Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 95)
І переважно за цими посилами стирчать вуха московських пропагандистів – через ностальгію за СРСР у людей старшого віку та викривлену уяву про тодішні реалії в молоді, котра тоді не жила, нас знову намагаються розвернути у бік Кремля. Про бунти трохи вище згадувалося. Не згадано було (крім Новочеркаська) про причини, а часто і про привід, коли якась несправедливість, ставала спусковим гачком для глухого невдоволення рідною радянською владою, що накопичувалося.
За 30 післявоєнних років було зафіксовано 24 випадки «масових безладів», спрямованих проти радянської влади. У 11 випадках проти беззбройного натовпу застосовувалася бойова зброя, через що було вбито 44 особи (в т. ч. діти) та поранено 166. Це попри тих, кого засудили до смертної кари та розстріляли – лише у Новочеркаську таких було семеро.
Після розвалу СРСР з`ясувалося, що «турботлива» радянська влада, яка кермувала в СРСР від імені пролетаріату, знайшла перших-ліпших жертв задля залякування інших. Шестеро з них взагалі не винні, а одному максимум що могли дати – три роки колонії за хуліганство. Їх було реабілітовано. Посмертно. З усіх численних випадків обрав події в Теміртау 1-4 серпня 1959 року. Обрав, бо вони яскраво ілюструють ставлення комуністів до власного народу, а також тому, що тут пересіклися двоє головних партійців – на той час чинний Хрущов та майбутній Брежнєв.
У той час у Теміртау на будівництві Карагандинського металургійного комбінату («Казахстанська Магнітка») працювало близько 15 тисяч осіб, яких набрали за «комсомольськими путівками». Було багато «вербованих». Умови життя – наметове містечко. Хто мав «щастя» пожити під пекучим сонечком в армійському брезентовому наметі, підтвердить, що приємного мало – можна на все життя інвалідом стати. До того ж спостерігалися, як тоді писали, «тимчасові перебої» з водою. Тобто, простіше кажучи, її не було. Люди не те що купатися – не умивалися по 4-5 днів і тижнями не прали білизну. А там де непрана білизна – там воші.
Натомість радянська влада гарно потурбувалася про іноземних громадян – болгарських робітників, на давши їм усі комфортабельні умови. «Для них було… і нормальне тепле житло, і харчування в їдальні, а нам, можна сказати, нічого. Ми їли всухом’ятку: навіть води майже не було. Привезуть трохи і на цьому заспокоються, а людям хоч у бійку» [220].
Тут Єлизавета Трідгардт прикрашає реалії. Насправді, вони були ще більш мерзенними. Радянські чиновники підкреслювали привілейований стан болгар порівняно з «місцевими», фактично оголосивши останнім, що вони є людьми «другого сорту».
Наприклад, болгари ніколи не мали проблем з водою. Для них завозили квас і лимонад. Головне – уявіть – приходять робітники до їдальні, а назустріч їм виходить вгодований завідувач і оголошує: зараз їдять болгари, а ви чекайте. Вони пообідають, тоді вам те, що залишиться… Ви ще бачите «піклування» рідної партії про народ? Як на мене, шановний читачу, таке ставлення – наче до бидла. Робочої худоби.
Мало того, що країну поділено на «категорії постачання»; мало того, що 40 мільйонів людей є офіційними кріпаками, яким за роботу грошей не платять; але і радянські робітники, комсомольці, мають – образно кажучи – харчуватися недоїдками таких же «братів по класу», лише з Болгарії. Де ж справедливість? Де «піклування»?
А знаєте, чому радянських «другосортних» у наметах гноїли? Я вам, друзі зараз одну цитатку підкину. Аби ви розуміли усю підлість, цинізм і брехливість комуністів. Милуйтеся: «План набору робочої сили на будівництво Теміртау був перевиконаний десь на 30-40%, за відсутності належного фронту робіт. Крім того, вся інфраструктура не була готовою до прийому такої кількості людей: не було торгових точок, громадського харчування, житла, достатньої кількості питної води. Люди жили у наметах, в умовах обмеженого простору, і на ці незручності керівники не звертали належної уваги», – розповідав пізніше тодішній перший секретар Центрального комітету комсомолу Казахстану Сагандик Кенжебаєв»
Такі крокодилячі сльози лив головний комсомолець Казахстану, якому за посадою належить піклуватися, щоб план не «перевиконувався» і зайвих людей за «комсомольськими путівками» у голий степ не завозили на поживу вошам. Він же мав порушувати питання і про водопостачання, і про торгові точки. Але якщо вірити Першому секретареві Казахстанського республіканського комітету комсомолу, кимось невідомим план набору аж на 40% навіщось перевиконано і якісь невідомі анонімні керівники не звертали уваги на «незручності». У самого Сагандика Джунусовича Кенжебаєва зі «зручностями» було все гаразд. І затишна простора квартира (оте «в умовах обмеженого простору» насправді означає, що люди жили один в одного на головах, на двоярусних нарах), і персональний «членовоз» відповідно до чину. І молоденькі догідливі секретарочки. І мінералочки прохолодненької на вибір. І віскарик капіталістичний з коньячком соціалістичним.
Сагандику Кенжебаєву саме тоді 36-й рік від дня народження йшов – геть не комсомольський вік. Але в СРСР так було заведено, що партійці очолювали комсомол і навіть піонерію У 1985 році, вже давно посунутий із партійної роботи («хрущовський» кадр устиг навіть попрацювати секретарем Актюбінського обкому КП Казахстану, після чого його тихенько «з’їли» люди Брежнєва), цей тип, працюючи в Алма-Атинському педагогічному інституті іноземних мов, став доктором філософських наук. Дисертація його називалася «Соціальна творчість народних мас в умовах розвиненого соціалізму».
Напевне, уявлення про «соціальну творчість» товариш Сагандик черпав з отієї сцени під їдальнею: «Народні маси зачекають, доки поїдять люди першого сорту».
Бунт почався з того, що «народні маси» елементарно хотіли пити, а води не було. Від слова «зовсім». Бунт переріс у погроми. Так завжди буває. Погроми придушили зброєю – 16 загиблих і 27 поранених. П’ятьох засудили до страти, двом з яких «гуманно» замінили розстріл на 15 років суворого режиму. На «розбір польотів» прибув секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв, який тоді був куратором Казахстану.
Він позвільняв зі служби багатьох міліціонерів і чиновників. Болгар вивезли назад до Болгарії. Для робітників швиденько побудували пристойне житло. Начебто справедливість відновлено і Брежнєв її батько. Але… Чому ж Брежнєв, як куратор, не відреагував раніше? Та тому, що йому було наплювати на «бидло», поки воно мовчить. Хіба не знали пещені ситі чиновники від першого секретаря Карагандинського обкому Ісаєва до секретаря ЦК Брежнєва про усе те неподобство? Хіба не доповідав голова КДБ Шелепін товаришу Хрущову про настрої робітників? Хіба не скаржилися комсомольці Сагандику Джунусовичу? Але поки грім не вдарив, усім партійцям на «гегемон» було начхати з висоти Спаської вежі Кремля.
Проте більшість масових безладів в СРСР мала все ж не економічний характер (народ у нас за 40 років радянської влади до злиднів привчили), а ставала наслідком того, що називається «ментовським свавіллям», як у Дніпродзержинську, Рубцовську, Новомосковську, Фрунзе, Чимкенті, Прилуках. Люди старшого віку підтвердять: в СРСР буйним цвітом квітнули побиття та тортури у відділках міліції.
З підозрюваних у буквальному сенсі «вибивали» зізнання. На громадян, що перебували у нетверезому стані міліціонери буквально полювали, після чого їх грабували до нитки та відправляли у витверезники. Часто, аби виконати план із затримання п’яних, «автозак» підганяли просто до дверей ресторану й «пакували» усіх, хто звідти виходив. А потім ще й наголо стригли. Бувало (ще й як бувало!), що вимагали трохи грошей, аби не повідомляти на роботу.
Свого часу найвідомішим прикладом великої «турботи» радянської влади та Комуністичної партії було розслідування убивства співробітниками лінійного відділення № 5 Московського метрополітену майора КДБ В’ячеслава Афанасьєва. Четверо п’яних міліціонерів затримали чекіста, побили до півсмерті, після чого вивезли в ліс і добили. Міністр внутрішніх справ Микола Щолоков замість того, аби покарати винуватців, став на їхній захист, намагався «розвалити» справу і навіть влаштував ціле «сафарі» на співробітників КДБ та Генеральної прокуратури, які її розслідували.
З цього моменту, до слова, почалася відкрита війна між ним та Андроповим. Тут головним є не сам факт убивства – покидьки зустрічаються всюди. Головне, що під час слідства з’ясувалося, що практично уся московська міліція погрузла у хабарництві, здирництві та пограбуваннях. Фактично, за володарювання над міністерством брежнєвського друга, в якого у заступниках ходив ще й зять генсека Юрій Чурбанов, воно перетворилося на організоване злочинне угруповання, мафію.
Хочете приклад? Ось те саме 5-е лінійне відділення: «В ході розслідування справи Афанасьєва з’ясувалося, що в 5-му лінійному відділі міліції на «Жданівській» квітнуло повальне пияцтво: співробітники щовечора пили разом з начальником, а на ранок ніхто з підлеглих не ризикував заходити в кабінет до Баришева, поки він не похмелитися. Один з убивць майора КДБ Микола Лобанов за п’ять років служби встиг накрасти грошей на двокімнатну кооперативну квартиру. При цьому він майже спився, хворів на сифіліс і виявився причетним до вбивства людини в грудні 1975 року. Жертвою його став уродженець Армавіра, якого Лобанов спочатку затримав, а потім запросив додому випити горілки. Лобанов зауважив, що його товариш по чарці, купуючи спиртне, поліз за грошима в труси, і вирішив, що там у нього захована велика сума. Це і стало приводом для розправи: Лобанов розбив товаришу по чарці голову молотком, а на ранок розчленував труп і поступово позбувся останків, розкидавши їх в підмосковних лісах. Очікуваної великої суми у жертви не виявилося, і як трофей Лобанов залишив собі його черевики і рукавички, що їх сищики знайшли в ході обшуків у справі Афанасьєва. Зате Лобанов був на хорошому рахунку у начальства – він мав три нагороди за бездоганну службу, його портрет висів на Дошці пошани» [221].