Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 102)
Наприкінці 30-х маленький Мишко справді не міг спілкуватися із Сусловим. А от його родичі – цілком. Йдеться про діда – Пантелія Гопкала та дядька – Сергія Пантелійовича Гопкала. Тут ми можемо спиратися лише на те, що сам Михайло Сергійович розповідав, а він прибрехати завжди умів, особливо в останні роки, зображаючи «демократизм» та роблячи із себе та своїх родичів «гуманістів». Дід його ще у 1928 році вступив у партію й був одним з перших організаторів колгоспів. Очолював один з них. Разом із сином Сергієм організовував штучний голодомор, вилучаючи у голодних селян зерно.
За спогадами Горбачова, дід був буцімто невинуватий –то все дядько: «Його син Сергій, запеклий п’яниця, займався вилученням майна у куркулів. Маленькому Михайлу було шкода цих людей, і, як він пізніше згадував, йому було не по собі, коли дядько брав його з собою в «рейди». Хлопчик, від якого вимагали допомогти обшукати будинок або горище, намагався замовчувати про цінні знахідки, за що йому потім діставалося» [235].
Тут теж відвертий «художній свист». Михайло Сергійович звалює провину на дядька-алкаша, про якого абсолютно нічого не відомо. А заразом робить з себе «гуманіста». Він народився 2 березня 1931 року. І коли комуністи та комсомольці грабували «куркулів», а цей період припав на 1930-1934 рр. просто фізично не міг нишпорити по горищах та льохах. А от дідусь його і батечко (теж комуніст) – цілком. Але про них Михайло Сергійович – ані словом. У 1937 року дідуся, як багатьох комуністів, заарештували і за словами Горбачова, навіть катували. Проте тому пощастило. Його вже буцімто засудили до розстрілу, але… «…Пантелія Юхимовича врятувала зміна «лінії партії», лютневий пленум 1938 року, присвячений «боротьбі з перегинами».
Зрештою, у вересні 1938 року начальник ДПУ Красногвардійського району застрелився, а Пантелія Юхимовича було виправдано і звільнено. Вже після відставки та падіння СРСР Михайло Сергійович заявляв, що розповіді діда слугували одним з факторів, що схилили його до неприйняття радянського режиму» [236]. Тут Михайло Сергійович усе подає так, начебто злий чекіст саме через його дідуся вкоротив собі віку. Ну і звісно, про «неприйняття» почав розповідати, лише після розвалу радянського режиму, який буцімто усе життя ненавидів, але ж ти диви – усіляко його укріплював і захищав – у Тбілісі саперними лопатками десантників, у Вільнюсі танками і кийками спецпризначенців…
Але і це все теж «свист». По-перше, письменники, які слухають байки Горбачова та пишуть про нього хвалебні книжки, мусять знати, що 1938 року ДПУ вже не існувало. Ще у 1934 році його було реорганізовано у ГУДБ – Головне управління державної безпеки, яке увійшло у склад НКВС. Це дрібниці. Але вони підкреслюють рівень «правди», що її нагромадили навколо Горбачова. По-друге, його дідуся випустили не одразу після того, як начальник неіснуючого райвідділу ДПУ пустив собі кулю в лоба, а лише у грудні. По третє, якщо той начальник і застрелився, то не через Пантелія Гопкала – саме у вересні, хоч формально нарком Єжов і перебував на посаді, але фактично апаратом НКВС керував уже Лаврентій Берія, який розпочав «чистки» від людей свого попередника. А випустили Гопкала у грудні, як і тисячі інших тому, що саме цього місяця Берія офіційно вступив на посаду.
Уже в лютому 1939 року дідусь Горбачова знову стає головою колгоспу і це піднімає перед нами завісу таємниці «давнього знайомства» Горбачова з Сусловим. Справа у тім, що саме у лютому 1939 року Михайла Суслова було призначено Першим секретарем Ставропільського крайкому. Упевнений: це не звичайний збіг у часі. Новопризначений секретар крайового комітету, звісно, почав «зачистки» старих кадрів. Справа йшла туго. Слово Горбачову: «У бесіді зі мною він згадував, що обстановка була вкрай важкою, а його перші кроки щодо виправлення помилок зустрічали опір частини кадрів. Конференція Кагановицького району міста Ставрополя прийняла рішення, яке оголошувало ворогами народу усе бюро крайкому на чолі з Сусловим» [234]. Якщо там було настільки гаряче, Суслов мав спиратися на когось. І дід Михайла Сергійовича цілком міг бути серед таких людей.
Знов-таки, нам майже невідомі деталі біографії товариша Гопкала, але звернімо увагу: у 1937 році його звинувачували у «троцькізмі». Для звичайного голови колгоспу і рядового партійця – надто сильно. Але якщо він входив до місцевої партійної еліти, наприклад, був членом бюро райкому або й трохи вище, цілком міг стати одним із наближених до Суслова та зберегти з ним зв’язки. Тоді знаходять пояснення й дивні кар’єрні стрибки молодого Михайла, починаючи з «трудового подвигу» і закінчуючи отриманням посади Першого секретаря Ставропільського крайкому партії.
Коли після зміщення з посад Хрущова восени 1964 року Перший секретар Ставропільського крайкому Федір Давидович Кулаков (у нього збиралися змовники) йшов на підвищення до Москви, він відрекомендував Горбачова своєму наступнику Леоніду Єфремову як «дуже перспективного працівника».
На той момент Михайло Сергійович уже «рулив» партійними кадрами краю на посаді завідувача партійними органами крайкому. Посада – на секундочку – дорівнювала посаді секретаря крайкому. Єфремову, як розповідають, він «не приглянувся». Ще б пак: він був «хрущовцем» і після падіння Микити Сергійовича Єфремова відправили з Москви до Ставрополя у «заслання», а Михайло Сергійович – людина Суслова та Кулакова, який був другом Брежнєва, за допомогою якого й став секретарем ЦК, а пізніше й Політбюро.
Новий голова крайкому намагався призупинити поступ Горбачова кар’єрними сходами, але марно. За його словами, того підтримували з Москви і вже у вересні 1966 року він стає Першим секретарем Ставропольського міськкому партії. Не проходить і двох років, як Горбачов – Другий секретар Ставропольського крайкому (відповідальний за ідеологію та негласний «смотрящій» за першим секретарем), а ще через півтора року посуває Єфремова і 10 квітня 1970 року стає Першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС. Для 39-річної людини, якщо хто розуміє реалії тих часів – це хоч і не карколомний, але все ж стрімкий злет. На цій посаді Горбачов зарекомендував себе як кричуще непрофесійний, ні на що не здатний, окрім «показухи», кар’єрист. Уже в ті часи він виявив головну свою якість – авантюризм. Прагнув підняти тваринництво. Набудував тваринницьких комплексів і кинув.
Скільки їх стояли порожніми, аж поки не зруйнувалися… Або ось знаменитий «Іпатовський метод» збирання врожаю, – хто цікавиться історією цього – не побоюся сказати злочину – знайдуть в Інтернеті. Коротко його суть: Горбачов запропонував роздільне збирання зернових: спочатку за 4 дні швидко звалити пшеницю у валки, масово застосувавши техніку з сусідніх районів, а потім за 8 днів обмолотити, працюючи по 20 годин на добу.
Цей агроном-заочник відмовлявся слухати заперечення: уночі колос на землі набирав вологи від роси і при обмолоті від 25 до 50% зерна в ньому залишалася. Зате такий «метод» давав змогу відрапортувати що збирання зернових тривало 12 днів замість 20-25. Це дуже гарно виглядало у телевізійній програмі «Время». Кандидат сільськогосподарських наук В. Шевченко: «Про новий метод збирання врожаю дізнався старіючий генсек Л. Брежнєв, який сліпо вірив в незвичайні здібності М. Горбачова. Було прийнято спеціальну постанову ЦК КПРС.
Іпатовській метод посилено пропагувала преса. І ніхто чомусь не говорив про його згубні для сільського господарства наслідки» [238]. Уже наступного року від передового досвіду довелося відмовитися – втрата половини врожаю якось не надихала на продовження експерименту. Горбачов, уже будучи першим секретарем Ставропільського міськкому партії, закінчив Ставропільський сільськогосподарський інститут за фахом «агроном-економіст». Але – заочно.
Розумній людині більше пояснювати нема чого щодо рівня освіти цього індивідуума. Проте, незважаючи на свій дилетантизм, пізніше в ЦК і в Політбюро він вважався «експертом» з сільського господарства. Ось ще «надзвичайні звершення», за які цього «експерта» треба було відправляти за ґрати років на 15. Михайло Сергійович запропонував масштабний проєкт з іригації земель свого краю. Щоб зрошувалися.
Під це було виділено космічні кошти – 525 мільйонів рублів. Їх «експерт» закопав у землю. В прямому сенсі цього слова. Він вимагав у меліораторів нового й нового «кілометражу». На папері поставала потужна зрошувальна система з сотнями кілометрів каналів, про які можна красиво звітувати у Москву. На ділі лише 10% каналів мали належну гідроізоляцію та бетонування. Решта не канали, а – канави. Земляні арики, як у Середньовіччі, через які в землю йшли гігантські об’єми води.
Але незважаючи на абсолютну відсутність реальних показників та наявність реальних провалів, Горбачов стрімко йшов угору. У 40 років він стає членом ЦК КПРС. У 42 – кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС.
У пізні роки й зараз він розповідає, що заступництво йому надавав Андропов. Це не зовсім так. Першими його заступниками, як стверджують незалежні дослідники, були Суслов і Громико. Але очевидно, не надто вигідно цих послідовних і ортодоксальних «сталіністів» мати за «хрещених батьків», тому з числа «янголів-охоронців» вони якось випали. Але є свідчення того, що Михайло Сергійович захоплювався Сусловим і навіть регулярно надсилав йому зі свого Ставрополя подарунки. Істина однак у тому, що якийсь період, у 70-ті роки, Горбачов примудрявся одночасно дружити і з Сусловим, і з Андроповим, хоча ті між собою ворогували.