Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 100)
Чотири мільярди рублів – це не чотири копійки. Чи знав, кому, куди і за що ідуть такі фантастичні кошти міністр фінансів товариш Василь Федорович Гарбузов, який перебував на цій посаді протягом 25 років – аж поки не помер на «бойовому посту», переживши і Брежнєва, і Андропова, і Черненка? І чи бив на сполох?
Свого часу під час слідства перший секретар ЦК КП УзРСР Інамжон Усманходжаєв дав покази щодо причетності до корупції в рамках «Бавовняної справи» членів Політбюро Лігачова, Соломенцева, Гришина і, головне, – Романова. Чому головне? Та тому, що саме Григорій Васильович Романов, «господар у Ленінграді» вважався найімовірнішим наступником Андропова. І ось через свідчення головного фігуранта «бавовняної мафії» мажуть компроматом.
Пізніше з’ясувалося, що принаймні двох членів Політбюро – Лігачова та Романова Усманходжаєв обмовив бездоказово. Тобто хтось (а справді – хто?) змусив Усманходжаєва брехати. Так що тут все таки політика, а не бажання з боку Андропова «навести лад», друзі. А ось вам «Сочинсько-краснодарська справа».
За нею до відповідальності було притягнуто близько 5 тисяч осіб, з яких за грати сіли 1500. Вона стала ніби продовженням знаменитої «Рибної справи» ще 1979 року. Якщо не знати другої її назви то все виглядає як боротьба з корупцією. А друга назва – «Справа Медунова». Сергій Федорович Медунов, Перший секретар Краснодарського крайкому КПРС і член ЦК КПРС, звісно, був корупціонером і то чималим. Проте передусім він був… правильно – особистим другом Брежнєва. Тому у процесі боротьби за владу його треба було із позицій у владному істеблішменті «вибити». Що Андропов і зробив акуратненько, «припнувши» його до відголоску «Рибної справи».
У 1982 році Медунова було знято з посади і переведено заступником Міністра плодоовочевого господарства СРСР, де він і пропрацював спокійно (і вже нікому не загрожуючи) до пенсії. Та й сама «Рибна справа» мала на меті не стільки викрити нечистих на руку ділків, як повалити… Олексія Косигіна, тодішнього голову Ради міністрів.
Відомо, ця справа почалася навколо мережі магазинів «Океан», відкритої тодішнім міністром рибного господарства Олександром Ішковим з благословення Косигіна, який вбачав можливість за рахунок морепродуктів компенсувати дефіцит м’яса в країні. Він же й відкрив перший магазин у Сочі.«Рибна справа» завершилася розстрілом заступника міністра рибного господарства Володимира Ритова. «Глава КДБ Юрій Андропов підготував усе для арешту самого міністра рибної промисловості Олексія Ішкова, але за старовинного товариша заступився сам Брежнєв.
У Ритова під час арешту вилучили понад 300 тисяч рублів (на ці гроші в 1978 році можна придбати, наприклад, 50 однокімнатних кооперативних квартир). Справа швидко пішла до суду, через місяць після вироку був призначений розстріл. Досвідчені слідчі і зараз вважають, що тоді «рибна мафія» не пробачила Ритову зради» [228]. І знову питання: якщо героїчний Юрій Володимирович Андропов разом з Генеральною прокуратурою розтрощив «рибну мафію», як вона могла зберегти сили, аби помститися Ритову, «зрада» якого полягала в тому, що він давав свідчення на дуже впливових посадовців? Чи «мафія безсмертна»?
А ми закарбуємо собі у пам’яті: по-перше, суд над Ритовим і компанією завершився у 1979 році, а 1980-го незручного для Андропова, Громико, Устинова та інших членів цього угруповання Олексія Косигіна було вигнано з усіх посад «за станом здоров’я»; по-друге – Ішков, на якого полював Андропов, теж був старим другом Брежнєва. Правда, цікаво? І «Бавовняна», і «Рибна», і «Сочинсько-краснодарська» справи – усі вони об’єктивно спрямовані на найближче оточення «дорогого Леоніда Ілліча».
А ось вам Грузія. «У благословенні для тіньового бізнесу сімдесяті роки саме грузинські цеховики були визнаними лідерами в підпільному виробництві. На території Грузії вироблялися навіть такі складні для нелегального виробництва товари, як запчастини для автомобілів» [229].
Із Грузії потоком йшли у міста СРСР спеції та кросівки, джинси та вина, фрукти та поліетиленові пакети з логотипом «Marlboro». І жодної «Фруктової» мафії КДБ в Грузії не помічало, так само, як і «Джинсової». А чому? Бо першим секретарем компартії Грузії був Едуард Шеварднадзе, приятель Андропова.
Про те, як продавалися посади в Азербайджані, я уже писав. Керував Азербайджаном генерал-майор КДБ Гейдар Алієв. Керував: «…як родина Гамбіно – портом Нью-Йорка. Каспійська ікряна мафія, сумгаїтська нафтова мафія, фруктово-овочева мафія, бавовняна мафія, митно-транспортна мафія – усі вони перед ним звітували, збагачували його, схилялися перед ним» [230].
З іменем Алієва нерозривно пов’язано «Нахічеванський клан» при владі в радянському Азербайджані. От ще одна характеристика влади Алієва на батьківщині найякіснішої в СРСР нафти та дешевого портвейну «Агдам»: «За тринадцять років керівництва республікою Гейдар Алієв зумів розмістити безліч своїх родичів і земляків на найважливіші посади – як в органах держуправління, так і в сферах економіки, культури і освіти. Ідеологічний фактор при цьому ролі не грав, вірніше, грав роль не фактор формальної комуністичної ідеології, а фактор реальної ідеології – ідеології відданості Г. Алієву і згоди з існуючими порядками» [231].
Проте Юрій Андропов ні на посаді голови КДБ, ні на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС жодного «Нахічеванського клану» не помічав, так само, як «нафтової», «ікряної» «бавовняної» та інших «мафій». Здогадалися, читачу, чому? Правильно: бо Гейдар Алієв був другом і протеже Андропова.
У 1982 році замість того, аби посадити азербайджанського «хана» та його кодло за ґрати, Юрій Володимирович забирає його до Москви, вводить до Політбюро та робить першим заступником голови Ради міністрів СРСР. 9 жовтня 1988 року, уже після відставки Алієва, помічник Горбачова Анатолій Черняєв у своєму щоденнику про масштаби «творчості» Гейдара у справі розкрадань, приписок, хабарів та корупції написав так: «Потім нагадав про справу Алієва. Копаємо, каже, і справа начебто виходить чистіша за рашидівську» [232].
А ось справа «Мосміськторгу», за якою було розстріляно знаменитого директора московського гастроному «Єлісеєвський» Юрія Соколова. Він збагатився на три мільйони рублів. І теж помер би від старості у розкоші, маючи високих покровителів. Але, на біду, його другом був 1-й секретар Московського міського комітету КПРС, «людина Брежнєва» Віктор Гришин, який був конкурентом Андропова на успадкування влади від Леоніда Ілліча. А нам про героїчно-патріотичного Андропова розповідають. Серед старих «стукачів» та «сексотів» його образ досі у світлому ореолі, він одразу за Дзержинським йде.
Перечитуєш оте все і стає дико: до чого країну довели. І як можна ностальгувати за таким? Гаразд, у ті часи про рашидових-медунових-андропових-шеварнадзе-соколових-алієвих в газетах не писали. Але зараз уся ця інформація на поверхні – бери, вивчай, роби висновки. Але для багатьох СРСР досі залишається «світлим минулим», де «порядок і закон був»…Тепер ще кілька слів про наведення Андроповим «ладу» щодо трудової дисципліни. У 1983 році країну струсонули небачені облави. Ні, людей ловили не для того, аби відправити будувати Байкало-Амурську магістраль, або рити черговий канал. Це так за наказом Андропова боролися з порушеннями трудової дисципліни. Мовляв, люди вирішують свої справи у робочий час, тому й економіка валиться.
Про 4 мільярди Рашидова та не менші мільярди Алієва, звісно, не згадували. Натомість для будь-якої психічно нормальної людини зрозуміло, що рейдами по лазнях, магазинах та кінотеатрах такому горю не допоможеш. І що не репресіями з «прогулами» треба було боряться. Що «прогули» є наслідком радянського розгардіяшу. Чому жінка «прогулює» роботу, сидячи у перукарні? Бо її робочий день з 9 до 17 години, і перукарня працює з 9 до 17. У жінки вихідні субота та неділя, і в перукарні – теж.
Якби жінка не працювала – проблем би не було. Проте мало хто з радянських чоловіків, з огляду на рівень їхньої зарплатні, міг гідно утримувати дружину та дітей, тому жінки змушені були йти на роботу і перукарня перетворювалася на проблему. По магазинах замість роботи люди теж бігали не від гарного життя: в країні суцільний дефіцит товарів, щось «викидали» на прилавки саме вдень і до вечора туалетний папір, курей та костомахи, що їх називали «м’ясом», розбирали.
Якби товару було вдосталь – не було би проблеми із «прогулами». Або лазня. Тим, хто ловив нещасних мужиків, не зрозуміти їхніх проблем: у той час купа народу не мала ванних удома. Добре, якщо на роботі є душова, а якщо ні? Тому й бігали у лазню у робочий час, бо на вихідні не протовпишся. Комусь ці мої розповіді можуть видатися дрібницями, не вартими згадки у книзі.
Та насправді усе складається з подібних дрібниць, як годинник з мікроскопічних деталей. Якщо вони усі виготовлені як слід і правильно зібрані – маємо єдиний чіткий механізм. Якщо ж вони браковані й стулені сяк-так, то такий годинник краще на металобрухт здати. Тому походи міліцейських патрулів по громадських лазнях були для Радянського Союзу початку 80-х наче мертвому припарка. Системні внутрішні проблеми множилися на проблеми зовнішні. Афганська авантюра коштувала СРСР дуже дорого, у прямому й переносному значенні. Щорічно на цю війну та супутні з нею витрати з державного бюджету витікало від 2 до 3 мільярдів рублів. Поки трималися високі ціни на нафту, держава ще могла собі дозволити такі витрати. Свого піку вартість нафти сягнула на 1 січня 1981 року – 37,1 долари за барель.