Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 75)

Багато звинувачень, що їх висувала Прокуратура СРСР проти Берії, зачіпали й Маленкова. Це першочергово стосувалося «ленінградської справи». Відмовившись спочатку від контролю над партапаратом, а потім залишившись без підтримки з боку силових структур, новий голова Ради міністрів поступово втрачав реальні важелі управління. Хоча, ймовірно, сам цього ще не розумів» [185].

Коли зрозуміє – буде пізно. У той час, як він скасовував доплати партійним чиновникам, Хрущов купував їхню прихильність, підвищуючи їм пенсії – саме він улітку 1953 року провів пенсійну реформу, яка серйозно зміцнила виплати апаратникам.

Закінчилося все прогнозовано. На пленумі ЦК КПРС 31 січня 1955 року Хрущов виступив з різкою критикою свого «соратника». Маленкову закидалося непрофесійне керівництво Радою міністрів. Йому згадали все – і дружбу з Берією, і «Ленінградську справу». На Маленкова списали катастрофу на «цілині» і провали в сільському господарстві. Маленкова звинуватили у «політичній короткозорості» у зв’язку з його заявою від 12 березня 1954 року про загибель світової цивілізації в разі виникнення ядерної війни. І підтримку ідеї Берії зробити з Німеччини об’єднану нейтральну країну на кшталт Австрії. Ну і, звісно, «вишенька на торті»: «Маленковим було допущено теоретично неправильне і політично шкідливе протиставлення темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої та харчової промисловості, висувалося як основний висновок гасло форсованого розвитку легкої промисловості.

Тому не випадково, що деякі горе-економісти, вхопившись за цей помилковий виступ т. Маленкова, розвивали вже відверто антимарксистські, антиленінські, правоопортуністичні погляди з корінних питань розвитку радянської економіки, вимагаючи переважних темпів розвитку легкої промисловості» [186].

 Тобто Маленкову ставили у провину те, що він прагнув скоротити виробництво танків і натомість нагодувати та одягнути народ; його політика підвищення добробуту населення не знайшла підтримки у товаришів, які, виблискуючи вгодованими ряхами, розповідали, як вони народ люблять і піклуються про нього . Тут, до речі, не лише ідеологія мала місце, хоча Хрущова називають «останнім ідейним комуністом», але й особисті мотиви Першого секретаря ЦК КПРС. Сєров не міг не донести до свого приятеля віршики, які складали в народі: «Пришел товариш Маленков, дал и хлеба, и блинков».

Навіть наїстися хліба на 39-му році влади комуністів над країною, яка до Першої світової війни була головним виробником зерна у світі, для пересічного радянського громадянина було вже за радість. За звичайний млинець вони були готові Маленкова на руках носити. Утім, специфіка його діяльності в минулому безпосередньо не пов’язувалась ні з масовим терором (хоча він був одним з його «ударників»), ні з поразками та величезними втратами на війні, ні з післявоєнним голодом – тому народ Маленкову симпатизував.

Постанову (звісно, таємну) щодо звільнення Г. М. Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР пленум прийняв одноголосно. І не пошкодував – невдовзі «сині конверти» повернулися.

Опальний колишній голова Ради міністрів не пручався, сперечатися з висунутими проти нього звинуваченнями не став, з усім погодився. Зокрема – і зі звільненням з посади голови Ради міністрів.

Проте навіть у веселій історії СРСР не часто бувало так, щоб члена Політбюро миттєво виганяли на вулицю, мов старого пса, що втратив нюх. Берію вбили, бо він створював реальну небезпеку життю «соратників» та намагався розвернути країну на більш-менш нормальний шлях розвитку. Маленков на винищення «соратників» не був здатен. Остаточне знищення доволі популярного в народі колишнього голови радянського уряду кидало тінь і на самого Хрущова, і на інших товаришів з Кремля. Тому Георгія Максиміліановича навіть залишили у складі Політбюро. І посаду йому знайшли – міністра електростанцій.

Остаточно він впаде у 1957 році. А разом з ним і ті, хто в цій боротьбі за владу став на бік Хрущова. Молотов, Каганович, Мікоян та інші відверто недооцінили Микиту Сергійовича. Досвідчені підкилимні інтригани – вони не звернули увагу на те, як сформувався новий, поки що невидимий тріумвірат Хрущова, Жукова та Сєрова. Плюс Булганін. На той момент Хрущов – це партія, Булганін з Жуковим – армія, а Іван Сєров (з ним Микита Сергійович, як і з Жуковим, близько зійшовся ще у 1940 році в Києві) – це новостворений Комітет державної безпеки.

Але про це трохи згодом.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА.

ПРО ЦІЛИННІ ЗЕМЛІ, САМОДУРСТВО ТА РОГИ Й КОПИТА

Зміцнивши свою владу, Микита Сергійович Хрущов пустився берега. Період його десятирічного правління був вельми яскравим. З іменем Хрущова пов’язують термін «відлига», яким характеризується процес відносної лібералізації внутрішньої і зовнішньої політики в СРСР. Проте це свята брехня. Таких гонінь на інтелігенцію та кампаній боротьби з інакомислячими, як за часів Хрущова не було ніколи, починаючи з 1953 року.

Так, тоді вже не розстрілювали тисячами – як було за Сталіна. Але після ХХ-го з’їзду КПРС, на якому товариш Хрущов шокував усіх викриттям культу особистості Сталіна та масових репресій, це було б трохи… недоречно. Зате, коли треба… Давайте, порахуємо: криваве придушення революції в Угорщині; розстріл бунту робітників у Новочеркаську; переслідування «шістдесят-ників»; знамените відвідування виставки художників-авангардистів; цькування нобелівського лауреата Пастернака – це лише верхівка айсберга.

Після того, як на ХХ-му з’їзді Хрущов розповів про злочини Сталіна, у 1957 році він санкціонував убивство одного з лідерів ОУН Льва Ребета, а у 1959 році – Степана Бандери. Про яку «відлигу» можна говорити, якщо товариш Хрущов плював навіть на елементарні принципи, що на них з часів Давнього Риму тримається юриспруденція. Коли було заарештовано групу «валютників» на чолі з Яном Рокотовим, Микита Сергійович виявив невдоволення, що фігурантам справи суд призначив по 8 років таборів – максимальне покарання за такий злочин. На його вимогу справу було переглянуто й судді знайшли можливість дати злочинцям по 15 років. Але Хрущов вимагав розстрілу. Тому «заднім числом» було прийнято зміни до Карного кодексу і трьох підсудних було засуджено до страти.

Закон зворотної сили не має. Не можна людину судити за діяння, яке вона здійснила до прийняття закону, але товаришу Хрущову закон був – що те дишло. Це не дрібниця, як може видатися на перший погляд. Це називається страшним терміном «правовий нігілізм».

 Навіть Сталін не дозволяв собі так крутити законами. Цим випадком був шокований світ і навіть радянські прокурори.  Якщо вже говорити про «відлигу», то її треба пов’язувати з іменами Берії та раннього Маленкова. А її закінчення – із Хрущовим, а саме – з 19 грудня 1956 року, коли Президія ЦК КПРС затвердила лист «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів». Так що ні – не був Микита Сергійович лібералом. Був він таким само сатрапом і держимордою, як і решта «сталінців». Чому він пішов на «розвінчання культу Сталіна»? Лежав би собі його труп поряд з Леніним і лежав. Він їсти не просив. Хтось вірить в те, що заляпаному по самісіньку лисину кров’ю Хрущову лібералізації закортіло? «Відлиги» кривавий кат зажадав? Переконаний: причина тут в особистій ненависті Микити Сергійовича до Сталіна. Диктатор нікого так не принижував, як Хрущова.

Ніхто так не натерпівся страху, як Хрущов. Сталін винищив усіх виконавців терору – Хрущов теж мав піти під ніж, і чудово це розумів. Він та ще Каганович стали винятками. Друга причина: Хрущов разом зі своїми прісними після «викриття злочинів Сталіна» тримав усіх номенклатурників вищого калібру «за зябра». Будь-кого в будь-який момент можна було звинуватити у співучасті у репресіях. А документи, де стояли його підписи на розстріли десятків тисяч людей, Микита Сергійович доручив Іванові Сєрову з архівів акуратненько вилучити й спалити…

ХХ з’їзд партії дуже влучно охарактеризував Віктор Суворов: «Сенс того, що відбувалося на тому історичному з’їзді: банда людожерів на своїй сходці списала загальні гріхи на мертвого пахана. Після ритуальної очисної церемонії людожери з новими силами взялася за улюблену справу – людожерство. На злодійському зібранні під назвою ХХ з’їзд КПРС сталінські кати, залиті по вуха народною кров’ю, запевняли один одного, що вони нічого не знали. Сталінські лизоблюди раптом осміліли, переповнилися почуттям власної гідності і дружно звалили на Сталіна всі свої злочини, звинуватили покійного вождя в усіх гріхах» [108].

Злочинів вистачало. Ось, наприклад, Угорщина, 1956 рік і кривава купіль, що її влаштували Хрущов та його приятелі Сєров і Жуков. На той момент Микита Сергійович зробив Георгія Костянтиновича міністром оборони, звільнивши з цієї посади Булганіна й пересадивши останнього у крісло голови Ради міністрів, оскільки п’яничка був абсолютно керованим. «Рабом будь-якого лідера» називав його Павло Судоплатов. А Михайло Смиртюков, який був при Булганіну заступником керуючого справами Ради міністрів, називав його «покірливим виконавцем». До речі, товариш Булганін теж (ви вже вибачте, що набридаю такими деталями) був великим любителем мистецтва, тобто балерин та оперних співачок. Але повернемося до Угорщини осені 1956 року.