати економіці країни. Він зробив великий внесок у справу перемоги над фашизмом, але водночас, я гадаю, він завдав шкоди нашій економіці, коли з його подачі брежнєвське керівництво не шкодувало нічого для оборони, навіть добробуту трудящих» [212]. Усе це важезними гирями висіло на ногах і без того нежиттєздатної економіки СРСР. Радянське керівництво постійно закликало до припинення гонки озброєнь, «розрядки» та «мирного співіснування».
Радянське керівництво демонструвало миролюбність, але це був вимушений крок, спроба виторгувати «передишку», оту «паузу», про яку писав товариш Фалін. Товариші в Кремлі, починаючи з Леніна, полюбляли такі «паузи». Але президент США Рональд Рейган «паузи» московському ведмедю не дав. А в «соціалістичному таборі» було гаряче. У 1968 році з величезними труднощами вдалося задушити «Празьку весну» – хоча там продовжувало тліти і після цього футбольні та хокейні матчі «ЧРСР-СРСР» перетворювалися на поля битв. Польща не тліла – горіла.
У 1968 та 1970 акції протесту довелося придушувати за допомогою війська. У 1978 році Папою римським було обрано поляка Кароля Войтилу і національно- визвольний рух спалахнув з новою силою. Вже у 1980 році створюється антикомуністичний рух на базі профспілки «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою. Брежнєв з Сусловим (головне Суслов, але й Леонід Ілліч теж красень) не знайшли нічого кращого, як поставити на чолі Польщі старого сталінського холуя, тупого, але по псячому вірного Войцеха Ярузельського, який, не довго думаючи, ввів у Польщі надзвичайний стан.
Щоби ви, читачі, розуміли, що це була за моральна потвора! Типовий комуняка, який топтав беззахисних і плазував перед сильним. Фрагмент переговорів Ярузельського з Брежнєвим 19 жовтня 1981 року. «
Тим часом кремлівські старці дедалі більше втрачали контроль над загарбаними країнами. Тліла Угорщина після страшного погрому, який їй вчинили Хрущов, Сєров та Жуков. Чехословаччина не забула підлість радянських «визволителів», які під час «Празької весни» віроломно захопили летовище «Рузіне» в Празі. Подали сигнал SOS з борту цивільного літака, а коли той з дозволу диспетчерів приземлився, з нього посунули десятки до зубів озброєних десантників. Кремлівські старигани усіх дістали. І в СРСР теж. Про «стариганів» – відповідаю. Часи Брежнєва історики визначають терміном «незмінюваність влади».
Тут така річ. Комуністична еліта віддала Брежнєву владу, але за умови збереження своїх посад. Він навіть ненависного Косигіна зачепити не міг. Косигін «рулив» Кабінетом міністрів понад 16 років. Лише важка хвороба змусила його піти на 77 році життя. Його змінив сімдесятип’ятирічний Микола Тихонов, який керував урядом до 80 років. Леонід Брежнєв перебував на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС понад 18 років, а у віці сімдесяти одного року перебрав на себе ще й посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, хоч і був уже давно й безнадійно хворим (про це згодом).
Секретар ЦК КПРС Костянтин Черненко, який разом з Андроповим був претендентом на посаду Генсека після смерті Брежнєва, і який з середини 70-х фактично керував країною замість нього, мав на той час 65-річний вік, а смерть вирвала його з «лав» у 74 роки. Сам Андропов був трохи молодший, але і йому далеко за 60 перевалило. Маршал Радянського Союзу Андрій Антонович Гречко на посаді міністра оборони «не дотягнув» до дев’яти років два тижні. Помер на бойовому посту у віці сімдесяти двох років, а йому на зміну прийшов згадуваний уже незлим тихим словом 67-річний Дмитро Устинов, який керував міністерством теж майже 9 років, і якого так само винесли вперед ногами з робочого кабінету.
Андрій Громико був міністром іноземних справ більше ніж 28 років. Цього не винесли – посунули, коли почалася Перебудова, напередодні його 76-річчя. Кого не візьми з Політбюро ЦК КПРС другої половини 70-х років – усі вони були хворими, часто торкнутими старечою деменцією, передчасно постарілими через постійні стреси і нездоровий спосіб життя, людьми.
Якщо за часів Сталіна середній вік членів Політбюро був трохи вищий від 50 років, то в часи пізнього Брежнєва він упевнено перевалив за 70. У істориків, етнографів і соціологів для цього є спеціальний термін – «геронтократія», тобто влада старих. Дряхлі дідугани на трибуні Мавзолею, які вже не мали сил махати руками перед демонстрантами ювілейного параду 1977 року – ось справжнє обличчя «розвиненого соціалізму».
Усі ті вожді ще царя-батюшку добре пам’ятали…
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША.
УБИТИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ
Сімдесяті роки минулого століття заведено називати «застоєм». Це не так. Це обман. То був не застій, а фінальний етап деградації держави та її суспільства, отієї «нової історичної спільноти людей – радянського народу», про який патякав телевізор.