Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 76)
Основною причиною повстання стало відверте порушення Москвою Паризької мирної угоди 1947 року. Нагадаю, що після війни Австрію було розділено на 4 зони окупації: британську, американську, французьку та радянську. Для забезпечення комунікації зі своєю зоною окупації СРСР дістав право тримати на території Угорщини війська. Але у 1955 році колишні союзники домовилися про об’єднання Австрії у єдину нейтральну країну.
Після цього Кремль мав забрати свої війська з Австрії й відповідно з Угорщини. Але коли Москва чесно виконувала угоди? В Угорщині давно вже за підтримки радянських військ та спецслужб владу захопили місцеві комуністи на чолі з кремлівською маріонеткою, «вірним сталінцем» Матяшом Ракоші.
Таких звірств, які чинили співробітники Управління держбезпеки Угорщини, не знали ні гестапівці, ні навіть чекісти. Але були й здорові сили (Імре Надь, Пал Малетер тощо), які були в опозиції до диктатора й чекали на вивід радянських військ, аби змістити Ракоші та його оточення. Але сталося не так, як гадалося. Мирну угоду з Австрією було підписано 15 травня 1955 року, а 14 травня соціалістичні країни, в т. ч. й Угорщина під тиском з Кремля підписали Варшавський договір, одним з пунктів якого було перебування військових контингентів СРСР на території країн-учасниць договору. Окупація Угорщини – ось головна мета створення Варшавського договору, а аж зовсім не «відповідь на створення агресивного блоку НАТО», як про це досі «талдичать» московські пропагандисти.
А повстання угорців 1956 року було відповіддю на створення Варшавського договору. Повстання, яке було утоплене в крові Радянською армією. До речі, того ж року спалахнули й масові протести в Польщі (Познанський чер вень), які мали спочатку економічні вимоги, а потім переросли у політичні. Звісно, на події в обох країнах вплинув і ХХ з’їзд КПРС.
Усе це відбувалося на тлі запевнень радянського керівництва у прагненні до мирного співіснування і… одночасного поглиблення Холодної війни за провини Кремля. Достатньо згадати Су ецьку кризу та підтримку єгипетського диктатора Насера, якому Хрущов піз ніше навіть Героя Радянського Союзу дав, незважаючи на те, що під час Другої світової війни Насер був союзником Гітлера. Але для СРСР набагато більше за такі «дрібниці» важило формування з Єгипту держави-союзниці, яка могла блокувати Суецький канал, впливаючи тим самим на постачання нафти до Європи. Але це все, а також гонка озброєнь – лише видима частина війни. Були ще й не дуже видимі – «космічна гонка» та освоєння «цілинних і перелогових земель». Як уже говорилося, усе почалося 1954 року. Хрущов висунув сміливу пропозицію засвоїти 13 мільйонів гектарів цілинних земель у Сибіру та Казахстані.
Решта членів Політбюро його підтримала. За винятком Молотова. «Він вважав, що було б краще необхідні для цього кошти використовувати для підйому землеробства в Європейській частині СРСР» [187]. У цьому випадку логіка людини, яка ще при Сталіну більш ніж десятиріччя керувала аналогом Ради міністрів, була залізною: нащо кидатися у сумнівну авантюру, яка забере невідомо скільки ресурсів та часу, якщо можна ті самі ресурси вкласти в уже освоєні землі. Ні, Молотов не був категорично проти, але обережно сумнівався, чи потрібні одразу такі масштаби. Та Хрущов був невблаганний – вперед, дайош цілину! «Товариші Мікоян, Булганін, Маленков були за проведення цієї роботи. Товариш Молотов був категорично проти.. Він заперечував принципово і, як талмуд, твердив, що наша головна задача – підвищення врожайності» (там само). Ось тоді Молотову і нагадали, що врожайність в СРСР за останні 38 років «зросла» до рівня 1913-го. Нагадував, на прохання Хрущова, перший заступник міністра сільського господарства Володимир Володимирович Мацкевич. Знаєте, що з ним зробив Хрущов за те, що за 38 років радянської влади врожайність вивели на рівень 1913 року? Правильно – він Мацкевича зробив міністром сільського господарства.
Оця сцена з консультацією Мацкевича свідчить ще про одне. Комуністи чудово розуміли, що колгоспи – зло; що причини неврожаїв у колгоспній системі. Але замість того, аби їх скасувати й дозволити мужикові господарювати самому – як у тій же Польщі – плодили все нові на нових мільйонах гектарів. «Уже до кінця року в нових районах працювало 150 000 кваліфікованих робітників, а також агрономів, зоотехніків, інженерів. Всього ж за комсомольськими путівками туди прибуло понад півмільйона людей. Серед мотивів масового виходу юнаків і дівчат з місць постійного проживання було не лише позитивне сприйняття офіційної пропаганди, яка всіляко їх до того спонукала. Переважне значення, судячи з усього, мали суто матеріальні інтереси, прагнення змінити життєву ситуацію: піти з остогидлої роботи, де не було жодної надії отримати житло, не повертатися після армії до злиденного колгоспу тощо.
Поки ситуація у промисловості і в колгоспному селі не змінювалася, можна було не тривожитися про приплив добровольців в райони нового освоєння» (там само). А ще тим, хто їхав з колгоспів на цілину за комсомольськими путівками, видавали паспорти і, попрацювавши в Казахстані, можна було повернутися не до осоружного колгоспу, а до міста. До того ж на цілині платили і доволі щедро. І тут треба відзначити одну обставину, яка не афішується: разом зі школярами-ентузіастами та звичайними колгоспниками за «довгим карбованцем» на цілину ринули напівкримінальні елементи. Так що становище там було далеким від ідилії. Разом з людськими масами на цілину пішла техніка. Багато техніки. Лише у 1954 році машинно-тракторні станції Казахстану отримали 19 тисяч тракторів та 12 тисяч збиральних комбайнів. Якби її всю передали колгоспам в Україні, а колгоспникам призначили зарплати нехай не як у американських фермерів, а хоча б як на цілині – вони б не лише СРСР, але й всю Європу завалили хлібом. Але вирішено було йти не інтенсивним, а екстенсивним шляхом. І тут починається найцікавіше.
Те, про що «дорогий» Леонід Ілліч Брежнєв у своїй геніальній високоінтелектуальній книзі «Цілина» не писав. У 1954 році це були одні трактори й комбайни, а наступного – інші. Питання тут ось у чому. Одномоментне освоєння таких колосальних площ вимагає не менш колосальних ресурсів. Перед тим, як кинути сотні тисяч людей та цілі орди тракторів у степ, товариш Хрущов мав би подумати про те, що потрібні: майстерні для ремонту техніки, будинки або хоча би бараки для робітників, склади пального, місця зберігання техніки і реманенту, магазини, їдальні, аптечні та фельдшерські пункти, пологові будинки, дитячі садки та ще сотні позицій, великих і малих. Запалився у тракториста апендикс – де його оперувати? Завагітніла дівчина – потрібен акушерський пункт. А де зберігати майбутній врожай? Подумали над цим? А як його вивозити? Виявляється, що ні.
Американські фермери йшли уздовж доріг. Передусім – залізничних. Бо як привезти на ферму того ж трактора і вивезти врожай? У казахстанському степу залізниць не було. Там і автошляхів нормальних не було, – ґрунтові колії. І акушерські пункти – це з галузі фантастики. Люди жили в наметах. Кому пощастило – у вагончиках. За страшної антисанітарії. Взимку дехто замерзав на смерть. Для техніки умови не кращі – її гнали сотні кілометрів своїм ходом. На місце трактори прибували з уже капітально випрацюваним моторесурсом. А тут – зберігання під відкритим небом і надмірні навантаження, – неторкнутий ґрунт був настільки щільним, що, бувало, з причіпного пристрою виривало плуга. Трактор «убивався» за одну кампанію і наступного року цілина потребувала ще, а потім ще…
До слова, ось вам не така вже й рідкісна історія. Я навчався у школі, яка носила ім’я земляка, Героя Радянського Союзу Данила Потаповича Нестеренка. Він не потонув у Дніпрі під час страшного форсування 1943 року. За те, що вцілів, отримав геройське звання. Не потонув у Віслі й Одері, дійшов до Берліна, форсував Тельтов-канал. Він потонув 24 квітня 1954 року в річці Джаниспайці під час переправи тракторів, що надійшли до місцевого радгоспу, убрід. Просто тому, що не було такої штуки, як міст. А наслідком усього цього стало от що: «Урожай за перший рік був дуже великий, але не було підготовлено, куди його відвозити, не було елеваторів. Хліб горів в буртах, ми його перелопачували з місця на місце» [187]. Це стандартний радянський «бардак».
Яким він був за часів Леніна, таким він був і за часів Сталіна, і за часів Хрущова теж, не кажучи уже про «розвинений соціалізм» Брежнєва – аж до самої смерті СРСР. У жодній нормальній країні жоден нормальний підприємець не вкладе гроші у такий проєкт. У СРСР капіталізму не було, а чиновникам байдуже до всього. Вони, як ми пересвідчимося кількома абзацами нижче, ще й не на такі дурниці здатні. Якщо подумати – це шкідництво чистої води – зібрати врожай, який і так за ресурсами, які в нього вгатили, вийшов «золотим», а потім згноїти його лише тому, що ніхто не подумав, як мільйони тонн зерна вивозити, коли немає ані залізниць, ані автошляхів та мостів. Та і не допоможуть шляхи – це ж скільки машин треба та бензину, щоб возити таку прорву зерна за сотні верст.