Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 98)
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ.
ЯК АНДРОПОВ ЛАД У КРАЇНІ НАВОДИВ, АБО «МЕРТВОМУ ПРИПАРКА»
Отже, Леонід Ілліч Брежнєв залишив після себе руїни. Розгрібати їх довелося наступнику, яким у результаті невидимої, але жорстокої боротьби став Юрій Володимирович Андропов.
Дехто з дослідників вважає, що він теж, як і Берія, мав шанс стати «радянським Ден Сяопіном», але, на жаль, доля відпустила йому мало часу. Інші вважають, що в особі Андропова радянський народ міг отримати «нового Сталіна» і, на щастя, доля відпустила йому мало часу.
До влади Андропов прийшов, уже будучи важко і невиліковно хворим. З 15 місяців, що він був Генеральним секретарем ЦК КПРС, принаймні 5 він перебував на лікуванні. Залишається лише дивуватися, навіщо те все було потрібно людині, яка 46 років хворіла на цукровий діабет, майже сліпій, хворій на подагру, артрит, атеросклероз, з інфарктами за плечима та з «убитими» нирками?
Кажуть, що Андропов був дуже порядною, чесною людиною і йому боліло за країну. Він, мовляв, на відміну від попередників та наступників, дуже скромну зарплатню собі встановив. І взагалі був майже лицарем на білому жеребці. Можливо й так. Але, як на мене, слово «порядний» стосовно людини, яка очолювала КДБ, зробила собі кар’єру завдяки доносам та ховалася від війни, не дуже доречне. Визначення йому інше – лицемір, боягуз і негідник.
Колишній Перший секретар Карело-фінської РСР Генадій Купріянов, який на війні був членом Військової Ради Карельського фронту і опікувався підпільною роботою в тилу противника, згадував: «Юрій Володимирович сам не просився послати його на війну, у підпілля або партизани, як наполегливо просилися багато працівників старших за нього. Він часто скаржився на хворі нирки. І взагалі на слабке здоров’я. Був у нього і ще один аргумент для відмови відправити його в підпілля або в партизанський загін: в Біломорську у нього жила дружина, вона щойно народила дитину. А його перша дружина, що жила в Ярославлі, закидала нас листами зі скаргою на те, що він мало допомагає їх дітям, що вони голодують і ходять без взуття, обірвані (і ми змусили Юрія Володимировича допомагати своїм дітям від першої дружини). . .
Усе це разом узяте не давало мені морального права застосувати вищу силу, вище право послати Ю. В. Андропова в партизани, керуючись партійною дисципліною. Якось незручно було сказати: «Чи не хочеш повоювати?». Людина ховається за свою номенклатурну бронь, за свою хворобу, за дружину і дитину» [227]. Але це ще не все. Не кожен є сміливим, а Андропов ще й на діабет хворів.
Підлість далі. Коли у 1949 році Маленков розкручував «Ленінградську справу», на захист багатьох її фігурантів став Купріянов. За підтримкою він звернувся до Андропова, мовляв, ти ж був Першим секретарем ЦК Комсомолу республіки, разом зі мною організовував підпільну роботу, багатьох із цих людей знаєш особисто – скажи, що вони не вороги! «І ось, на мій превеликий подив, Юрій Володимирович встав і заявив: «Жодної участі в організації підпільної роботи я не брав. Нічого про роботу підпільників не знаю. І ні за кого з тих, хто працював у підпіллі, поручитися не можу» (там само).
Купріянов невдовзі пішов під арешт, а Андропов, завдяки підтримці впливового члена Політбюро Отто Куусінена, почав робити стрімку кар’єру, яка шугонула в зеніт після його чергового потворного вчинку вже на посаді посла СРСР в Угорщині. Юрій Володимирович був одним з найактивніших борців з угорською революцією 1956 року. Саме Андропов вигадав, як виманити членів угорського уряду, які разом зі своїми родинами переховувалися у посольстві Югославії. Їм дали гарантії безпеки, які насправді ніхто не планував виконувати. За цю безпрецедентну навіть для комуністів підлість, негідника таємним указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено орденом Леніна. Тож не знаю, як ви, любі мої читачі, але я маю величезні підстави сумніватися у моральній чистоплотності та порядності цього суб’єкта. Щодо його зарплатні – щира правда, але не вся. Маленьку зарплатню Юрій Володимирович компенсував за рецептом Леоніда Ілліча – щедрими надбавками та преміями, а також гонорарами за свої «Вибрані промови і статті», які виходили трьома виданнями (за останнє отримати не встиг) солідними накладами.
Цікаво, що він усе життя ретельно приховував своє походження. А воно, як для радянських реалій 30-х років, вельми несприятливе для кар’єри: його батька звали Велв Ліберман, а маму – Євгенія Флекенштейн і була вона донькою багатого фінського єврея Карла Флекенштейна, власника ювелірної крамниці в Москві. Таке походження, і соціальне, і етнічне, у 30-х роках ставило хрест на комсомольській та партійній кар’єрі, тому Андропов сфальсифікував біографію, тобто пішов на обман. Дід у нього перетворився на майстра з ремонту годинників, матір – на росіянку, яку буцімто до родини євреїв підкинули немовлям, а батько взагалі зник. Дуже допомогло те, що після смерті першого чоловіка матір вдруге вийшла заміж за грека на прізвище Андропулос, яке потім перетворилося на Андропова. Усе це я повідомляю не для втіхи антисемітам, які в усіх негараздах бачать руку євреїв, а для ілюстрації твердження про «порядність» та «чесність» цієї людини. Цікаво, що співробітники КДБ добре знали про діда-єврея свого шефа, через що той отримав таємне прізвисько «Ювелір».
Уже ні для кого не таємниця, що знамениту Перебудову, яку пов’язують з іменем Михайла Горбачова, насправді задумав і спланував Андропов. «За свідченням М. І. Рижкова, який був тоді заступником голови Держплану СРСР, у неділю 20 листопада 1982 р Ю. В. Андропов запросив його до себе і, поставивши до відома про намір створити Економічний відділ ЦК КПРС, запропонував йому очолити цей відділ. М. І. Рижков погодився і 22 листопада був затверджений Пленумом ЦК КПРС на посаді секретаря ЦК» [219]. У першій половині грудня, коли формування Економічного відділу закінчувалося, Андропов запросив до себе уже згадуваного Миколу Рижкова, секретаря ЦК КПРС Миколу Долгіх, який був куратором важкої промисловості, видобувної галузі, енергетики і транспорту, та секретаря ЦК КПРС (куратор сільського господарства), члена Політбюро Михайла Горбачова і доручив їм з’ясувати реальний стан економіки та розробити шляхи її реформування.
Андропов хотів навести лад у фінансах та промисловості, запровадивши в СРСР елементи ринкової економіки. З госпрозрахунком, на кшталт експериментів за часів раннього Брежнєва та, навіть, з елементами дрібного приватного бізнесу, як у країнах «народної демократії» – Угорщині, Польщі, Болгарії. Фактично новий генсек повертався до ідеї старого доброго НЕПу 20-х років, коли було дозволено дрібний приватний бізнес, але всю зовнішню торгівлю, сировину, енергоносії, банківську систему, великі підприємства мала контролювати та ж таки держава. Андропов казав так: «Нехай будуть приватні маленькі майстерні, магазинчики, ресторани на підряді у колективу. Ну, навіщо їх тягнути в залізні лапи міністерств?». Але, звичайно, «велика промисловість, оборонка, природні ресурси мають бути лише загальнонародним надбанням» (там само). Водночас він мріяв про створення великих державних корпоративних утворень, які б виходили на світові фондові та фінансові ринки для залучення західних капіталів у радянську економіку. Він мріяв про створення концесій, тобто передачу державою в експлуатацію іноземцям природних ресурсів, підприємств, сільгоспугідь та інших активів на певних умовах. Ну, що тут можна сказати…
Юрій Володимирович Андропов, за спогадами сучасників, був начитаною й ерудованою людиною, принаймні на тлі «кремлівських стариганів», відрізняючись високим рівнем інтелекту та ясністю розуму. Але елементарний аналіз його «прожектів» приводить до висновку, що то була лише видимість. Дурень робив розумний вигляд. Це нескладно, якщо ти голова КДБ і маєш доступ до забороненої літератури, процитувати принагідно якогось критика режиму з числа посаджених тобою ж у «психушку» дисидентів. І от ти уже майже ліберал та інтелектуал. Насправді Андропов був чи не єдиним у Політбюро того часу, хто не мав вищої освіти.
Рибінський річковий технікум за спеціальністю «технік з експлуатації річкового транспорту» (тобто гайки крутив на баржі), потім заочно – Вища партійна школа (у якій переважно вчили красиво язиком молоти) та 4 курси, теж заочно на історико-філологічному факультеті провінційного Карело-Фінського державного університету. Словом, освіта гірша навіть за ленінську.
Для Андропова ідеалом була економічна система соціалістичної Угорщини та соціалістичної Польщі, де існували приватні перукарні, кооперативи з пошиття трусів, сільськогосподарські кооперативи і родинні ферми. Цей ідеал він сприйняв, будучи завідувачем відділу ЦК КПРС зі зв’язків із комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Але він упритул не помічав, що тамтешні кооперативи хоч і дозволяють нагодувати народ, але передовими вони можуть вважатися лише у порівнянні з радянськими колгоспами, безнадійно програючи країнам з реальною ринковою економікою.
Про фінансові та фондові світові ринки взагалі смішно – для того, щоб це хоча б не вважалося більше фантастикою, треба було зробити з радянських «корпорацій» публічні акціонерні товариства, які розміщують на світових біржах свої акції. А як інакше? І хто інвестуватиме у країну за «Залізною завісою»? Та ще в умовах Холодної війни та міжнародних економічних санкцій за Афганістан? А розміщення акцій – це передача частки підприємств у приватні руки, причому ідейного та воєнного противника. Але припустимо, зробив крок вперед якийсь французький мільйонер: бажаю взяти у концесію автомобільний завод! Щоб замість «Москвича-412» випускати щось, що хоча б віддалено нагадуватиме авто!