Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 101)
Далі почалося падіння:
1982 рік – 33,57;
1983 рік – 29,31;
1984 рік – 28,88.
На момент приходу до влади останнього генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова (1986 рік) нафта вже коштувала 13,93 долари. І паралельно з цим процесом почалося зростання зовнішнього боргу.
Якщо у 1982 році він складав 5 мільярдів доларів, то «…у 1984 році зовнішній борг СРСР виріс до 15 мільярдів доларів, тобто відразу втричі. Через 2 роки він роздувся до 30 мільярдів, а до 1989 му – до 50 мільярдів доларів. До кінця життя радянської держави зобов’язання Москви перед зарубіжними кредиторами досягли 100 мільярдів доларів» [233].
Гонка озброєнь, в т. ч. космічні військові програми, мов важезне ковадло, давили на груди радянській економіці, не даючи дихати. Але саме Андропов з Устиновим та «містером “ні”» – Андрієм Громиком були винуватцями того, що зрештою президент США Рональд Рейган 8 березня 1983 року оголосив СССР «імперією зла», після чого анонсував програму «Стратегічної оборонної ініціативи», які вкупі з обвалом цін на нафту протягом трьох наступних років добили СРСР так, що Горбачов помчав у Рейк’явік. У 1979 році ця «трійця» спровокувала кризу не лише вторгненням у Афганістан, але й заміною ракет Р-12 та Р-14, націлених на Європу, більш новими РСД-10.
У відповідь американці прийняли рішення про заміну власних ракет «Першинг-1» у Європі, які програвали новітній радянські ракеті, на «Першинг-2» та крилаті «Томагавки», що і відбулося саме у 1983 році.Власне, за своїми політичними поглядами Андропов належав до ортодоксів. Він був послідовним «сталіністом», душителем усього прогресивного, зокрема й у країнах «соціалістичного табору» і послідовним противником США та НАТО. Що, зрештою й призвело до краху всієї системи.
Та ще й настільки швидкого, що самі американці не очікували.
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.
«ГОРБІ»: КРИВИЙ І КРИВАВИЙ ШЛЯХ ДО ВЛАДИ
Досі сперечаються, хто стояв за приходом до влади Михайла Горбачова. Найбільш поширена версія – своїм наступником його назвав сам Юрій Андропов, який бачив в молодому, енергійному і компетентному соратникові продовжувача його Перебудови.
Є свідчення (Чазов), що прізвище Горбачова ще Брежнєв називав, що взагалі неймовірно. Але перед тим, як розглядати сходження Михайла Сергійовича до вершин влади, поговоримо трохи про загадки його молодості.
А їх вистачає. У 17 років школяр Горбачов працював помічником комбайнера, за що отримав орден Трудового Червоного Прапора. Комбайнером був його батько, Сергій Андрійович Горбачов, який за свій трудовий подвиг отримав найвищу державну нагороду – орден Леніна.
Що ж такого героїчного зробили батько з сином? Під час жнив за 20 днів вони намолотили аж 8 тисяч 888 центнерів зерна. Майже 889 тонн. По 44,5 тонни на день. Ух… У своїх спогадах про цю легендарну історію Михайло Сергійович оповідав, що в нього пальці не гнулися від мозолів, а через перенапруження кров носом йшла. Красиво. Проте кожен, хто має хоч якесь уявлення про сільське господарство, скаже вам, що історія героїчних здобутків батька з сином – як висловився один з критиків – «художній свист». І ось чому. Працювали тато з сином на зернозбиральному комбайні «Сталінець-6».
Це відомо з указу про нагородження. То було таке одоробло, що його тягав трактор. Гусеничний типу СТЗ-3. Зі швидкістю дуже неквапливого пішохода. А ще комбайн ламався і потребував часу на ремонт. Хто працював у сільському господарстві знає – елементарна заміна ножа на жатці забирає чимало часу. А ще бувають негаразди з трактором і його теж треба ремонтувати.
Отож 44,5 тонни зерна на добу – це фантастика, особливо з огляду на тодішню врожайність. Накиньте ще 15% площі на втрати зерна при обмолоті, які цей комбайн мав. Трактору з причепленим до нього «Сталінцем», аби намолотити 8888 центнерів зерна, треба було обробити площі, які нині обробляють сучасні комбайни типу знаменитого американського «John Deere».
Ідемо далі. Помічник комбайнера – це робота насправді неважка. Його обов`язок – кілька разів на зміну покрутити штурвал соломонакопичувача та ще пантрувати за кількістю зерна в бункері. Плюс бути у комбайнера та тракториста «на побігеньках» – водички принести, маслянку подати або ключа 22х24. Помічників комбайнерів «штурвальними» і називали. Так що звідки мозолі страшні на руках у юного Михайлика з’явилися – особисто для мене загадка. І ще. Не сам-один Горбачов штурвал в юності крутив – помічниками комбайнерів, як правило, хлопчаки-школярі й працювали. От що дивно: батько та син орденоносці, герої «битви за врожай», знаменитості. Про них мали б знімати кінохроніку, друкувати їхні портрети в районних, крайових та навіть центральних газетах. Яка тема для пропаганди! Але жодної світлини юного героя на тлі його комбайна знайти не вдається. Доводиться вірити на слово.
Тракторист теж з цієї історії кудись подівся, бо він також мав отримати, як мінімум, орден Леніна. Але про нього Михайло Сергійович чомусь узагалі у спогадах не згадує. Ще одна дивина – цифра 8888 центнерів, намолочених Горбачовими, і невідомим трактористом. Особисто я не люблю таких «цікавих» чисел. А ви, люб’язний мій читачу?
Порівняймо Горбачових зі знаменитим (зараз не говоримо про те, наскільки його досягнення реальні, а наскільки «дуті») Василем Синельниковим. У 1950 році за 25 днів роботи (на 5 днів більше, ніж у Горбачових) на більш досконалій моделі «Сталінця-6» він намолотив 8333 центнери (на 50 тонн менше ніж у Горбачових) за що отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Це був настільки знаменитий «стаханівець», що його слава гриміла на увесь СРСР, він мав, крім геройської зірки, 4 ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора та 5 медалей Виставки досягнень народного господарства.
Виходить, що батько та син Горбачови «крутіші» за нього були, але геройських звань, передовиць в газетах і поїздок до Москви не удостоїлися. Нікому не нав’язую своєї думки, але найімовірніше пояснення усіх цих чудасій одне: з Горбачових різними хитрими прийомами штучно ліпили передовиків. Як із Стаханова ліпили героя. Кожен район мусив мати таких. Подвиг їхній був «одноразовий». Ніколи більше Горбачови ні разом, ні окремо до таких професійних висот, на відміну від Синельникова, навіть не наближалися.
У той час, коли Горбачови творили свій подвиг, Пантелеймон Юхимович Гопкало, дідусь Михайла Сергійовича, був у районі одним із партійних «авторитетів», очолював районний земельний відділ.
Але домовимося: до трудових звершень батька та сина і отримання ними найвищих державних нагород це стосунку не має. Далі пішла суцільна фантастика. Тут-таки старшокласник Михайло Горбачов стає кандидатом у члени КПРС. І він вступає на юридичний факультет Московського державного університету поза конкурсом, як кавалер ордена. Через 2 роки він стає повноправним членом партії, одночасно займаючись «комсомольською роботою». Отримує диплома з відзнакою, повертається «за розподіленням» на Ставропольщину, працювати у прокуратуру. Та слідчим він не став – вже через п’ять(!) днів він опиняється на іншій посаді, яка раптово виявилася вакантною. І не на абиякій – одразу заступником завідувача відділом агітації та пропаганди Ставропольського крайкому ВЛКСМ. Півжиття можна було покласти, аби досягнути таких висот. А тут – через 5 днів після прибуття із Москви…
Далі – крутіше. Уже через рік він стає першим секретарем Ставропольського міськкому ВЛКСМ (у 25-річному віці), а ще через два роки другим, а потім і першим секретарем Ставропольського Крайкому ВЛКСМ. На той момент (1961 рік) йому було 30. Якщо ми подивимося на подальшу кар’єру цієї людини і з огляду на її минуле, складається стійке враження, що чиясь невидима, але могутня рука, піднімала його владними щаблями. Чия? Коли Горбачову виповнилося 39 років, його кандидатура розглядалася не предмет посади заступника голови КДБ, яким тоді керував Андропов, і з цього хтось робить висновок, що то саме Юрій Володимирович тягнув за чуба молодого прогресивного діяча. Але не все так просто…
У зграї вищої радянської номенклатури особливі закони існування. Вони пильно стежили один за одним, усіляко намагаючись посилити свої позиції та не допустити посилення інших. У т. ч. і через протягування на певні посади «своїх» людей. Класична схема, коли до міністра, який є ставлеником, наприклад, Черненка заступником свою людину просуває його противник Громико. І навпаки. Відтак мусимо шукати того, хто «рекомендував» Андропову у заступники Горбачова, і чому призначення зірвалося. Аналіз наявної інформації дає підстави припустити, що це був… Михайло Суслов. Сам «Горбі» згадував: «Михайла Андрійовича я знав давно, зі Ставропіллям він мав міцні зв’язки. У 1939 році його було направлено до нас з Ростова першим секретарем крайкому. На Ставропіллі з його діяльністю пов’язують вихід з періоду жорстоких сталінських репресій 30-х років» [234]. Суслов справді очолював Ставропільський крайком ВКП(б) протягом 5 років. Але спілкуватися тоді з ним маленький Михайло не міг. У 1948 році, коли він з батьком ставили небачені рекорди, Суслов був вже секретарем ЦК ВКП(б). У 1952 році, коли нікому не відомого 21-річного студента Михайла Горбачова приймали в партію, Суслов став членом Президії ЦК КПРС – не допнешся до нього, навіть ставши навшпиньки. У 1961 році, Суслов був членом Політбюро і жодним чином не міг знати якогось там першого секретаря крайкому ВЛКСМ, бо надто високо знаходився у радянській ієрархії. А Михайло Сергійович не просто про давнішнє знайомство розповідає, а наголошує на тих часах, коли Суслов Ставропіллям рулив. Як розгадати цю таємницю?