Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 97)
У 1981 році вартість літра бензину марки А-76 в СРСР складала 30 коп за 1 літр. Це за офіційним курсом приблизно 40 американських центів. Галон (3,79 літра) бензину в США тоді коштував 1 долар і 31 цент, тобто 35 центів за 1 літр. Так що «дешевизна» бензину в СРСР – теж міф радянської пропаганди. Так само брехнею є знаменита «стабільність цін». Бо той таки бензин у 1971 році коштував 8 копійок за літр, а у 1978 – вже 15 копійок. Ще наприкінці 1965 року заступник голови Держкомцін Кузнецов спрямував до Планово-фінансового відділу ЦК КПРС доповідну записку (в газетах її чомусь не публікували), у якій «…зазначалося, що ціни в Радянському Союзі, виражені в інвалютних рублях, є істотно вищими від роздрібних цін в США і капіталістичних країнах Європи: на цукор – утричі, на тваринні і рослинні жири – у 2-3 рази, на рибні консерви – у 3-3,5 рази, на вино – в 4-5 разів, на шоколад – у 10 разів, на одяг – у 3-5 разів. Вказувалося і на більш високий рівень цін в СРСР порівняно з Російською імперією в 1913 році, в перерахунку на золотий еквівалент рубля» [124].
До цього додамо, що у 1965 році (через рік після приходу Брежнєва до влади і початку «Золотої п’ятирічки») середня зарплатня в США складала 388 доларів 22 центи, а в СРСР – 104 долари 29 центів за офіційним курсом. Наприкінці 1981 (за рік до смерті генсека) в США середня зарплатня була 1147 доларів 76 центів, а в СРСР – 233 долари 91 цент. Тобто за 16 років зарплата в США зросла майже утричі, а в СРСР лише трохи більше, ніж удвічі й розрив щодалі збільшувався.
Повернемося до крадіжок і зловживань. Анатолій Черняєв з 1976 року був членом Центральної ревізійної комісії ЦК КПРС. Він вів детальний щоденник, у якому попри інше фіксував закриту інформацію щодо рівня розкрадань, хабарництва та корупції. «Минулого вівторка на Секретаріаті ЦК обговорювалося питання «Про розкраданнях на транспорті». Я буквально здригався від сорому і жаху. Три місяці працювала комісія ЦК під головуванням Капітонова. І ось що вона доповіла на Секретаріаті: за два роки число крадіжок зросло вдвічі; вартість вкраденого – в 4 рази; 40% злодіїв – самі залізничники; 60% злодіїв – самі працівники водного транспорту; 9000-11000 автомашин накопичується в Бресті, тому що їх неможливо передати в такому «розібраному» вигляді іноземцям; 25% тракторів і сільськогосподарських машин приходять розкомплектованими; 30% автомобілів «Жигулі» повернули на ВАЗ, оскільки до споживача вони прийшли наполовину розібраними; крадуть на багато млрд. рублів на рік; м’яса крадуть у 7 разів більше, ніж два роки тому, риби – у 5 разів більше» [225].
Та невже ж крадіїв не ловили? Невже не саджали з ґрати? Невже не виганяли з партії та комсомолу? І ловили, і саджали, і виганяли. А крадіжки лише збільшувалися. Чому? Усе просто: якщо є можливість красти – обов’язково знайдуться ті, хто ризикуватиме заради того, що погано лежить. Злодій іде на «дєло», розраховуючи, що його точно не зловлять. І жорстокість покарання не впливає. Колись давно один із китайських імператорів видав указ, згідно з яким страчували не лише хабарників, але і усіх їхніх родичів, включно з дітьми, батьками та двоюрідними братами-сестрами. Чи припинилося хабарництво? Ні – лише суми хабарів збільшилися утричі, – «за ризик».
У нормальному суспільстві «особистої наживи й чистогану» власник зацікавлений у збереженні свого майна. Бо воно рідне, зароблене потом і кров’ю. І він вимагає від чиновників та правоохоронців, аби ті захищали його власність. Як вони це роблять, контролює незалежна преса. В СРСР масштаби розкрадань були таємницею, писати про них було заборонено. А чиновники та міліціонери особисто не були зацікавлені у припиненні цієї вакханалії. Якби це було в Детройті, мер міста давно б уже викликав начальника поліції і поставив перед вибором: або борешся зі злочинністю, або вилітаєш з посади. Бо зрештою мер відповідає за порядок, і якщо не впорається – його не переоберуть. І мер призначає начальника поліції.
В СРСР голів виконкомів, яким формально підкорялася міліція, не обирали, а призначали «зверху». Достатньо було мати «лапу» на горі і чиновнику ніщо не загрожувало. Начальників міліції призначали теж зверху, але аж ніяк не голова виконкому. У світі «наживи й чистогану» власник підприємства зацікавлений в тому, щоб у нього не крали. Тому він наймає охоронців з приватної фірми, які зацікавлені, аби крадіжки припинити. Бо інакше з ними угоду розірвуть, їхня охоронна фірма отримає славу ненадійної й зрештою усі опиняться на біржі праці.
В СРСР такої конкуренції не було, а «бійці» позавідомчої охорони отримували мізерну зарплатню, відтак їх банально брали «в долю». Підсумовуючи, скажемо, що сама радянська система несла у собі бацили корупції, кумівства, розкрадань і зловживань. «Заступник міністра внутрішніх справ доповів, що в 1970 році зловили 4000 злодіїв на залізниці, в 1979-му – 11 000. Це тільки тих, кого впіймали. А кого не зловили – скільки їх?» (там само). Усе це підіймалося знизу догори, розкладаючи суспільство. Сержант ДАІ, який брав хабарі на дорогах, віддавав частину виручки своєму лейтенанту, а той капітану, той ще вище і так до самого міністра.
Чим більші можливості – тим більші масштаби зловживань. Той таки Черняєв згадує, як у Мурманській та Архангельській областях працівники міськкомів та райкомів партії, виконкомів, великих підприємств мали привілей – позачергову купівлю автомобілів «Волга» і «Жигулі». Їх купували за державною ціною, а потім перепродували. На цьому «бариги» заробили величезні кошти. Коли перевірка це виявила – лише одного було виключено з партії, решта відбулася доганами. Тобто, начальники банально «відмазували» своїх підлеглих. Бували й зовсім паскудні речі. Була така собі Ядгар Насріддінова, голова Ради національностей Верховної ради СРСР. За родом своєї діяльності вона мала стосунок до амністій ув’язнених та ініціюванні перегляду судових вироків. На цьому вона «заробила»… 23 мільйона рублів.
Як зазначав товариш Черняєв: «…з’ясувалося, що навколо діяла ціла мафія: смертні вироки навмисно виносилися у справах, які зовсім необов’язково вимагали вищої міри, – щоб легко було їх скасувати з допомогою Насріддінової» (там само). Тобто невідома, але точно величезна кількість (з огляду на те, скільки мільйонів опинилося в кишені лише однієї Ядгар Садиківни) міліцейських чинів, прокурорів, адвокатів, суддів та іншого чиновництва спеціально підводили людей під значно тяжчі покарання, а потім за гроші «рятували» від розстрілу або знижували терміни покарання. Десь ми вже про таке читали, правда, друзі? А, так – справа суддів Верховного суду 1948 року. Сталіна змінив Хрущов, Хрущова Брежнєв, а нічого в країні не змінилося. Лише гірше стало. Коли в результаті внутрішніх інтриг (вона ворогувала з впливовим Першим секретарем ЦК Узбекистану Рашидовим) «бурхлива діяльність» Насріддінової та компанії спливла нагору й почалося слідство, за жіночку вступився сам Брежнєв. Бо вона була подругою Леоніда Ілліча, а також ділилася «заробітком» із секретарем Президії Верховної Ради СРСР Михайлом Георгадзе (про цього радянського «князя», як, утім і про радянського «хана» Рашидова розповідь попереду) і тому справу поклали під сукно: «…у незаконній постанові про призупинення слідства не значилося: «За вказівкою Генерального секретаря ЦК КПРС товариша Леоніда Ілліча Брежнєва...», а було зовсім інше формулювання: «Кримінальну справу стосовно Насріддінової Ядгар Садиківни призупинити до особливих вказівок».
Звичайно, без посилання на будь-яку статтю КПК, але і про вказівку Брежнєва – анічичирк» [226]. Чи покарали Насреддінову за оті усі мільйони та страшні зловживання? Аякже. Вона була змушена повернути до державної скарбниці три мільйони. Двадцять їй «пробачили».
З посади її також зняли і… пересадили у крісло заступниці міністра промисловості будівельних матеріалів, а також за сумісництвом – голови комітету у справах країн Азії та Африки.
З 1979 року вона – пенсіонерка союзного значення. Мала чотири ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, ордени Жовтневої Революції та Знак Пошани.
У той час, коли кермо вивалилося з мертвих рук Брежнєва, країна уже була приречена. Звичайні громадяни цього не бачили, бо не читали закритих звітів, які читав Анатолій Черняєв. Народ не знав про мільйони Насреддінової, Рашидова, Щолокова, Геоградзе, Ритова, Медунова, Усманходжаєва, Теребілова, Худайбердиєва, Ішкова та ще десятків і сотень партійних і державних чиновників. Не знав про моторошні витрати на зброю. Про титанічні втрати на виробництві. Про колосальні збитки від неефективної системи управління фінансами та економікою Радянський Союз зовні виглядав красивим і потужним. З парадами і демонстрацією «космічної могутності» – щоправда, про всяк випадок не в прямому ефірі. Але всередині він був, мов старий дерев’яний будинок, геть поточений шашелем. Він мав упасти від першого-ліпшого пориву навіть легенького вітерця. І таким вітерцем стало падіння цін на нафту…