Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 93)
І Андропов досягав свого. У 1973 році він стає повноправним членом Політбюро ЦК КПРС, тобто піднімається на самісіньку верхівку Олімпу, зупинившись (поки що) лише в кроці від трону Генерального секретаря. В цей час формується «трійка» союзників Андропов-Громико-Устинов, яка завдяки своїй поінформованості, стає дуже впливовою у Політбюро. До речі, Громико стає членом цього органу в один день з Андроповим, а Устинов навіть на півтора місяці раніше. Усі троє, конкуруючи з Черненком за вплив на внутрішню політику, були ще й найбільшими «яструбами», які намагалися «поховати» мирні ініціативи Брежнєва у політиці зовнішній. А вони були доволі масштабними. Угоди про часткове скорочення наступальних озброєнь та інші важливі документи готувалися сім років, відколи було підписано тимчасову угоду «Про деякі заходи щодо обмежень стратегічних наступальних озброєнь» терміном на 5 років, за яким «заморожувалося» будівництво та переобладнання пускових установок усіх типів для ракет з ядерними боєголовками. Одночасно готували більш масштабну угоду. Боролися за кожну кому.
У цей період США намагалися налагодити стосунки з СРСР на тлі військової і геополітичної поразки у В’єтнамі, стрімкого зростання цін на нафту через арабсько-ізраїльський конфлікт (радянські спецслужби та дипломатія не в останню чергу через зацікавленість у високих цінах на «чорне золото» усіляко інспірували ескалацію напруги) та загальний страх перед ядерним конфліктом.
З боку США це теж був вимушений крок. Моторошні кошти на ядерну гонку били і по них також. У
1970 році країну струсонула потужна фінансово-економічна криза, внаслідок якої президент Ніксон змушений був піти на серію непопулярних заходів, зокрема й відмову від прив’язки долара до вартості золота. В історії вони відомі як «Шок Ніксона».
Наприкінці 1973 року спалахнула нафтова криза, відома як «Нафтове ембарго» (теж чимало Кремль постарався), коли ціна за барель нафти підскочила з трьох до 12 доларів. Її наслідком стала економічна криза 1974-1975 років, коли економіка США «впала» на 3%, а в інших країнах навіть більше. Відтак Білий дім також був зацікавлений у скороченні гонки озброєнь та нормалізації стосунків з СРСР, тим більше, що ініціатива належала Москві, тобто виглядало усе так, ніби то Брежнєв, а не Ніксон чи Картер «капітулювали». Гарним тлом для поступок ставав широкий антивоєнний рух в США.
Американці нічого не втрачали – СРСР був ініціатором війни і якщо він хоче її «заморожування», то чому б і ні? Американці, попри радянську пропаганду, хотіли торгувати, а не воювати. Американці, аби ви знали, друзі, до Другої світової навіть розвідки і контррозвідки не мали. Брежнєв не витримав би перельоту через Атлантику. Американці пішли назустріч і погодилися (всупереч дипломатичному етикету, який зобов’язував лідера СРСР після відвідування Москви Ніксоном і Фордом на візит у відповідь) на нейтральну територію - Відень.
Але й туди не так старого, як дряхлого генсека доправили не літаком – лікарі заборонили, а спецпотягом. У Великій Редутній залі палацу Хофбург Леонідом Брежнєвим та Джиммі Картером було підписано 4 документи: «Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ОСВ-2), протокол до нього, спільна «Заява про принципи та основні напрямки подальших переговорів про обмеження стратегічних озброєнь», а також «Узгоджені заяви і загальні поняття у зв’язку з Договором між СРСР і США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь».
Збулась головна мрія Леоніда Ілліча, як би її не намагалися «торпедувати» яструби з КДБ і «двоголового монстра» – Міністерства оборони та ВПК, усіляко затягуючи процес. Аби самому поставити підпис у документах, генсек саме тому й головою Президії Верховної Ради СРСР себе зробив – підпис партійного секретаря на міждержавній угоді не годився, про що, як кажуть, йому у процесі переговорів, натякнули американці. На радощах Брежнєв навіть розцілував Картера.
Добре хоч, що лише в обидві щічки, бо Леонід Ілліч полюбляв наостанок впаяти потужний поцілунок просто у вуста. Взасос. У югославського диктатора Йосипа Броз Тіто якось аж губа порвалася.
Взагалі, ця брежневська звичка досі заганяє у глухий кут істориків та психіатрів: що то було? Дехто вважає, що фірмового «потрійного поцілунку» його можливо навчив лідер Палестини Ясир Арафат, мовляв такі поцілунки в традиції арабів. Вони справді так роблять, але як правило у щоки, або навіть імітують його, просто торкаючись щокою до щоки. Погодьтеся, любі читачі, ще можна було би зрозуміти, коли Брежнєв цілував Індіру Ганді у вуста її медові. До Маргарет Тетчер пнувся (вона щоправда вивернулася) – теж зрозуміло: хоч і немолода, але жінка. Але чи нормально рватися цілувати бородатого Фіделя Кастро або 67-річного Еріха Хоннекера?
А ви бачили президента Центральноафриканської республіки Бокассу? Багато хто з політиків, аби не знудило, усіляко намагалися уникнути цього прояву брежнєвської «любові». Румунський диктатор Ніколай Чаушеску навідріз і в дуже жорсткій формі відмовився цілуватися.
Фідель Кастро, знаючи про цю звичку радянського генсека, перед зустріччю з ним запхав собі до рота здоровезну кубинську сигару, яку, по всяк випадок, не випускав усю церемонію зустрічі. Чи був Брежнєв прихованим геєм, як припускають деякі дослідники? Доказів цьому немає. Протягом життя він мав десятки коханок і одноразових, імена яких упали в Лету, і постійних, як «фронтова подруга» Тамара Лаверченко або артистка Анна Шалфеєва – справа, як кажуть, «житейська» (правда, обох за державний кошт Леонід Ілліч квартирами забезпечив – відверта корупція та зловживання службовим становищем) – але про контакти з чоловіками жодних відомостей немає.
Буває, що людина приховує це усе своє життя, особливо якщо вона робила партійну кар’єру в СРСР. Можливо, щось сталося з психікою Брежнєва після чергового інсульту. Але погодьтеся – це ненормально. Та ми відволіклися.
Віденський саміт був по суті лебединою піснею Леоніда Брежнєва. Його вистачало лише на короткочасні формальні ритуали по 15-20 хвилин. Він давно був медикаментозно залежний – на сильні снодійні та заспокійливі препарати генсека підсадив «дбайливий» Андропов. Лікарі та близькі намагалися боротися, але Леонід Ілліч все одно діставав чудодійні пігулочки, без яких не міг спокійно спати. Діставав через різних людей: друзів Цвігуна і Черненка, але передусім – голову КДБ та його людей. То були атіван, радедорм, еуноктин, седуксен, нембутал. Пігулочки він запивав «Зубрівкою» – хтось йому сказав, що так вони краще діють. «Зубрівкою» генсека постачав той таки Андропов. Цікаво, що за офіційною версією не шеф КДБ винен, а якась медсестра Надя. Вона, негідниця, за власної ініціативи начиняла першу особу держави нембуталом, який, між іншим, є наркотиком.
Але ми краще повіримо самому Брежнєву. «Віктор Голіков, беззмінний помічник генсека, один із найближчих до нього людей, каже: «Нехай мені другу руку відріжуть, але я переконаний, що Леонід Ілліч помер не від інфаркту. Його напхали цієї поганню». 21 серпня 1979 року Брежнєв недвозначно пише в щоденнику: «Отримав від Чазова 8 штук». Запис від 3 грудня: «Переговорив з Андроповим. Отримав». Запис від 25 січня 1982 року: «Отримав від Юрія Володимировича жовтенькі». У свій останній день, 9 листопада, Брежнєв до вечора знаходився в робочому кабінеті. Останнім із членів Політбюро, хто бачив Брежнєва живим, був Андропов. І він же виявився першим, хто побачив його бездиханним...» [217].
Віктор Андрійович має рацію. Більше того, він не підозрював, що дійсність, хутчій за все, була ще бруднішою. Але про таємницю смерті Брежнєва наприкінці глави. Зараз про останній його (та його прісних) великий злочин. Йдеться про війну в Афганістані. Причини вторгнення до цієї країни досі виразно ніхто не може пояснити. Офіційно це відбулося на прохання комуністичного уряду Демократичної республіки Афганістан, де відбувалася громадянська війна.
Неофіційно стверджується про намагання привести до влади промосковську фракцію Народно-демократичної партії Афганістану. Але зрозуміло одне: більшість членів Політбюро і сам Брежнєв спочатку були проти «афганської авантюри», а Косигін, навіть коли рішення було прийнято, став єдиним, хто навідріз відмовився його підписувати (вважається, що воно було колективним – така собі «кругова порука»), що стало зрештою причиною його подальшої відставки.
І давно вже відомо, що головних ініціаторів розв’язання тієї війни було троє. Їхні прізвища співпадають з прізвищами трьох осіб, які боролися з Черненком за наступництво після смерті Брежнєва. Ага, шановний читачу, це були Андропов, Устинов та Суслов. Рішення Політбюро від 12 грудня 1979 року підписав Брежнєв. Але багато хто з дослідників вважає, що вже тоді одурілий від андропівської «фармакології»
Леонід Ілліч мало усвідомлював, що робить. Дуже яскравим виглядає сам текст рішення, який чітко показує who is who:
«1. СХВАЛИТИ міркування і заходи, викладені тт. Андроповим Ю. В., Устиновим Д. Ф., Громико А. А. Дозволити їм в ході здійснення цих заходів вносити корективи непринципового характеру. Питання, які потребують вирішення ЦК, своєчасно вносити в Політбюро. Здійснення всіх цих заходів покласти на тт. Андропова Ю. В., Устинова Д. Ф., Громико А. А.